Никакого захвата СБУ в Луганске не было, сепаратистам устроили "день открытых дверей" - очевидец событий
Категория
Политика
Дата публикации

Никакого захвата СБУ в Луганске не было, сепаратистам устроили "день открытых дверей" - очевидец событий

Никакого захвата СБУ в Луганске не было, сепаратистам устроили "день открытых дверей" - очевидец событий
Источник:  online.ua

Умовною точкою відліку початку війни на Луганщині стало захоплення луганської будівлі СБУ 6 квітня 2014 року. Втім, ми досі мало знаємо про те, що передувало цій події.

Що відбувалося на Луганщині до захоплення обласного СБУ? До якого моменту все ще можна було зупинити і з якої миті військове протистояння стало невідворотним? Які настрої панували на Луганщині напередодні війни і якою мірою в її початку винна тодішня політична еліта регіону, зокрема, колишній нардеп-регіонал Олександр Єфремов?

Про те, як починалася війна в уже звільненому Лисичанську і в досі окупованому Луганську, в інтерв’ю ONLINE.UA розповів прес-секретар Міжнародного центру підготовки PATRIOT Микита Бондарєв, уродженець міста Лисичанськ, який тривалий час працював у Лисичанській міськраді, а на момент початку заворушень на сході України тісно контактував з людьми, що керували регіоном.

— Коли все починалося, я працював помічником-консультантом одного з народних депутатів України. Перед тим до червня 2013-го керував відділом внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та ЗМІ в Лисичанській міській раді. Тому весь оцей політичний і навколполітичний міський бомонд я дуже добре знав. Майже з усіма був на телефоні. Тож, добре знав більшість людей, які так чи інакше були пов’язані з проукраїнськими і антиукраїнськими мітингами в Лисичанську.

— Яким тоді, перед початком війни, було реальне співвідношення проукраїнських і антиукраїнських настроїв у вашому місті чи на Луганщині загалом?

— Формування настроїв на Луганщині — це досить довга, але вкрай важлива для розуміння ситуації історія, яка починається з 2004 року.

До Помаранчевої революції Україна була єдиною країною, яка, втім, існувала, як мені здається, в двох паралельних реальностях, розділених по Дніпру. І по обидва боки Дніпра у людей була більш-менш однакова позиція: так, ми всі в Україні живем, але ми до них не ліземо, вони не лізуть до нас, а що там у них відбувається — то вже нас не стосується.

Але після 2004 року на існуючих між сходом і заходом України протиріччях, можливо, на певних культурних розбіжностях дуже добре зіграли. І почалася ця дуже сумна історія з побиттям "поїздів дружби", які приїздили на Донбас — чого вони, мовляв, до нас лізуть, обурення тим, що у мешканців східної України в особі Януковича "вкрали перемогу". Після Майдану 2004 року всі політичні перетрубації, які відбувалися в уряді, в парламенті, як на мене, у нас на сході сприймалися населенням як щось особисте. Не всіма, звісно, а істотною частиною населення. І думки на кшталт: "У нас знову все забрали! Але ми їм ще покажемо!" — вони з кожним роком посилювалися, наростали.

Потім, коли в 2010 році Янукович таки виграв президентські вибори, це подавалося саме в такому ключі: ми здобули. Ми повернули втрачене. Почули Донбас (його ж постійно хтось мав "почути") — і все зараз вже буде нормально.

А далі сталася Революція Гідності. І події, які розгорталися на Майдані впродовж трьох місяців зими, раптом відкинули людей туди, назад на десять років. Відродивши вже призабуте "Вони хочуть забрати наше".

Плюс — великою проблемою стала позиція тодішньої влади. Ви ж знаєте, у будь-якої політичної сили є якась партійна лінія. Бо це дуже важливо, щоб усі партійні діячі висловлювалися в одному ключі. Тому абсолютно нормальною не тільки в Україні, а й у світі, є практика, коли тобі від партійного керівництва дають певну інформаційну підтримку — не просувають кудись, а дають інформацію, якою можна аргументувати партійну позицію. Так от, ще тижні за три до того, як відбувся саміт у Вільнюсі, де Янукович заявив, що не буде підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом, у регіональні осередки Партії регіонів стабільно надходила інформація з тезами про те, як Україні потрібна ця асоціація, які ринки збуту у нас з’являться після того в Європі. І ми влаштовували тоді прес-конференції, через які пояснювали людям, чому Європа — це добре. Тобто ще за три тижні до Вільнюса всім було чітко зрозуміло: Україна йде в Європу.

