"Киборг" Жора Турчак: на псевдоветеранов страна выделяет как минимум 2 миллиарда в год
Категория
Украина
Дата публикации

"Киборг" Жора Турчак: на псевдоветеранов страна выделяет как минимум 2 миллиарда в год

"Киборг" Жора Турчак: на псевдоветеранов страна выделяет как минимум 2 миллиарда в год
Источник:  online.ua

Цьогорічні вибори Громадської ради при Міністерстві оборони і традиційний щорічний розподіл фінансування серед існуючих ветеранських організацій виявили велетенську проблему. Поки одні воювали на Донбасі, а потім, повернувшись, оговтувалися від пережитого і вчилися жити заново – інші, ветерани за фахом, витягували десятки і десятки мільйонів бюджетних гривень державного фінансування і окуповували органи громадського контролю при державних установах.

Півторамісячне протистояння ветеранів АТО з «ветеранами-підводниками», «учасниками Другої світової», народженими за кілька років по її закінченню та колишніми «в’язнями нацистських концтаборів», що мають слабкість до продукції німецького автопрому, днями принесло першу перемогу : учасникам АТО вдалося домогтися змін у державному фінансуванні громадських організацій. Відтепер кошти отримуватимуть не ті, хто завбачливо дописав у назву своєї організації слово з коренем «ветеран», а ті, хто представить кращі проекти, гідні того, аби бути профінансованими державою. Про цю маленьку перемогу і про те, що ще треба змінити, про масштаби розкрадання коштів через систему псевдоветеранських організацій, а також про те, на що щороку витрачалися сотні мільйонів бюджетних коштів, в інтерв’ю ONLINE.UA розповів учасник боїв за Донецький аеропорт Євген «Жора» Турчак, який після повернення з війни створив і очолив Спілку ветеранів АТО Деснянського району міста Києва. Він ретельно дослідив схему, яка коштує Україні мільярди гривень щороку.

- Минулого тижня активісти і ветерани АТО здобули чималу перемогу тут, в тилу – домоглися, щоб державне фінансування різноманітних ветеранських організацій виділялося на конкурсній основі. Це тепер жодна бюджетна гривня не піде казна на що, як це відбувалося вже не один десяток років?

- Ще поки ні. На фінансування не організацій, а представлених ними проектів держава перейде з 1 січня 2018 року. Цей рік же все ще лишиться по-старому. Є у нас один задум, як можна пришвидшити цей процес – але про нього говорити поки зарано. Якщо вдасться – тоді розкажу.

- Як би там не було, ми ж всі лише відносно недавно дізналися про те, що щороку десятки мільйонів гривень витрачаються на фінансування цілої купи різноманітних ветеранських організацій, які невідомо чим займаються і незрозуміло на що витрачають ті гроші. Але ж люди, які займаються громадською діяльністю, напевно знали про те все куди раніше. Особисто ти коли дізнався про той вражаючий розпил бюджетних коштів, який влаштовують ветеранські організації з року в рік?

- Дізнався тоді, коли сам почав спілку ветеранів створювати. Це було десь в середині 2015 року. Тоді ми взагалі дізналися про те, що таке громадська організація і що можна займатися громадською діяльністю. Починали ми з Льонею Остальцевим, засновником «Піца Ветерано». Я був наче головою організації, Льоня – мій заступник, займався окремими проектами, зокрема, по психореабілітації.

Ми тоді чесно «віджали» в Деснянській райадміністрації приміщення, поставили стіл, стілець, я комп’ютер з дому притяг – і почали працювати. Про те, що можемо претендувати на якесь державне фінансування, ми тоді і гадки не мали.

Якось прийшов до нас один мужик – і кладе на стіл пачку грошей. Питаю: що це? «Це – допомога атошнікам. Ви ж нас захищали. А вам же треба». А нам дійсно тоді потрібні були гроші – у нас навіть принтера не було, хоча він нам був дуже потрібен. Я думаю: знову волонтери допомагають. Нас же волонтери завжди виручали – і на війні теж… Взяв ті десять тисяч – і поклав у тумбочку.

