Не покладаючи ручки: текст як метод психотерапії
Категория
Интересное
Дата публикации

Не покладаючи ручки: текст як метод психотерапії

Не покладаючи ручки: текст як метод психотерапії
Источник:  online.ua

Є люди, що ведуть особисті щоденники – у певні періоди життя або ж довше, записують туди свої враження, події, мрії та переживання. Як думаєш, чому це частіше роблять у підлітковому віці, ховаючи особисте подалі від усіх?

Я теж писала щоденники. Залишаючись сам на сам зі своєю «писаниною», я не боялася пліткувати про того чи іншого однокласника, вчительку чи сусідку по дому. Занотовувала кожну думку. Усвідомлюючи, що це ніхто не побачить, я відчувала полегшення після всього написаного, і з’являлося бажання побачити, що ж буде з моїм життям далі.

Думаю, що багато людей вели та ведуть щоденники, а деякі, як-от відомі письменники, може, навіть з них починали свій шлях. Під час однієї зі шкіл, яку організовував Центр літературної освіти цього літа в Карпатах, у мене з’явилася можливість спитати про це декількох письменників особисто.

Український поет та прозаїк Юрій Андрухович учив молодих авторів свідомості в писанні, яке не обов’язкове, щоб бути хорошими авторами. Патріарх української поезії вважає: краще жити без текстів. До такої позиції його надихнула філософія австрійського поета Райнера Марії Рільке: «Не треба писати без крайньої екзистенціальної необхідності. Якщо можна цього не робити, не робіть».

Молодому авторові Андрухович дає 10 порад:

Відкидай написання довгого твору якнайдовше. Виношуй його. Прискіпливо запитуй себе, навіщо світові ще один роман. Применшуй свою вагомість. Став себе на місце. Відмовляйся від 99% задуманого, так і не втіливши їх у життя. Якщо вже починаєш писати, то пиши так, наче цей твір останній. Не думай, куди це піде далі. Немає заборонених слів чи сцен. Тільки твоя особиста впевненість у художньому тексті. Поринь у текст. Не будуй дедлайнів. Під час кризи роби паузу. Усіма силами відкладай публікування написаного.

Натомість український письменник Тарас Прохасько закликає писати 24/7, і навіть уві сні писати. Закликає робити це не тільки молодих авторів, а й усіх небайдужих до свого внутрішнього світу. Отак, сідати в спокійному безлюдному місці, подалі від метушні, брати ручку, папірець і писати до нестями. Про все, що думаєш і бачиш, описуючи людей з реальності або вигадуючи їм ролі. Писати щиро, просто, не замислюючись про потрібність, суть і орфографію.

«Література потребує певного контакту й бачення. Треба розуміти, що ми хочемо довести собі та іншим. Занотовуйте все, що викликає хоча б якісь емоції, привертає увагу або просто виникає в уяві. Життя дає нам сюжети, треба навчитися з ними гратися. Якщо пишете великий твір, скажімо, роман, не можна робити пауз чи відпусток у написанні. Твір має пронизувати вас повністю».

Та письменник також застерігає, що може статися так, що написане не визнають літературним бестселером. Проте Тарас Прохасько запевняє: процес писання вже зіграв свою роль у підсвідомості або зробить це в найближчому майбутньому:

«Поспостерігайте, що залишається в пам’яті, скажімо, через місяць після прочитання певного роману, які емоції викликають ці герої з плином якогось часу. Поспостерігайте, що вами пишеться після прочитання тієї чи іншої книги. Такі спостереження дадуть усвідомлення, що нас може вразити і як це відбивається на нашому житті й писанні».

Та навіть якщо ти не мрієш заслужити славу письменництвом, то вміння цільно конструювати думки точно знадобиться. Крім практичних навичок, писання вплине і на психологічний стан. Недарма деякі психологи можуть радити якомога частіше занотовувати свої думки.

Гештальт-терапевт, дитячий психолог Антоніна Оксанич нині пише казки для дітей. Пояснює: у терапевтичних казках дитина може пережити разом із героєм різні емоції (наприклад, страх, сум, відчай, ревнощі, злість) і подолати їх. Вона пояснює:

«Нотування своїх думок та переживань позитивно впливає на психологічний стан. Така рефлексія дає змогу призупинятися в швидкому темпі життя, усвідомлювати, що турбує та непокоїть. Щоденник допомагає краще пізнати себе, особливо тим, хто перебуває в пошуку своєї індивідуальності».

Антоніна наводить приклади того, як писання, малювання, музика, театр є методами арт-терапії та допомагають людині розмістити по полицях почуття, які її переповнюють. Каже, що в підлітковому віці писала вірші та есе про нерозділене кохання, після чого їй ставало легше. Наводить також приклад її подруги Анни Любинецької (українська режисерка документального кіно – прим. ред.), яка нещодавно зняла фільм «Київ – Москва» про почуття людей по різні сторони війни:

«Для неї цей фільм став терапевтичним, бо вона змогла розмістити в ньому свої переживання та біль, роздуми та цінності. [Так само] казка чи інший терапевтичний твір допомагають дитині або підлітку відчути, що вони не самотні у своїх почуттях. Будь-який твір чудовий саме тоді, коли автор описує те, що переживав сам або добре розуміє почуття іншої людини. Такий твір живий і чіпає серця інших».

З тексту можна дізнатися, які моменти пам’яті в людини були травматичними. Зі слів психолога-практика Оксани Пендерецької, ті, хто пишуть, часто несвідомо використовують минулий досвід і підіймають із пам’яті спогади, набуті внаслідок тих чи інших емоційних подій. Вона також пояснює, що писати варто для того, щоб вербалізувати переживання та зменшити інтенсивність негативних емоцій.

Отже, писанням можна лікувати давно забуті рани в голові. Та лише в тому разі, якщо бути щирим із самим собою й не боятися занурюватися у власну свідомість.

Автор Яна Опарій

Оставаясь на онлайне вы даете согласие на использование файлов cookies, которые помогают нам сделать ваше пребывание здесь более удобным.

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?