А потім — хлоп!..

Читайте також: Снайпер АТО: Російська пропаганда така вміла, що дивишся - і готовий сам себе знищити

— Його заява стала несподіванкою для всіх?

— Абсолютною! Аргументи, які надавалися за асоціацію з ЄС — вони були зрозумілими навіть на якихось наших місцевих прикладах. Приміром, є у нас Стаханівський вагонобудівний завод, і він багато складових вузлів отримує з Європи. Але через митні складнощі те все заводу виходить дуже дорого. Якщо ж ми відкриємо єдиний економічний простір, це дозволить знизити ціну на ці деталі, підвищити конкурентоздатність підприємства... Коротше, наводились такі чіткі зрозумілі приклади. А потім — раз! — і "закінчили вправу".

Після такої різкої зміни курсу народ, м’яко кажучи, трохи розгубився. Причому не тільки прості громадяни, а й люди, від яких залежало прийняття рішень на місцевому рівні. Тому що, погодьтеся, дивна ситуація: ми так довго казали про одне, а тепер мусимо казати кардинально протилежне. Трохи згодом згори почали спускати аргументи "проти".

Я переконаний в тому, що якби люди, котрі працювали з Віктором Януковичем, порадили йому оту прес-конференцію, коли він збирав ведучих найпопулярніших політичних ток-шоу і з ними спілкувався, пояснював, чому робить такий крок — якби вони порадили йому провести цю прес-конференцію хоча б місяців за півтора до Вільнюса — все було би інакше. Але цього не було зроблено. Це був такий абсолютний провал у комунікаційному просторі. Можливо, не найбільша, але одна з найсерйозніших помилок у плані комунікацій в українській владі за 25 років незалежності.

Далі почалися масові протести людей на Майдані, які абсолютно адекватно обурились і заявили, що зовсім не розуміють, чому раптом Україна передумала йти в Європу, ставати частиною європейської спільноти — адже ми все ж таки європейська країна. А на Донбасі це все сприйнялося як "вони нас від Росії відірвати хочуть".

А треба розуміти, що таке Донбас. Донбас — це, в тому числі, і дуже велика кількість людей, які мають з РФ дуже сталі зв’язки. Родинні, освітні, промислові... Навіть якщо говорити про заробітчан, то люди ж їздять куди кому ближче. На заході України ближче Польща. На сході — он, Москва велика.

— Але від початку люди на Донбасі не були аж такими противниками ідеї зближення з Європою?

— Швидше, всі вже якось з цим фактом змирилися. Поки їх не накрило відчуття незрозумілості того, що взагалі відбувається.

А потім у Києві почався власне Євромайдан. І на сході почалися акції "на підтримку курсу президента", коли обласне керівництво, той самий пан Єфремов, потягами відправляли на ці антимайданівські акції людей. За це, безумовно, платили. Але разом з тим, якась частина людей їхала ще й тому, що їм здавалося, що у них щось відбирають. Мені, чесно кажучи, абсолютно незрозуміло, як можна щось відібрати у людини, в якої нічого нема — але на ментальному рівні у багатьох дійсно було відчуття, що у них відбирають все.


Антимайдан в Луганську. Фото: lugansk-lg-ua.livejournal.com

Їх туди везли, вони на акції виходили, щось розказували... Потім якісь діячі з обладміністрації виступали на місцевому телебаченні з розповідями типу "от ми приїхали, а там — страхіття, все брудне, розвалене... А от у нас люди зібралися самі, організовано і чітко зайшли у вагони... Ніхто з наших громадського порядку не порушував..." А у тебе друзі туди їздили, бо їм сказали на роботі, що треба їхати — і ти від них чув інше і про те, як саме народ їхав у Київ, що бачив там, як все організовано. І знайомі твої з міліції, яких у Київ возили щось там охороняти, теж розповідають інакше, ніж дядьки в телевізорі (причому в усіх телевізорах). І це ж не тільки ти про те знаєш. Таких, як ти, по області ціла купа. І всі слухають це все — і сміються. Така собі, як кажуть росіяни, "вялотєкущая шизофрєнія".