Приходжу наступного дня, а Льоня і розповідає. Приходив, - каже, - той гусь, казав: «я ж вам дав гроші? А зараз у мене МАФи будуть зносити – можете своїх пацанів-атошніків привести, щоб захистили мене?». То Льоня йому ті гроші віддав – і нах** послав. З тих пір ми з Льонею вирішили, що атошна організація Деснянського району не повинна грошей брати зовсім – бо їх потім треба буде відпрацьовувати. І неважливо – це державні гроші чи гроші фізособи. Відпрацьовувати їх треба буде в будь-якому випадку.

- Ну, з фізособами зрозуміло. А що ти маєш на увазі під відпрацьовуванням державних грошей?

- Якщо гроші державні – то треба буде лизати ср*ку тим, хто ці гроші виділяє. Не йти проти них. Що б вони не робили – ти не можеш їм дорікати. Бо вони тобі гроші виділяють.

- А як же ви існували?

- Тратили свої гроші. У мене трохи було заощаджень ще довоєнних. Жінка не пиляла, нормально все. У Льоні теж якісь гроші були – він на них потім піцерію відкрив.

Але це був наш перший принцип: ні в кого нічого не брати.

Якийсь час ми приймали типу членські внески – гроші, які самі атошники приносили. Бо ми вже почали вибивать перші землі для пацанів - і вони вирішили хоч на бензин нам витрати компенсувати. Бо в мене тоді гривень двісті в день тільки на бензин йшло.

Як зараз пам’ятаю: назбирали ми 4 тисячі цих членських внесків. А спілка на той час вже почала «м’ясом» обростати, сформувався актив – з тих 280 чоловік, які першими додому з війни повернулися в наш Деснянський район. Почав вже наш офіс розширятися. І от уяви: є офіс, є ті 4 тисячі гривень, а куди їх тратити – х*р його знає. І ми почали сваритися. Тоді вималювався другий принцип: поки ми не навчимося витрачати не свої гроші – ми, знову ж таки, їх ні в кого брати не будемо. По цьому ж принципу зараз працює «Піца Ветерано» - ні в кого нічого не просить і ні в кого нічого не бере. Це дуже важливо
І потихеньку ми почали ї**ть Деснянську адміністрацію – за те, що вони десь працюють погано. Там, в адміністрації, теж є толкові люди – і ми разом з ними почали ї**ти саму систему потроху. І тоді почалося: а давайте ми вам гроші дамо! Ви ж правильна атошна організація, ви ж грошей не берете -то візьміть у держави… З казначейства приходили, з собеза. Тоді я почав цікавитися: а що ж воно таке – те державне фінансування?

От десь в той період один товариш мені скинув список, скільки громадських організацій які суми з державного бюджету отримали в 2015 році.

- І про які суми йшлося?

- Виявляється, 72 всеукраїнські організації отримали 78 мільйонів гривень на рік!

- Це тільки ветеранські організації?

- Ні, там і ветеранські, і організації інвалідів. Хоча тут є певна гра. Бо, наприклад, умовна «Спілка інвалідів та ветеранів АТО» вже підпадає і під ветеранські організації, і під організації інвалідів. І отримує гроші і там, і там, по двох положеннях. Бо вони підпадають одразу під три закони. То люди собі і граються. Вони ж всі там – кмітливі, шарящі. Вони ще з 1991 року знають, як працювати правильно…

Я зрозумів, що з ними треба щось робити. Тому що вони ганьблять, в першу чергу, таких як я. Я хочу, щоб слово ветеран писалося з великої літери. А зараз «ветерани» - це купка уї**нів, які незрозуміло чим займаються. Пам’ятаєш, як Черновецький казав: «Наша молодая команда делает что-то очень важное»? Так само і у них.

І я почав шукати однодумців. А як правило, коли ти пробуєш щось робити і кайфуєш від того, причому, робиш не для себе особисто, а для інших (знаєш, є ото альтруїсти – дурачки такі), а сам не маєш ні землі, ні квартири, нічого – до тебе тягнуться такі самі, як ти.

Читайте також: Масових суїцидів у ветеранів АТО не буде, будуть революційні дії - герой Іловайська полковник Стеблюк

Почали підтягуватися нормальні, правильні люди і до мене. Ми почали через різних депутатів розсилати різні запити депутатські. Ясно, що безкоштовно, бо грошей у нас так і не було. На той час у нас був лише зарплатний фонд, з якого я платив людям.

- Звідки він взявся, той зарплатний фонд? Членські внески?

