ПЕТРОВА: «Хочу постріляти на полюванні»

Фото с сайта www.sport.com.ua

Після переломних для наших лижниць зі зброєю Олімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті (2002) Олена Петрова залишалась у синьо-жовтій збірній єдиним містком між двома поколіннями, наочним прикладом успішності для молодих біатлоністок.

Титул срібної призерки Білої Олімпіади-1998 у не розбещеній зимовими перемогами Україні дозволяв сумчанці довгий час бути кумиром для подруг по команді. Цей сезон жіноча збірна вперше проведе без Петрової: тиждень тому на Кубку України найтитулованіша українська біатлоністка, в активі котрої, крім олімпійської, десять медалей чемпіонату світу (чотири — найвищого ґатунку), офіційно завершила спортивну кар’єру.

— Незадовго до літнього чемпіонату Європи, що проходив у Тисовці, президент Федерації біатлону України Валерій Бринзак цікавився, де б я хотіла офіційно попрощатися з великим спортом, — пояснила Олена Петрова. — Зимовий біатлон мені ближчий за духом. Я завжди уявляла завершення кар’єри на лижах — колом пошани з прапором у руках. Тому свій вибір зупинила на Кубку України.
Багато спортсменів прощаються зі спортом відразу після Олімпійських ігор. Але після Олімпіади в Турині мені не хотілося завершувати кар’єру, оскільки відчувала у собі сили та бажання змагатись. Сподівалась піднести сюрприз на чемпіонаті планети чи на етапах Кубка світу, але нічого мені не вдалося. Звичайно, якби в українській команді був дефіцит талановитих спортсменів, я б залишилась, аби підтримати збірну. Але Україну є кому представляти. Мені ж варто задуматись про те, аби зберегти здоров’я для майбутніх діточок.

— Коли почала думати про те, що робитимеш після завершення кар’єри?
— Ще перед Іграми у Турині. Думала про відпочинок від багаторічних навантажень, про подорожі країнами світу — не галопом, як це буває на змаганнях, а щоб побачити всі цікавинки... Хотілося усамітнитись, відсторонитись від спілкування зі спортсменами взагалі... Але надовго мене не вистачило. Півмісяця я відпочивала, а потім знову потягнуло до спорту. Ось дивлюсь, як тренуються мої колишні колеги, і саму тягне "у бій"... Однак рішення вже прийнято.

— Важко ставити крапку у спортивній кар’єрі, коли все життя спорт був найбільшою радістю...
— До спорту я долучилась у доволі пізньому віці. Одного дня моя подруга, котра займалась перегонами на лижах, запропонувала мені піти на тренування разом з нею. Вона мені так яскраво описувала, наскільки це цікаво — кататися на лижах, їздити на змагання в інші міста Росії, що я погодилась. Але надовго у лижному спорті не затрималась: холодно і нудно. Це все було у сьомому класі... А з біатлоном я познайомилась у медичному технікумі. На одному із занять фізичним вихованням мене побачив тренер з біатлону Анатолій Богданов і запропонував випробувати себе у стрільбі. Мені все вдавалося, і я залишилась у біатлоні. Після закінчення технікуму приїхала в Україну. Думала, ненадовго: позаймаюсь кілька років біатлоном, а потім повернусь на батьківщину. Але мій наставник Роман Бондарук сказав мені: "Забудь про це, ти вже — українка".

— А сама ти вже почуваєшся українкою?
— Звичайно! Скоро мине півжиття, прожитого в Україні. Вже років з десять у мене навіть думки немає про повернення в Росію. Тепер моя батьківщина — Україна.

— Які найщасливіші спогади залишив по собі спорт?
— Незабутні спогади про срібну олімпійську медаль. Останні сотні метрів дистанції я бігла з останніх сил і не сподівалась ні на яке "срібло". А тут тренер на узбіччі кричить, що я йду "у призери". Мені було так важко, що я не знала, де взяти сил, щоб ще додати швидкості. Друге дихання відкрилось на останньому підйомі. Я летіла наче на крилах, з очей текли сльози — від того дивовижного відчуття, що я можу ще боротися, що стану призеркою Олімпіади! Розповідаю про це, а в мене по спині "мурашки" бігають, наче це лише вчора сталося... Після фінішу я ходила, як лунатик. Мене всі вітали, а я все чекала, що хтось з "останнього ешелону" прибіжить з кращим часом і відбере у мене це "срібло".

— Як змінилося життя після цього успіху?
— Мене почали впізнавати на вулиці. Я відчула себе особистістю у спорті, навіть знаменитістю. У моїй колекції десять нагород з чемпіонату світу, чотири — з першостей Європи, однак олімпійське "срібло" — найцінніший трофей.

— Де зберігаються ті нагороди?
— Вдома. У мене є "куточок слави" — невеличка шафа, де стоять кубки, розвішані медалі. Обов’язково зроблю щось цікаве, коли переїду до свого київського помешкання. Щоправда, своєї столичної квартири я ще не бачила: однокімнатну квартирку мені виділили лише цього року.

— Які змагання принесли найбільше розчарування?
— Олімпіада у Солт-Лейк-Сіті була страшним сном не лише для мене особисто, а й для всієї нашої команди.

— На тій Олімпіаді ти несла прапор, що серед спортсменів вважається поганою прикметою...
— Це найгірша прикмета для олімпійця. Мені здавалось, що прапор обов’язково повинен нести чоловік... Але якщо абстрагуватись від прикмет, день відкриття Ігор для мене був особливо нервовим. Керівники делегації могли б заздалегідь попередити мене про цей почесний обов’язок, тоді б не довелося зриватися з тренування, на ходу перевдягатися в парадну форму. А наступного дня ми вже виходили на змагання...

— Ти задоволена своєю кар’єрою чи вважаєш, що могла б зробити більше?
— Моє спортивне життя склалося доволі вдало. Останні роки у мене було відчуття, що можу досягти ще чогось, однак постійні травми завадили мені це зробити.

— Пробувала вже використовувати біатлонні навички у неспортивному житті?
— Ні — наразі. У тирі стріляти мені нецікаво. Хотілось би спробувати постріляти з пістолета чи піти на полювання. Однак чоловіки ніколи не запрошують полювати разом з ними, бо вважають, що присутність жінки — погана прикмета...


Источник: СПОРТ.com.ua Теги:
Новости других СМИ
Загрузка...