Але остаточною крапкою, напевно, стала вся ця історія з відкиданням "закону Колісниченка-Ківалова". Після того ідеологи сепаратизму отримали всі карти в руки. Почалося страшне розгойдування ситуації, ґрунтоване на тому, що "у нас хотят отобрать право говорить на русском языке" і тому подібне. У людей же пам’ять здебільшого коротка — і вони вже не пам’ятають, що точно такі ж страхи були на сході після проголошення незалежності і затвердження єдиною державною мовою української. Тоді це також сприйняли як заборону говорити російською. Але ми 25 років прожили після того — і ніхто нікому нічого не забороняв. Говоріть, як хочете. Про це ніхто не згадав. Тому і полчалося знову "у нас хотят отобрать... Ми нє дадім" і так далі.

— Як ці настрої підігрівалися?

— Перше — соцмережі, звичайно. Друге — російські новини. У всіх же є кабельне телебачення — можна прекрасно дивитися російські канали. Що там робилося — гадаю, нагадувати не варто.

А далі пішла взагалі дуже "весела" історія. Телефонує мені один з "вічних опозиціонерів" так би мовити. Знаєте, є такі в кожному місті — люди, які завжди всім невдоволені, які вважають, що все не так і свою місію бачать в тому, щоб постійно виходити на якісь мітинги, акції, за щось боротися, щось здобувати... Правда, коли спілкуєшся з такими людьми — ніколи не можеш зрозуміти, чого ж вони в кінцевому підсумку хочуть добитися цією активністю. І головне — що буде після того, як вони "поставлять всіх на місце". Вони й самі на це питання відповіді дати не можуть...

Але менше з тим. Коли в місті вже після втечі Януковича почалися перші мітинги, коли люди виходили з гучномовцями і верещали в них "Янукович — наш президент", телефонує мені один з таких хлопців. Питає: ти знаєш таку-то? — і називає прізвище однієї місцевої активістки. Жіночки, яку жартома прозвали мером одного з районів. Це була така дуже дивна жіночка, якій, в принципі, все одно, за що виступати. Поки їй давала гроші Партія регіонів — вона активно агітувала за цю партію. Коли закривалося підприємство, де вона працювала (причому, через російську політику) — вона розгорнула активність в цьому напрямку. Ще там за щось боролася. І все зводилося до того, що постійно хтось їй за щось підкидав якісь гроші — і вона була щаслива, що і заробіток має, і така наче молодець, переживає за всіх... Ну знаю, — кажу, — а що? І він розповідає, що за організацією цих мітингів стоїть ця тьотка. І що за це їй заплатили щось близько 20 тисяч гривень, аби вона розгортала активність в цьому напрямку.

— Не густо, як для збирання мітингу за гроші...

— А в таких ситуаціях головне, щоб була якась людина, яка першою вийде і почне кричати... Серед її знайомих 100% знайдуться ті, хто думає так само. Серед їх знайомих знайдуться ще... І починається. Головне, щоб у людини стимул був якийсь. Ентузіазм. А ентузіазм найкраще чимось підігріти. Ентузіазм цієї жіночки підігріли грошима. Десь тоді і почався весь оцей фестиваль — крики, мітинги...

— А як щодо проукраїнських мітингів? Були вони в Лисичанську?

— Проукраїнських мітингів на моїй пам’яті по нашому трикутнику (Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Рубіжне) було три, по одному в кожному місті. Кожен з них закінчився бійкою. І я не знаю, як воно там в Сєвєродонецьку чи в Рубіжному було (ну, власне, що за люди там виходили), але в нас на цей мітинг майже ніхто не прийшов, бо довіри до людей, які його влаштували, не було ніякої. І по писках їм надавали не в останню чергу через їхні репутації, а не через позицію.