- Ні. Грубо кажучи, це платили мої друзі. Люди, яких я знав до війни, з якими познайомився в АТО чи після повернення. Це багаті люди, мільйонери, які казали: нам треба, щоб ви не розбіглися, щоб ви змінювали цю країну – тому ми готові підтримувати вас фінансово. Один дає 12 тисяч гривень, другий – 15, американці по 400 доларів на місяць присилають. Оце мій зарплатний фонд. З якого я плачу своїй команді, яка до того 7 місяців працювала безкоштовно.

Ці гроші йдуть виключно на зарплати. Окремо з’явились гроші і на різні проекти – вони фінансуються бізнесом. Таким, як Льоня Остальцев. Наприклад, ми купуємо подарунки на дні народження дітям «двохсотих». І Льоня на 10% від прибутку піцерії купує ці подарунки для дітей з Деснянського району – він вибрав цей район, бо сам з нього починав. Ніяких бюджетних коштів, ніякого збору грошей в Фейсбуці чи в інтернеті з людей по гривні. Це все х*рня. Це не працює. Ми пішли іншим шляхом. Ми допомагаємо хлопцеві відкрити бізнес, а через деякий час, припустімо, через рік, коли бізнес окупиться, він зобов’язаний вибрати собі будь-який проект і фінансувати його в обсязі 10% від свого прибутку. Фінансувати напряму. Не давати готівку, а оплачувати рахунки цього проекту. Остальцев он раніше, коли мав трохи вільного часу, брав подарунок, брав хлопців зі своєї 30 бригади, де служив – і вони їхали малого вітати. Уяви реакцію дитини, якій дарують іграшкову залізницю за 10 тисяч. Він в житті такого не бачив! Ну прикольно ж!

Ми ще, до речі, іноді практикували таку цікаву штуку – поєднували ці привітання з елементами психореабілітації. У мене різні хлопці є. Часом – дуже «цікаві»: жінка пішла, він бухає… То ми старалися саме такого відправляти у сім’ї загиблих, щоб він дітей вітав.

- Щоб він подивився, що там людини немає, а він сам своє життя гробить?

- Ага. Ця картинка з чорною стрічкою в кутку – вона до**я чого в голову добавляє!

- Ти казав, що до вас почали приходити і пропонувати державне фінансування. Дали?

- Розкажу. Знаєш, ми ще коли створювали свою спілку, я дуже хотів, щоб у нас не було, як, наприклад, у афганців чи чорнобильців, коли один голова вибирається – і двадцять років потім сидить. Хотілося, щоб була демократія. Щоб у мене, як у голови спілки, був стимул працювати більше і краще, аби мене не скинули. І я будував таку демократію, яка би мене стимулювала робити все правильно… Вона мене зрештою і «достимулювала», що я все нах*р кинув і пішов звідти. Задовбався тому що. Але то окрема історія.

Коротше, була демократія. І я на зборах розказав хлопцям, що нам пропонують 430 тисяч гривень на рік. Бо будь-яка районна громадська ветеранська організація може подаватися на фінансування – і отримати до півмільйона (залежно від того, як порішаєш). Кажу: я особисто проти того, аби брати ці гроші. Але давайте голосувати… Тоді на зборах було чоловік 400 – і більшість сказала: треба брати.

Відкрили ми рахунки в казначействі на Деснянську спілку, відкрили рахунки в ПриватБанку, почали готувати документи, щоб отримати через казначейство ці державні гроші… Але є такий Жора, який сказав: а ні**я – і використав бюрократичну машину так, щоб чорта лисого кому що дали. Там підпис не той, там печатка не в тому місці стоїть…

- Ти робив це з тих же міркувань? Щоб не довелося потім прогинатися перед кимось?

- Ну да! Знаєш, більшість членів нашої організації, ветеранів, щодня йдуть на роботу о 9 ранку, повертаються о 19, вмикають телевізор – і все. І вони мають право голосу в організації, членами якої вони є. Але більшість з них повністю нездатні до аналітичного мислення. Вони вважають, що якщо проголосують за ці 430 тисяч – то кожному з них перепаде з цієї суми якась тисяча у якості матеріальної допомоги. І вона таки перепаде. Але вони ж не розуміють, що ці гроші спілка буде потім відпрацьовувати. Навіть не спілка, а голова спілки.

