Полковник Стеблюк: У нас давно нет сомнений, кто виновен в Иловайской трагедии

Полковник Стеблюк: У нас давно нет сомнений, кто виновен в Иловайской трагедии


  |  Украина   |   Читати українською
Иловайск. Фото: facebook.com/dostali.hvatit
Полковник Всеволод Стеблюк, який пройшов Іловайськ і врятував щонайменше 87 поранених українських бійців, у другій частині розмови з ONLINE.UA розповів про те, що довелося пережити впродовж кількох днів серпня 2014 року, про реальні втрати України в «іловайському котлі», про те, кого вважає винуватцем найкривавішого епізода російсько-української війни, про перемовини з росіянами щодо евакуації поранених, а також про злочини і втрати російських військ під час іловайських подій.
 
 
— Коли стався Іловайськ, в перші дні після тих подій, кількість загиблих озвучувалася шокуюча: від 800 до 1000 чоловік. Трохи пізніше з’явилася офіційна інформація, згідно якої під Іловайськом в ті страшні дні серпня загинуло 366 бійців. Чи маєте своє бачення, яка інформація ближча до реальності?
 
— Безумовно маю. Ну, і є вже списки загиблих. 
 
Там десь до двох тисяч всього наших було – добровольці, гвардія. ЗСУ. За весь період. Зараз загиблими числяться дійсно трохи більше 360 бійців. Є ще ті, хто числиться зниклими без вісти, але відповідно до чинного Цивільного кодексу, особи, про місцезнаходження яких невідомо такий тривалий час та за обставин бойових дій можуть рахуватися як теж загиблі. Тому – десь близько 500 чоловік тоді загинуло. АЛЕ: поки немає тіла, поки не доведено смерть воїна, для нас наш побратим – живий, як живий він для його рідних.
 
— А полонених скільки було?
 
— Теж чоловік 500, не менше. Але вони практично всі вже повернулися. Фактично всіх іловайців вже витягли з полону.
 
Але є декілька таких незрозумілих моментів, коли є дані, що людина загинула – а потім з’являється інформація, що вона жива. Он мама Андрія Лозицького знайшла людей, які бачили його живим у полоні.
 
— Це ж могли якісь аферисти їй таке сказати?
 
— Та ні, там інше. Там хлопці давали свідчення.
 
Якщо говорити про полонених, до речі, у мене є інформація що є такі наші хлопці, що залишилися там і не збираються повертатися. Ця інформація від тих людей, які ходять на ту сторону. Довіряти їй чи ні – справа кожного. Але наприклад представники Міжнародного Червоного хреста розповідають, що спостерігали щось на зразок «стокгольмського синдрому». Як би там не було, Іловайськ – найбільш трагічна сторінка в історії сучасної України. Тоді тільки в так званому «зеленому коридорі» протягом декількох годин загинула така кількість наших солдат!
 
— А як ви думаєте, чому взагалі трапилось те, що трапилось в Іловайську? Ми не чекали такої підлості від росіян чи це якась недалекоглядність нашого командування, чи збіг ряду чинників?.. Що це було? 
 
— Стосовно Іловайської операції: це була абсолютно спланована операція. Жодної самодіяльності. Всі дії або були за наказом командування АТО або узгоджувались з ним… А чому так сталось – шукайте відповідь у логіці подій, прив’язуйте політичні заяви до фактів, до календарю цієї війни. Вам стане багато що зрозумілим… Ми тоді славно наступали, звільняючи місто за містом… тактика була зрозуміла – спільні дії Збройних Сил та Грвардії з добробутами, з визначеною черговістю…
 
А Іловайськ – його почали без техніки, без нормальної підтримки артилерією «нафаршировувати» добровольчими батальйонами. Спочатку правда там воював «Кривбас». Потім «Азов» там побув, покрутився, втратив бійців (саме тоді загинув чоловік Тані Чорновіл) – і його відвели. А «Донбас», «Дніпро», «Кривбас», «Свитязь», «Івано-Франківськ», «Херсон» один за одним заходили туди. Нас, «Миротворець», вже заштовхували туди останніх. Бо оце ж ще «Миротворець» на свободі лишився – то треба було його на День Незалежності, коли вже було відомо, що росіяни пройшли, коли вже замикалося кільце російське, але вийти ще можна було — нас запхали тоді в Іловайськ.
Кажуть, не було техніки тоді… Та то бажання не було – техніка була. І тієї техніки, яка з нами відходила колоною, було цілком достатньо для того, щоб той Іловайськ взяти. А нам від самого початку дали неправильні дані по кількості противника. Нам сказали, що там бойовиків – чоловік 80, хоч насправді їх там було щонайменше 300, а може – й 500.
 