Але от що цікаво: на всі оці побиття приїздили "мобільні групи" з усіх трьох міст. І найсмішніше, що були там такі ПТУшники, років по 17, з російськими ІМПЕРСЬКИМИ триколорами (біло-жовто-чорними). Вони уявлення не мали, що то за прапор, але радісно з ним бігали.

І почався весь оцей фестиваль — крики, мітинги... Паралельно дуже круто розганялися чутки, що до нас їде "три вагони правосєків". І ніхто навіть не задумувався про те, що така дурниця — їхати з кийками за сотні кілометрів, аби влаштувати бійку з людьми, які, в принципі, самі не проти бійку влаштувати — навряд чи прийде комусь в голову. Особливо враховуючи, що на той час у Києві було більш ніж достатньо роботи. Ніхто про це не думав.

Доходило до того, що міфічні "правосєки" вже приїхали і розселилися в одному з готелів в центрі міста. І люди ходили в той готель і пошепки цікавились: а що, у вас тут вже "правосєки" є? На них дивилися, як на хворих, відповідали, що ніяких радикалів у місті нема. Але те не допомагало. І таких історій була ціла купа.

Потім якась зараза закинула ідею з приводу того, що збираються Леніна звалити. У нас такий величезний пам’ятник стояв в місті — я більших іллічів в житті не бачив! Здоровенний, з кількох пластів граніту, стояв у самому центрі міста. І от пішла чутка: хочуть завалити Леніна. І купа малолітніх придурків, для яких Ленін, очевидно, особливо дорогий (я в одного питав, кому це пам’ятник — він сказав, що Лермонтову) — збіглися той пам’ятник захищати. З дринами якимись в руках — все, як має бути... До них тоді приїхав заступник міського голови, переконав їх повикидати кийки і, розділившись на маленькі групки, розійтися "патрулювати місто". Вони послухались, розділились — і розійшлись "проявлять бдітєльность". І слава богу, бо натовп не зовсім розумних малолітніх пацанів у центрі міста в населення викликав певний мандраж.

А потім ця молодь почала збиратися і "формувати самооборону". Мій тодішній шеф виходив до них і казав: народ, заспокойтеся. Ніхто сюди не їде — не розводьте паніку. Якщо раптом будуть якісь проблеми — будемо вирішувати їх по ходу. Але поки проблем нема. І не буде. Ніхто сюди не поїде, бо нікому це не потрібно. Тому чим менше істерики ми влаштовуємо, тим краще для всіх... Його наче й слухали, але і не слухали одночасно.

— Це були проплачені зібрання? Чи люди збиралися на хвилі панічних настроїв?

— Мені складно сказати, були там якісь фінансові вливання чи ні. Але я впевнений у тому, що деяка частина людей з учасників тих зібрань мали певний сум за 1990-ми — і вважали, що починається дуже схожий період. Період, коли можна відхопити для себе трохи того, що не встиг відхопити тоді. Або встиг, а потім через дурну голову втратив. Частина людей вважала, що це їхній шанс. От вони і почали вилізати з усіх щілин, починали розмови про те, що потрібна самооборона, що потрібні блокпости...

— Це все ще від "правосєків" городилися?

— Звичайно. "До нас "нацики" їдуть — треба щось робити".

А потім захопили СБУ в Луганську. Захопили його дуже дивним чином, насправді. Мені особисто мої товариші з міліції, які їздили тоді в Луганськ оберігати громадський спокій, і самі учасники захоплення розповідали, що їх туди просто завели за ручки. Там ніякого захоплення не було. Це був "день відкритих дверей".

Що там взяли? Відкрийте матеріали суду над Єфремовим — і побачите повний перелік.

Дивно було інше — на це чи то Віктор Тіхонов, чи то Володимир Ландик свого часу звертали увагу — що абсолютно несподівано звідкись взялася велика кількість прапорів Російської Федерації. Тобто в магазині ти його купити не можеш, бо їх там нема — а тут несподівано звідкись їх взялася ціла купа. І десь одночасно з цим почалася історія про "армію Юго-Востока" і так далі, і тому подібне.