- З іншого боку, якщо нормальні організації не беруть ці гроші, а беруть їх різні «ветерани Великої Вітчизняної», які народилися після 1949 року – хіба це правильна ситуація?

- Звісно неправильна. І її треба міняти. Саме тому нормальні організації повинні домагатися повної зміни принципів фінансування громадських організацій. Держава повинна не організаціям гроші давати, а фінансувати проекти, корисні для суспільства і самої держави.

У мене є, до речі, класна історія, з якою я зараз буду подаватися на фінансування в Мінсоц.

Є у нас такий генерал, який бере 2,5 мільйони гривень на рік на «патріотичне виховання молоді». В його розумінні, патріотичне виховання молоді заключається в тому, щоб привезти полк з ліцею імені Богуна на якісь заходи чи похорони. Оце так він підвищує патріотизм наших дітей. За 2,5 мільйони гривень на рік.
Я цьому генералу пообіцяв ще два роки тому, що прийде час – і я в’ї** його по патріотичному вихованню молоді. Бо він робить не те, що треба. Не на те витрачає мої, як платника податків, гроші. Я казав йому: ми будемо воювати до тих пір, поки от такі, як ви, будуть водити дітей на якусь х*рню і витрачати гроші на якусь х*рню. Я йому сказав: я вас в’ї**. І я таки це зроблю.

- Яким чином?

- Ми вже розробили адміністративну частину, сформували групу по патріотичному вихованню. Тепер нам потрібно порядку 400 тисяч гривень – і ми запустимо по Деснянському району проект по патріотичному вихованню. Я вважаю, дуже правильний проект. Згодом плануємо розширити його на весь Київ, а далі – і на Україну.

В чому суть проекту. У мене в Деснянському районі є 44 школи. І я весь район поділив на 44 округи. В кожному окрузі живе від 5 до 53 атошників. І от всі атошники з кожного округу вибирають собі старшого. З цими старшими ми і працюватимемо. Не з усіма 1117 атошниками, які живуть в Деснянському районі, а з 44 їх представниками.

За кожним з них закріпляється школа, де він колись вчився, де зараз вчаться його діти. Туди він має ходити щомісяця на уроки патріотичного виховання, проводити джури… Наша задача – з кожної школи виділити 20% дітей, яким це цікаво, актив так би мовити. Дитячий актив, який колись буде займатися бізнесом, політикою. Це ж загальновідома закономірність: будь-яке суспільство поділяється на 20% активних і 80% пасивних громадян. І от оці 20% в школах, я вважаю – це і є наше майбутнє, яким треба займатися. І задача пацанів – виділити ці 20% в кожному окрузі. На це мені і потрібно 400 тисяч. Далі другий етап буде безкоштовний, там чисто адміністративна робота – довго розповідати. А далі – погнали: гітлерюгенд. В хорошому розумінні цього слова.

- Цікавий проект.

- Поки ми беремо лише Деснянський район. Проект на 1,5 роки. І я цього генерала в’ї** таки. Безкоштовно.

- Як його прізвище?

- Не пам’ятаю. В обличчя його знаю. І що це – друг Куніцина, колишнього голови уряду АР Крим.

- Ми з тобою постійно відходимо від теми державного фінансування всіх цих псевдоветеранських організацій. Що було далі? От дізнався ти про те, що державі вони коштують під 80 мільйонів гривень на рік

– і що? Які твої подальші дії були?

- Я почав аналізувати. В Україні – 21 тисяча ветеранських організацій. І всі вони, як правило, між собою так чи інакше перетинаються. Люди з них між собою перетинаються. Організації районні, потім міські, обласні, всеукраїнські… Кожна з районних організацій може одночасно входити в 2-3 міські. і воно все от такими трикутниками одне на одне накаладається. Всі ці районні і міські організації в свою чергу входять в якісь асоціації. І це якщо тільки про громадські організації говорити. А є ще такий формат, як громадська спілка – туди мають право входити тільки юридичні особи. Тобто, ті ж ГОшки можуть свотрювати ще громадські спілки, які в свою чергу на рівні міста теж можуть отримувати фінансування до півмільйона на рік. Розумієш? Міська ГО плюс асоціація, ГС - і кожен раз окреме фінансування, яке потім спускається на свої осередки. Потім ще до півмільйона отримують районні організації…