— Це ще без росіян?
 
— Без росіян. Були укріпрайони, але все це можна було штурмувати. І з тими танками, БМП і БТРами, які потім попалили на виході, Іловайськ можна було взяти.
 
— Якщо ви переконані в тому, що Іловайськ – спланована трагедія, припускаю, ви сумніваєтесь, що колись реально винні в тій трагедії будуть покарані?
 
— От якраз в цьому я не сумніваюсь. Знаєте, коли дивишся на дії деяких можновладців – все ж чітко видно. Пропадають останні сумніви щодо того, хто в цьому винен. У нас-то вони давно пропали. Я сподіваюсь, що Анатолій Матіос все ж таки доведе цю справу до суду. Я спілкувався з ним, я йому вірю…
 
— А що має статися, аби винні в Іловайську були покарані?
 
— Важко сказати. Можливо, вибори дострокові. Можливо, щось інше… Повинна працювати система ПРАВОСУДДЯ. Не знаю. Але я точно знаю, що це – буде. І до Божого суду ми побачимо справедливість на землі…
 
— Вам за той час, що ви провели в оточенні під Іловайськом, коли найскладніше було? 
 
— Найскладніше?... 27 серпня. Просто був капець. В цьому депо, яке ми тримали 5 діб, починаючи з 24 серпня, яке важливо було втримати, щоб сєпари не пішли на нашу територію , за залізничні колії– в цьому депо 27-го вже почали тріщати стіни. Вже дах попровалювався під мінами… Було зрозуміло, що ще одне таке «27-ме» ми просто не витримаємо… Тоді навіть мені, медику, довелося вже вилазити з ями і ставати до вікна з автоматом... Я досі не збагну: звідки вони брали СТІЛЬКИ зброї?..
 
Ну і, безумовно, коридор. Там — все разом. Надія. Відчай. Страх. Нехтування страхом. Дія…
 
Полковник Стеблюк: У нас давно нет сомнений, кто виновен в Иловайской трагедии (1)

В іловайському депо
 
— Ви до того могли уявити, що таке в принципі може бути? 
 
— Ні, не могли. Хоча про росіян я ніколи не думав, як про братній народ. І ми знали, що вони зайшли.
 
Ще перед виходом ми стояли в «Пєтушках» (це піонерський табір «Авангард» так ми називали). І туди приїхали СБУшники. Пам’ятаю, ми тоді з Андрієм Тетеруком (на той момент – командир батальйона «Миротворець» – ONLINE.UA) стояли і про щось розмовляли. Тут прибігають ті СБУшники, кажуть, що є перевірена інформація, що все, зайшли росіяни. Питали, як тут втекти. Ми сказали «туди їдьте» — вони й поїхали. А я до Тетерука: Андрію, і що робити будемо? А він ще пожартував: «помирати героями». Дав команду, наші підняли квадрокоптер, подивились – а нема нічого. То ми себе й заспокоїли, що то СБУшники паніку даремно розвели, може, хто трохи й заліз через кордон – а ці вже поперелякувалися…
 
А тоді до нас приїхав генерал поважний такий, заслужений, сивочолий: хлопці, всьо чьотко, завтра висуваєтесь на один день, побудете до вечора – і все…
 