Але це було трохи згодом. До того було "захоплення СБУ". Сепаратисти зайшли, сіли там і сиділи.


Захоплена будівля СБУ в Луганську. Фото: ord-ua.com

— А скільки їх було — тих, хто захоплював будівлю СБУ в Луганську?

— Натовп туди підходив здоровий. Але кістяк, наскільки я знаю, складався людей з десяти певно. І десь вже через тиждень їх нікого там вже не було — вони всі були під Слов’янськом. Це теж абсолютно нормальна практика. Всі, кому хоч раз доводилось зіштовхуватися з необхідністю зібрати купу людей і кудись повести, знають: головне — "ударна група". Всі інші — то масовка для ефекту.

Читайте також: Біля "кордону" ЛНР слабо відчувається влада Києва, а люди вірять у казки сепаратистів - очевидець

— У тих, хто захоплював будівлю СБУ в Луганську, зброя була? Чи вони зайшли туди взагалі з голими руками?

— З приводу зброї — може по кишенях у них і було щось напхано. Мені важко щось з цього приводу сказати. Але за день чи два до того захоплення я був у Луганську, бачив ці мітинги перед пам’ятником Тарасу Шевченку. Для мене, до речі, досі загадка, чому вони збиралися саме там. Бо там з іншого боку вулиці є пам’ятник загиблим у Другій світовій війні. І риторика "дєди воєвалі" органічніше виглядала би біля того пам’ятника...

Але я не про те. На тому мітингу я бачив вже молодчиків у камуфляжі з шевронами "армия Юго-Востока"...

— Тобто підготували на той момент не тільки російські прапори, а й шеврони?

— Саме так. Чи були ці молодчики озброєні — я не бачив. Бачив людей з битками. І майже впевнений, що були там люди і з короткостволами. Загалом, у нас там у людей зброї на руках завжди було багато. Ліси, люди ходять на полювання — таке. Ну і може після 1990-х ще в когось щось приховано.

— Якщо Путіну вірити, то у вас на Донбасі зброя і в шахтах росте.

— Ага. От тільки жоден з моїх знайомих шахтарів так жодного разу жодного патрона не привіз з шахти. Хоча може зброя "росте" лише там, де антрацит добувають?..

З моменту захоплення СБУ в Луганську почалася вже повна феєрія. І в Слов’янську на той момент уже казна-що робилося. Звідти до Лисичанська доходили чутки про обстріли. Пам’ятаєте знамениту історію про те, як українські військові під час обстрілу влучили в лікарню? То мої знайомі зі Слов’янська казали, що з огляду на кут влучання снаряду, на те, в який бік лікарні влучило — це явно з середини міста били, а не звідкись ще.

Сепаратисти взагалі люблять таке влаштовувати. Наприклад, поставити якусь віджату зенітку біля будівлі СБУ. І грець би з ним, з тим СБУ — але поряд ще три будинки житлові стоять! І якщо вдарять — то влучать і по тих будинках так само. Або ставили ДШК на лафет в кузові "газона" якого-небудь — і теж його поближче до людей. А скільки мені знайомі, які лишалися в Лисичанську під час боїв за звільнення міста розповідали про "Град", який заїздив десь у двір поміж житлових будинків, відпрацьовував — і їхав собі...

Тобто, тактика чітка: ану давайте, вдарте — а ми потім роздуємо, що знову ці кляті "укропи", "каратєлі" наробили шкоди, стріляли по людях...

— Якщо повернутися до подій, що передували початку війни — що було після тих перших мітингів?

— Тоді продовжувалося нагнітання: "Правий сектор", кошмар, треба будувати блокпости. Власне, вже тоді перші блокпости почала ставити міліція — їм прийшла команда з Києва це робити, бо ситуація в регіоні була геть настабільна. І активісти пішли "допомагати" міліції. Привозилися бетонні блоки, щоб підсилювати стаціонарні пункти ДАІ на в’їзді і виїзді з Лисичанська. Привозились якісь мішки з піском... Людям допомагали влаштовувати всі ці незрозумілі архітектурні конструкції — виключно для того, щоб їх заспокоїти. Щоб ніхто не думав, що їх "здали" і так далі...