Коротше, з 21 тисячі ветеранських організацій я зміг «переварити» лише 2 тисячі. У мене вдома мій невеличкий балкон повністю завішаний аркушами з усіма оцими переплетіннями, назвами, прізвищами. Це – п**ець! Я нарахував, що приблизно всі ці організації зжирають близько двох мільярдів гривень на рік. Це дуже приблизно. На всіх рівнях – районні, міські, обласні, громадські спілки, асоціації – на кожну виділяються гроші, це все пересікається… І я ох**в. У нас на дороги на рік виділяється 18 мільярдів на рік – а тут тільки з того, що я нарахував, щороку крадуть 2 мільярди. І це ж я порахував менше половини!

- А як щодо ефективності цих організацій? Чи вона приблизно однакова – квіточки-стрічечки до 9 травня?

- Так. А ще – зарплати та офіси.

Офіси, до речі – теж цікава тема. Скільки коштує офіс в центрі? Дорого. Оренда одного квадратного метра офісних площ в центрі Києва – дуже дорога. Ветеранські організації беруть 100 квадратів за 1 гривню. То скільки втрачає будь-яке місто в Україні на цих «орендах» за 1 гривню? Якщо вони вже по 20 років орендують ці приміщення – то скільки держава вже втратила на одній тільки оренді? Це взагалі окрема історія. Треба дивитися і аналізувати ці збитки окремо.

- І ви, ветерани АТО, почали все це витягувати на світ божий. І зустріли протидію з боку тих, кого влаштовував існуючий стан речей. Хто звик жити так. Ми все бачили? Вся протидія обмежилася цими публічними сутичками – типу тих, що відбувалися під час обрання Громадської ради при Міноборони? Чи було ще щось?

- Кулуари маєш на увазі? Було, звісно. «Что вам надо? Чего вы дое**лись? Чего вы хотите? Денег? Так давайте мы поделимся, мы ж не против». Ні, кажу, нам не потрібні гроші. Ми хочемо, аби державне фінансування було тільки проектним, грантовим, як це є в Європі, в усьому світі. Громадська організація подає грант – немає значення, в благодійний фонд чи в державні установи. Я подаю грант. Якщо я його виграю – мені виділять фінансування. Так буде правильно. А у відповідь чую: «У нас все старые – какие гранты? Мы даже не знаем, что это такое!»…

Це ж просто! Опиши проект і придумай для нього назву – ось що ховається за заумним словом «грант». Опишіть проект – і подайте на розгляд. Якщо держава вирішить, що те, що ви пропонуєте, корисне для неї, для суспільства – ви отримаєте гроші. Бо ж навіть покладання квітів – воно, в принципі, корисне державі. Треба ж комусь ті квіти покладати. У нас не так багато реально лишилося тих справжніх ветеранів чи жертв нацизму…

Читайте також: Дітям важливо пояснити, що йде війна - Аміна Окуєва про проект "Сучасні казки України"

- Але ж, я так розумію, питання в тому, що тисячі організацій купують за бюджетні кошти десятки тисяч квіток. За скільки, до речі, купують?

- По 80 грн за одну гвоздичку. І людей ще возять на автобусах, які орендують по 8 тисяч гривень на годину.
Але нічого – будемо змінювати існуючу ситуацію. Ось зараз змінимо одне положення і три закони. У нас є класні лобісти в Верховній Раді, є люди, які пишуть законопроекти, депутатам це цікаво… Тут же знову працює той же принцип: вони використовують нас, ми – їх. В даному випадку ми їх використовуємо, щоб вони пролобіювали те, що треба для країни врешті решт.

- Ти згадав про 18 мільярдів, які виділяються на ремонт доріг в Україні. І щонайменше 2 мільярди, які витрачають різноманітні ветеранські організації. Мені цікаво: а скільки грошей держава виділяє на реальних ветеранів війни на Донбасі – скажімо, на ту ж психореабілітацію? Для розуміння, у скільки держава оцінює квіточки-стрічечки і у скільки – психічне здоров’я тих, хто її захищає реально.

- Це комплексний підхід. Зараз поясню. Гроші на психореабілітацію виділяються. Якщо мені не зраджує пам’ять, десь в межах 10 мільйонів. Чи близько того.