Знаючи такі речі, посилати нас навіть наступного дня, 24 серпня, коли вже кільце замкнулося фактично, посилати нас в «казан» і сказати, що «до вечора»?.. Треба було прямо сказати: хлопці, ми (тобто ви всі) в ж*пі, там зовсім погано — треба йти і помирати, як герої! То ми ж би взяли більше боєкомплекту! Ми б вже взяли харчі… Ніхто ж не відмовлявся йти! Ті, хто не хотів – 56 чоловік таких було – втекли у нас з батальйону ще перед виїздом в Іловайськ. Всі б пішли. Але просто пішли б нормально підготовлені. А так – «до вечора постоїте»…
 
Оце (Всеволод Володимирович показує фото, на якому – два пакуночки крекерів і консерва) – на трьох ішов такий пайок. Консерва, печиво, цукор. Один пайок – для трьох людей на 5 днів.
 
Полковник Стеблюк: У нас давно нет сомнений, кто виновен в Иловайской трагедии (2)
 
Той самий пайок

— На трьох на 5 днів?!
 
— Так. І то, привезли його на третій день нашого перебування там. Коли їсти вже не було нічого. Перший день ми кашу їли. Знайшли в буфеті депо якусь крупу і Михайло Гулак, парамедик, наварив каші. А потім – все. Ні патронів, крім того, що на собі привезли, ні харчів. Я почав паніку бити в Київ. І тоді хлопці з «Донбасу» нам привезли ці 15 сухпайків. Кажуть: хлопці, все, чим можемо… А нас – 100 чоловік з «херсонцями».
 
— Вони своїм поділился?
 
— Так. Підвезти вже тоді не можна було. І ото береш ту печеньку – і смокчеш… Вона правда така несмачна, що нею наїдаєшся.
 
А ще знайшли в буфеті в депо запліснявіле таке печиво. І цукерки, спечені в таку купу… Тим і харчувалися.
 
— А вода?
 
— Воду брали з гідроакумулятора. Це така велика квадратна діжка. Ми спершу, коли тільки прийшли, там всі покупалися – пил з дороги обмивали. Ми ж думали, що будемо там лиш до вечора… От і покупалися в тому гідроакумуляторі. А потім довелося звідти пити… Було повно спиртного… «Сухарик» та пиво якось швидко скінчилось, не розпочавшись. Горілкою, коньяком мили ноги та руки…
 
— Який він – страх смерті?
 
Ну, не знаю. В коридорі не було думки, що загину. Мабуть, тому, що не було коли думати. Не було часу підпускати до себе якийсь страх. Треба було крутити головою на 360 градусів, обирати шлях, підхоплювати поранених…
 
Інша справа – під обстрілами. Коли ти нічого не можеш вдіяти. Коли ти замкнений і не можеш навіть з тієї ями вилізти. А треба вилазити. Треба іти і відстрілюватися. Вилазиш – а куди стріляти? Чорт його зна… Толку від мене в цьому сенсі, певно, було не дуже багато. Куди менше, ніж в медицині.
 
От там було страшно… Молився. Думав тільки: як же воно станеться?.. Може, дах обвалиться?.. Якщо так, то то ще нічого, під паровозом є шанс вціліти. Бо вісь розрахував і знаєш, що якщо навіть впаде стеля, то в самій ямі вцілієш… А от якщо загориться те депо, загоряться ті тепловози з соляркою – тоді вигорить все. Тоді рідним навіть поховати нічого не залишиться…
 
Я бачив такий попіл, коли після розгрому їздив шукав поранених… Ми бачили, як горіли машини, БМП. І коли там все вигорало – бачили, що лишалося. Ти дивишся – і розумієш: це ж людина була… А лишилися лиш силуети з попелу. Вітер подув – і все. І немає. Ось це страшно – коли навіть згадки не лишається…
 
Полковник Стеблюк: У нас давно нет сомнений, кто виновен в Иловайской трагедии (3)

Машина "Жужа", вихід з Іловайська, за 5 хвилин до пекла
 
— Знаєте, коли я йшла до вас на інтерв’ю, хотіла запитати: як ви зважилися іти на перемовини з росіянами, розуміючи, що можете загинути? Але зараз я розумію, як…
 
— Хотілося, щоб все припинилося. Цей страх, безвихідь припинилися. Думав: пристрелять — то хоч не буду мучитись. Не треба буде дивитися, як інші гинуть. Не треба буде боятися потрапити в полон, якого б все одно не переніс… Яка різниця – там помирати чи тут? Хіба в тому, що тут хоч без приниження помирати… Тому і вирішив: піду. Зняв тоді бронежилет, каску… Все зняв, аби напевно вже… Але все ж таки була маленька надія – заради хлопців… Ну і вдома ж чекали…
 
Надія, правда, була малююююсенька… Особливо після того, як побачив, що вони наших поранених дострілюють. Їздять на БМП – і добивають…
 
— Росіяни?
 