— А якісь інші спроби заспокоїти були? Крім спільного зведення блокпостів?

— Звичайно. Неодноразово. Шеф же мій тодішній до них звертався...

Я вам більше скажу. Десь у березні чи в квітні ми влаштовували в Первомайську "круглий стіл" для мерів міст обласного підпорядкування, на яку не приїхали лише мери Луганська Кравченко та Красного Луча Філіпова. Тоді вже почалися заклики до федералізації і тому подібне. І ми з тими мерами проводили роботу. Казали їм: хлопці, федералізація не вирішить жодних наших питань. Тому що всі проблеми, які є на місцях, не від того, що у нас не федерація, а від того, що у нас просто неправильно розподіляються бюджетні кошти. Тобто, децентралізація — так. Федералізація — це безглуздя.

Головний аргумент за цю федералізацію? "Хай вони там влаштовують свої свята, а ми тут — свої влаштовуватимемо"? Але ж, чуваки, державна політика — і зовнішня, і внутрішня — виробляється на рівні держави. І якщо держава вирішить, що ми йдемо в Європу — ми туди підемо, незалежно від того, федерація ми чи ні. Так що федерація — це абсолютно не вихід.

— І яка була реакція?

— Всі тоді з цим погодилися. Абсолютно всі. Погодилися і підтримали. І навіть якщо вони приїздили з якимись своїми думками — назад вони поверталися вже з цими. Принаймні, робили вигляд. Дуже переконливо, до речі, робили...

На тому "круглому столі" було прийняте звернення до Верховної Ради, Кабміну. Бо тоді ж взагалі було не до кінця зрозуміло, хто країною керує. І єдине, що в цьому зверненні було — це два пункти вимог, навіть не вимог, а закликів до влади: утриматися від прийняття рішень, що розгойдують країну, розпочати, нарешті, реформу місцевого самоврядування і припинити кримінальне переслідування депутатів міськрад та міських голів, що вимушені були підтримати вимоги щодо референдумів.

Дійсно, певні рішення приймалися тоді органами місцевого самоврядування під дуже сильним тиском громадськості. Громадськість тоді "підігріли". Люди приходили великою купою під міськраду, викликали до себе мера і починали від нього вимагати написати листа, умовно кажучи, про визнання тогочасної київської влади злочинною...

— І як — писали?

— Ну, небагато людей можуть насправді таке витримати. Там дуже складна ситуація була тоді дійсно. І були ті, хто підписував ці всі "меморандуми". І, власне, в цьому листі, який був написаний на цій конференції мерів, зокрема, йшлося і про те, що влада не змогла забезпечити громадський порядок на місцях.

— А куди міліція дивилась? Чому не реагувала на те, що відбувалося?

— Після подій на Майдані міліція почала самовідсторонюватися від всього цього діла. Типу: стоп, ми вже раз вийшли постояти-повиконувати обов’язок свій. Нам дали команду, ми пішли — а тепер всі нам кажуть, що ми — виродки. Тому тепер ми якось бочком.

І з якогось боку їх навіть можна зрозуміти. На Майдані загинула величезна кількість людей. Я зараз про Небесну Сотню кажу. І у когось з них лишились діти чи онуки, які виростуть з розумінням, що їхній батько, мати, дід чи хтось інший — герой, який загинув за волю, права, свободи, за те, щоб ми всі жили краще. І, певно, це так.

Але ж на Майдані гинули і ВВшники, і міліціонери. Гинули, бо їм поставили задачу тримати периметр — і вони стояли і тримали його. А їм в цей час за комір коктейлі Молотова кидають, стріляє незрозуміло хто...

Коротше кажучи, факт у тому, що вони — теж громадяни України. І вони теж гинули під час всіх цих подій. І у них теж були діти. Як вдові загиблого на Майдані міліціонера пояснювати дитині, через що загинув її тато? "Твій тато загинув, тому що його вбив герой"?

І, власне, оця штука в голові працівників міліції дуже добре працювала. Тому вони обрали тактику мінімального втручання.