Я от – не психолог аж ніяк. Але я маю контузію, я – атошник. Тобто, ті психологи, які отримають ті 10 мільйонів на надання послуг атошникам, будуть працювати і зі мною в тому числі. Так от, я був, напевно, у 20 чи й 30 таких психологів – перевіряв їх. З них лише двоє виявилися нормальними. Фахівцями, до яких я би посилав своїх контужених, тисячу чоловік. Лише двоє – нормальні психологи. Решта – це пил. Це ті, які лише називають себе психологами.

І тепер оці 10 мільйонів пішли тим психологам. Розумієш? У нас в Україні досі нема стандартів психореабілітації. До цих пір! Тому й маємо ситуацію, коли кожен психолог каже «Я – спєц» - а йому у відповідь всі гривами махають і не можуть сказати «ніфіга ти не спєц». Бо нема стандартів, по яких можна було би рівняти, хороший спеціаліст чи поганий. Нема їх. А психологів навкруги – нємєряно. І всі щось роблять, щось лікують, роблять, знову ж таки за Черновецьким, «что-то очень важное»…

- Як ті ж ветеранські організації…

- Як варіант...

Приведу приклад. Була така собі «Спілка постраждалих від мін». Коли почалася війна, вони до своєї назви приплели ще й учасників АТО. Вийшло: «Спілка постраждалих від мін та учасників АТО». Отримали вони, як всеукраїнська організація, 700 з лишком тисяч гривень з державного бюджету. Хоча мають один офіс у мене на Троєщині – невеличкий кабінетик, де сидить пузата тьотя з великими цицьками і все рішає. Ще 800 тисяч вони отримали по іншій державній програмі – на психореабілітацію ветеранів АТО. От як вони мене реабілітували, мені цікаво? Куди реально ділися ті 800 тисяч? І це тільки один випадок, який я знаю. А скільки таких, про які я не знаю? Безліч! Розумієш? Проблема в тому, що за цими грішми нема жодного контролю. Отакий-от кінчений «совєцький союз» на 27 році незалежності.

Тому твоє питання про те, скільки виділяють на психореабілітацію учасників АТО і скільки – фейковим ветеранським організаціям – воно безглузде по суті. Бо і там, і там однаково крадуть.

- «Спілка постраждалих від мін» - це сильно… А які ще екзотичні організації вичавлюють з держави кошти на тільки їм відомі «очень важные дела»?

- Про «Всеукраїнську асоціацію ветеранів-підводників» ти, напевно, чула. Є ще Спілка ветеранів відділу «К» СБУ. Якщо проїхатися на Володимирську, до будівлі СБУ і подивитися на їхню парковку – от як бачиш машину, дорожчу від 30 тисяч доларів – то машина співробітника відділу «К». У них раніше взагалі була окрема парковка – там п**дець повний. Я туди їздив чисто як в музей - на круті автомобілі подивитися.Хоча це ще до війни було. Зараз вони потроху пересідають на різні «Ланоси» - понти розкидують вже.
А загалом, як називаються ті організації – не так і важливо. Важливо, що вони десятиліттями крадуть, с*ки

– і все. Вони мають велике лобі в Верховній Раді. Той же Куніцин – їхній лобіст. Ті ж афганці свого часу позаводили своїх людей у виконавчу владу, у законодавчу. І зараз ці люди лобіюють їхні інтереси. У нас таких лобістів, своїх людей у владі, на жаль, немає. Точніше є, але їх дуже мало.
Та ми ж теж - не довбо**би. Ми йдемо їхніми ж стежками – тільки набагато краще. Ми зараз своїх людей вчимо – і вони йдуть у виконавчу владу. Але наші люди потрапляють максимум на посади старший спеціаліст-спеціаліст, навіть не начальник відділу. А їхні вже давно сидять в начальниках департаментів і вище.

- Не дивно. У них було куди більше часу.

- Звісно. У них було 20 років. Тому вони встигли обзавестися купою лобістів у Верховній Раді.
Але ми їх задушимо. Поволі. Крок за кроком. Як ото їх улюблений Ленін казав, пам’ятаєш? "З росинки річечка, з промінчика зоря"…

Далі буде

Лілія Рагуцька

Оставаясь на онлайне вы даете согласие на использование файлов cookies, которые помогают нам сделать ваше пребывание здесь более удобным.

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?