— Так. А ми ж їм тоді ледь не здалися. Дивимося: їде БМП з білим прапором. Я думаю: о, це ж поранених, мабуть, збирають. Кажу: Мішка, махай прапором чи чим там!.. 
 
А тоді дивимося – вони ближче під’їхали, розстріляли. По комусь ще гусеницями прокотилися… Я своїм тоді й кажу: так, всі померли, все… Це тут добивають… Лежимо тихо!.. Гранати повитягали, підготувалися…
 
— Це щоб не в полон?..
 
— В тому числі. Ну і щоб якщо тільки підійдуть на відстань, щоб дострілювати можна було – хоч кількох з собою прихопити. Зброю ми ще раніше закопали. Закопали, бо знали: важливо, щоб при будь-яких розкладах вона ворогу не дісталася.
 
— Ви не думали спробувати вийти? 
 
— Вийти шансів не було. Поранених би ми на собі не витягли. Здорові хлопці он виходили по 4 дні, а то й по тижню-два блукали. То куди з пораненими?..
 
Воно ясно було, що ніхто нікуди виходити не буде. Що робити? Я СМСку дружині скинув з координатами, вона в Генштаб передала. Кажу: організовуйте якось евакуацію. Тут страшне, тут поранені, тут загиблі. Домовляйтесь з Міжнародним Червоним Хрестом…
 
— Скільки на той момент у вас було поранених?
 
— Тоді – 8. І дев’ятий – там, на місці. Діма Головатий. Вилетів з КрАЗа, з понтонника, коли ракета попала. З тих поранених двоє було тяжких, думав, не виживуть… Але вижили всі.
 
Це було страшно – лежати і чути, як добивають… Ми спочатку чули, як дострілювали в дальній зеленці. Лежиш – і чуєш: бах… бах… Одиночні постріли. Ну ясно, що так ніхто в бою не стріляє. Це тільки вже добивали…
 
Хоча вони, росіяни, теж різні були. Ми коли їздили і своїх поранених збирали, підібрали танкіста. А в нього ноги перев’язані. Питаю: хто перев’язав? Сам, — каже. Як? Та, — каже, — їхали на броні росіяни, під’їхали, подивились, кинули перев’язочний пакет – і поїхали собі. Не добили, не знущались…
 
Вони багатьох забирали. Кажуть, що дострілювали лише тяжких. Кого не можна було погрузити, хто сам не міг іти – тих на місці дострілювали… Таке хлопці розказували.
 
— Ви в одному чи в кількох навіть інтерв’ю говорили, що рядові росіяни, яких доводилось бачити під Іловайськом, були впевнені, що вони знаходяться в Ростовській області. І що це українська армія вдерлася на територію РФ, а не навпаки…
 
— Це був перший заход. Чому і вони не знали, що там буде відбуватися. Самі росіяни стали жертвами цього авантюрного рішення. Той майор, Сергій, казав мені тоді: все, виберусь звідси – покину службу, не хочу брати участі в цьому кошмарі… Він бачив, що те, що вони накоїли, абсолютно несправедливо.
 
А рядові — не знали. Їх просто кинули… Це вже потім на Донбас почали відправляти тих інструкторів, які їхали абсолютно свідомо, тих курсантів, які на нашій землі стрільби відпрацьовували, найомників, які і зараз сюди їдуть… А тоді що? Тоді – контрактники, срочники. Їм сказали, що це ми напали на них…
 
— А от те, що ви знаєте, що спочатку вони не знали ,не розуміли, що відбувається— це хоч трохи виправдовує їх у ваших очах? Чи все одно ніякого виправдання нема і бути не може?
 