Втім, навіть коли велися перемовини з отими загарбниками, що в СБУ були, їм теж доносили оці тези з "круглого столу". І вони навіть певною мірою погоджувалися.

— З чим? Що федералізація не потрібна?

— Так. Їм ставили пряме питання: чого ви хочете? "Рускій язик". Так а хто в тебе відбирає "рускій язик"? "Ну... Да".

Їм показували меморандум, який підписали міські голови. Питали: подобається? У відповідь: ну, наверноє, норм. Київ, наче, дає згоду на задоволення вимог меморандуму. Вони тоді: "ето ж нас в тюрьму посадят...". Київ: "Давайте продумаємо механізми — створення всіх цих батальйонів тероборони і так далі. Ніхто вас не посадить". "Нє, ну ми єщьо хотім своєго губєрнатора". Добре, давайте — хто там у вас? Болотов? Валєра, будеш губернатором? "Нє, я не хочу". Валєрі тоді важко було, він "радів" дуже сильно, святкував. Ну, раз не Валєра — то хто? А вони: нє, ми пєрєдумалі — ми хотім нєзавісімості!

Я тоді запитував у людей, які туди, в захоплене СБУ постійно їздили і намагались хоч якось діалог налагоджувати: нащо ви туди так регулярно катаєтесь? І вони відповідали: бо дуже не хочеться, щоб пролилася кров. Хоча як на мене, вже тоді було зрозуміло, що кров проллється, щойно дадуть таку команду.


Валерій Болотов. Фото: 112.ua

— По чому це було зрозуміло? Якщо вони були такі майже анекдотичні?

— Вони були анекдотичні абсолютно. Але я більш ніж впевнений, що ватажки добре фінансувалися. Свого часу багато говорили про те, що той же Болотов дуже тісно зв’язаний з Єфремовим. А пан Єфремов на Луганщині був фігурою надзвичайно впливовою. Ляльковод. І коли люди наче погоджуються, потім дають задню, знову "так", потім зразу — "ні"... Це, як на мене — перша ознака того, що у них немає бажання домовлятися. І що вони чогось чекають.

А чого тут можна ще чекати? Вони сидять на цілій купі зброї. Її ж там до чорта було, в тому СБУ! Вони сидять в будівлі, в якій є все для того, аби витримувати штурми. У них свій генератор, тир, ледь не своя заправка всередині. Живи — не хочу. І вони — то так, то ні, то так, то ні... Це виглядало як затягування часу.

А тоді в місті почали з’являтися все більше незрозумілих людей. У мене товариш на той час у міліції працював. Їм, правда, тоді вже всім на руки зброю видали — про всяк випадок. І якось йому телефонують. Він поговорив, а тоді каже: нас там захоплювати приїхали — я пішов.

І от працівники міліції зібралися там у себе, щити повиставляли, стоять. А навпроти них — чоловік 8-10 з автоматами та 1 з РПК. "Захисники" з Луганська приїхали. І вони кажуть: зараз ми будемо вас захоплювати. Міліціонери такі: а з якого це переляку? "Ми вимагаємо, щоб ви були з народом". — "А ви бачите, що он у нас там на ганку написано? "Служимо народу України". "Захисники" постояли, потилиці почухали: "так ви з народом?.. Ну, добре" — і поїхали.

Потім у місто приїхали два якісь оленя, в яких теж були автомати. Поселилися в офісі компартії. Компартію обклали якимись мішками, кажуть: ми тут будєм дєржать оборону! Від кого, для чого — незрозуміло...

І от все, що тоді відбувалося, виглядало, як якийсь сюр. Маразматичний маразм, по-іншому не можу це назвати.

— І це більшість людей так вважали?

— Ні. Чимало людей, особливо пенсійного віку, щиро вважали, що це дійсно захисники кат зна чого. Якісь хлопці почали виходити на блокопости "допомагати міліції" зі своєю мисливською зброєю. "Ми ж вам поможем, єсли шо". Міліція, м’яко кажучи, не дуже рада була таким "помічникам". Ті вважали, через те, що вони заважають правоохоронцям хабарі брати, але насправді причина була в іншому. Якби почалася якась катавасія і когось з цих "помічників" прибили — хто би за те відповідав? У міліції — щити, бронежилети, автомати. У цих придурків — тільки однозарядна рушниця. І що би було, якби під’їхав якийсь умовний танк чи якась ДРГ підійшла? Що би вони робили зі своїми пукавками?..