— Мені важко сказати. Я зараз не можу за них нічого сказати. Безумовно, що я ніколи не буду низько кланятися, дякувати, що тоді вижили. Чи виправдовує?.. Вони виконували, в принципі, по тій ситуації поставлене завдання. Їм сказали: буде прорив, не допустити прориву. Все. 
 
Коли ми казали: «що ж ви робите? Ви ж коридор обіцяли!» — нам відповідали: «Який коридор? Ви що – дурні? Ніхто вам нічого не обіцяв. У нас від початку чітко було відомо, що буде прорив і ми маємо його не допустити»... Їм поставили завдання і вони його виконали. Але я хочу нагадати, що в Нюренберзі кожна друга промова під судимих починалась зі слів: я був солдатом, я виконував наказ… І це не звільняло від відповідальності…
 
Інша справа – так, бій був явно нерівний. Але ми їх добряче теж побили. В Іловайську вони понесли більші втрати, ніж ми.
 
— Серйозно?
 
— Абсолютно. Вони втратили більше людей. Десь з тисячу там поклали…
 
По-перше, коли наші влучили в їхній обоз з боєкомплектом – там такий вибух був, що я подумав, що якусь маленьку атомну бомбу застосували – такий «гриб» з-за пагорба піднявся. Добряче воно рвонуло.
 
По-друге, в інтернеті можна знайти фото, де вони купою лежать просто. То їх в зеленці потовкли. Вони там засіли, а наші, коли йшли на прорив танками, БМП, всім – просто перемішали їх в купу… Ну, уявіть, суне автобус, на якому наші з «Миротворця» їхали – і вони в 20 стволів стріляють. Автобус на ободах їде – а з нього луплять в 20 стволів… Там добряче їх покошмарили тоді.
 
Інша справа, що якби нас одразу налаштували на цей бій, якби нам не розказували казки про «ввечері назад» і про коридор — можна було б по-іншому розвернутися, можна було не їхати вздовж, а прямо, чи з флангу, чи в лоба йти на них. І тоді втрати у них були б ще більшими. Вони б не встигали так швидко переносити вогонь артилерії.
 
Полковник Стеблюк: У нас давно нет сомнений, кто виновен в Иловайской трагедии (4)

Розбита техніка під Новокатеринівкою
 
А так… Вони намітили собі, відпрацювали основні маршрути – і нас заганяли туди просто. Виводили туди, де можна знищити. Під тією ж Новокатеринівкою є три вершини. І ми вже потім зрозуміли, що все, що було перед тим – було спрямоване на те, аби вивести нас на цей трикутник. І тоді у нас би шансів не було просто. 
 
— Це був би тир, де ви були б мішенями?
 
— Так. Оті, що в Красносільському лишилися – вони ж дали бій. Був бій. А потім росіяни запросили перемовин. Сказали: давайте будем припиняти, бо ми один одного просто повбиваємо. А заради чого? Тоді бій такий був, що вони самі запросили. Тоді позивний «Лис» запропонував кілька варіантів здачі. Але основне було: смислу нема, лиш одне одного вбиваємо – і все. Про ті події краще розпитати їх безпосередніх учасників. 
 
Що було – то було… Залишається біль втрати, залишається пам’ять… Саме заради пам’яті, заради справедливості ми об’єдналися в Іловайське братерство… Це не громадська організація, на кшталт різних асоціацій чи товариств ветеранів. Це – братерство, воно в душах і серцях, не скріплене печатками на папері. Але ми –ті самі, ІНШІ… Я за своїх – порву… І так кожен з нас… 
 
Держава шанує «кіборгів» Донецького аеропорта, шанує учасників Дебальцевської операції. А ми і є, і нас наче немає… Але справедливість – вона переможе. І всі будуть знати правду, і віддасть держава заслужену шану «іловайцям»… Це так вірно, як вірно те, що війна скінчиться… Ось тоді можна буде і в село, сімейним лікарем…
 
Далі буде...
 

Новости других СМИ

Загрузка...