В цей час мітинги досягли апогею, все оце "Росія-референдум", прапори. На цих мітингах з’явилися спортивного вигляду пацани, які наче від розгонів ті мітинги намагалися охороняти. Багатьох з них я знав — місто у нас невелике, з кимось в одній школі вчився, з кимось на якихось секціях займався, ще щось...

Телефонує мені якось один з замів міського голови, питає: "Ти знаєш цих чуваків? Вони нормальні взагалі?" Так, — кажу, — нормальні загалом були, а що оце зараз відбувається — хто його знає.... Може їм грошей хтось дав? Може попросив хто? А він і каже тоді: ти поговори з ними, бо ними вже дуже сильно цікавиться СБУ.

А міськвідділок СБУ в Лисичанську тоді працював просто на ура. Там і керівник тоді був дуже адекватний, і хлопці нормальні підібралися. І от вони якраз розуміли, що з цим всім треба щось робити, але, я так розумію, чітких настанов їм ніхто не давав. Можливо тому, що в Києві не готові були розганяти якісь мітинги — надто недемократичним це здавалося новій демократичній владі. Тому міські СБУшники просто ходили і дивилися на весь цей маразм, знімали інформацію, складали картотеки. І "веселилися, як могли". Наприклад ставили людям незручні питання щодо того, що відбувається — ну добре, типу, а ти особисто що з цим будеш робити?..

Читайте також: Кримські татари могли не допустити окупації півострова, але їх "обробили" росіяни — соратник Яроша

— Зустрічалися ви з кимось з тих хлопців?

— Так. Я зателефонував одному з "центрових" пацанів, запропонував зустрітися і поговорити. Але ще коли він тільки під’їхав, я зрозумів, що нормальної розмови не вийде.

Знаєте, як кадр із фільму про "братву": під’їхав на якомусь "Мерседесі" з кузовом року 2002, з якимись своїми хлопцями. Лишив свій телефон у машині, я лишив свій — щоб не дай же бог ніхто нічого не почув. Каже мені: "Давай отойдем, чтобы никто не слышал"... Коротше, як у нас кажуть, "мультиків передивився".

Я йому почав розповідати: друже, я тебе знаю дуже давно. І я вже не перший день працюю в оцих всіх сферах. Тому чітко розумію: коли це все закінчиться — крайнім лишишся ти. А закінчиться це одностайно на користь тих, проти кого ви зараз тут виступаєте. Тому що це — держава, а не Вася з сусіднього під’їзду. Держава — це зовсім інша історія. Не можна так з державою. Так що коли цьому прийде край, ті, хто тебе зараз просить оце все робити (а я навіть здогадуюсь, хто це) — вони вийдуть сухими з води. І спокійнісінько будуть собі жити. А тебе за зраду держави на 15 років відправлять "відпочивати".

Він мене послухав — уважно так — а тоді каже: "Не, я все это, конечно, понимаю, но... У пацанов же в 90-е как-то получилось! И они, видишь, все здесь, молодцы. Вот и нам хочется свое взять". Тобто, — кажу, — це не політична історія? "Да какая политика, братан"... На тому і розійшлися.

Востаннє я його бачив на тому знаменитому  відео зі вбитим Дрьомовим  (один з ватажків бойовиків ЛНР Павло Дрьомов - ONLINE.UA), де він флешкою з компроматом на Єфремова розмахував. І цей хлопець стояв у другому ряду, а в першому — його брат старший. Тобто вони всі пішли за цим "казачьйом".

Кажу ж: в місті відбувався якийсь сюр. Ходили туди-сюди якісь придурки, щось там кричали...

Продовження інтерв'ю в найближчі дні очікуйте на ONLINE.UA

Лілія Рагуцька

Оставаясь на онлайне вы даете согласие на использование файлов cookies, которые помогают нам сделать ваше пребывание здесь более удобным.

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?