Про звитяги Української д
обровольчої
армії на фронті знає багато хто. Куди менше відомо про те, як її бійці живуть, де тренуються, готуються воювати і як примудряються виживати і розвиватися без підтримки держави і в умовах закономірного зменшення обсягів волонтерської допомоги.
На запрошення Провідника українських націоналістів Дмитра Яроша ONLINE.UA приєднався до нього під час однієї з поїздок на фронт. Перед тим, як потрапити в зону АТО на Донбас, ми зробили зупинку на базі 5 окремого батальйону УДА. І отримали можливість подивитися на Українську добровольчу армію зсередини та зрозуміти, що ж насправді являє собою це формування, командирів якої, до речі (включно з Ярошем), напередодні нагородив орденами президент Петро Порошенко.
"Серце" УДА знаходиться на Дніпропетровщині, в селі Велика Михайлівка – на базі 5 окремого батальйону, яким командує комбат Чорний. Влітку 2014-го тут формувалися перші бойові підрозділи нинішньої Української добровольчої армії Дмитра Яроша. Звідси їхали на схід перші добровольці і з "Правого сектору", і з "Донбасу", і з ОУН. Сюди повертаються на перепочинок ті, хто захищає Україну від "руського міра". Тут добровольці прощаються із загиблими побратимами.
Читайте також: Це тільки початок війни, ми вже втягнулися в Третю світову - комбат Української добровольчої армії
Бійці УДА на війні – з перших днів. У очах держави вони офіційно й досі – "незаконні воєнізовані формування". Виправити ситуацію, на думку Яроша, могло би ухвалення Верховною Радою законопроекту про створення Української добровольчої армії - структури на кшталт естонського "Кайтселійту". За задумкою авторів ідеї, це був би потужний резерв із цивільних, але добре підготовлених і озброєних людей, яких, у разі потреби, держава могла би залучати для найрізноманітніших цілей: від охорони громадського порядку і ліквідації наслідків стихійних лих до захисту її цілісності зі зброєю в руках.
Чи підтримають парламентарі ідею створення такої сили, поки сказати складно. Дмитро Ярош в інтерв'ю розповідав ONLINE.UA: готовність проголосувати за його законопроект висловлюють представники більшості парламентських фракцій. Лишилося переконати президента в тому, що Україні така структура потрібна. А поки у вищих політичних сферах зважують всі плюси і мінуси, самі добровольці вже готують фундамент для майбутньої армії. І активно будують на базі 5 окремого батальйону навчально-тренувальний центр, де будуть проходити підготовку як бійці УДА, так і добровольці з підрозділів територіальної оборони, що зараз активно формуються у більшості областей України.
Ще по дорозі Дмитро Ярош кілька разів заводить розмову про майбутній центр. З того, як він про нього говорить, відчувається: пишається і задумом, і реалізацією. Воно й не дивно. "Незаконні воєнізовані формування" не можуть розраховувати на бодай якусь підтримку. Тож все, що мені покажуть у Великій Михайлівці, зроблено власними силами, за допомогою волонтерів, малого та середнього бізнесу і частково – місцевої влади, яка, зокрема, взяла на себе сплату комунальних послуг.
На в’їзді на територію нас зустрічає старий збляклий надпис "База відпочинку "Дружба". Це – комунальна власність. Ще у 2014 році Дніпропетровська ОДА дозволила добровольцям з тоді ще "Правого сектору" розташуватися на території непрацюючої на той момент бази. 17 липня 2014 року сюди заїхали перші бійці, які згодом утворили кістяк 5 окремого батальйону спочатку Добровольчого українського корпусу, а потім – і Української добровольчої армії.
База УДА на Дніпропетровщині. Фото: жовтень 2016 року
Самі бійці УДА розповідають: на початку місцеві з острахом зустріли нових сусідів. Надто багато чуток і лякалок гуляло тоді про "страшних правосеків". Однак необхідність спільними зусиллями захистити Дніпропетровщину від "руського міра" дуже швидко поставила все на місця. Пізніше з’ясувалося, що сусідство з добровольчим підрозділом не тільки дозволяє селянам спокійніше спати, а й дає можливість трошки підзаробити: і обслуговування бази, і будівництво, що розгорнулося тут кілька місяців тому – це додаткова робота.
Показувати мені, як і що тут влаштовано, визвався дядя Ваня – волонтер, який майже весь час проводить із хлопцями з 5-го батальйону. Причому, з перших днів. Познайомився дядя Ваня з добровольцями Яроша ще в 2014 році, коли в Покровському районі Дніпропетровської області споруджувалися перші блокпости. Тоді ніхто не міг з впевненістю сказати, де саме вдасться зупинити агресора.
Читайте також: Дмитро Ярош: народ на Донбасі може повстати, а банди ми там розгромимо швидко
Як розповідає сам чоловік, процес спорудження блокпосту побачив, коли повертався ввечері додому з роботи. Зупинився. Допоміг хлопцям переносити мішки. А коли вже вночі приїхав додому – зрозумів, що не зможе просто лягти спати. Тому перевдягнувся – і знову поїхав на блокпост… Так і залишився. "Буває, ото, сварюся з хлопцями – якщо роблять щось не так, як, мені здається, треба робити. Кілька разів було так сварилися, що я дверима грюкав і йшов собі. Думав, що назавжди. А потім сяду вдома, подумаю-подумаю: ну, як вони без мене? А я без них як? То вже я тут буду до кінця", - каже дядя Ваня.
Екскурсію по базі 5 окремого батальйону Української добровольчої армії дядя Ваня вирішує розпочати з приміщення майбутнього навчально-тренувального центру.
Якісь півроку тому це була напівзруйнована будівля старого табору відпочинку. Зараз вона виглядає новобудовою.
Планується, що колись ця двоповерхова будівля, готовність якої оцінюють відсотків у 70, зможе одночасно вмістити від 200 до 300 добровольців. Для них на обох поверхах вже відведені просторі кімнати, де залишилося завершити внутрішні роботи і завезти меблі. "Хочемо поставити тут двоярусні ліжка", - пояснює дядя Ваня.
Над майбутніми навчальними класами попрацювати лишилося більше – роботи у самому розпалі. "Ти розумієш, якби у нас було якесь стале фінансування, ми би тут вже все закінчили. А так робимо якось уривками. Знайшло начальство гроші – робимо. Нема грошей – мусимо призупиняти роботи. Але навіть у таких умовах, бачиш, скільки зробили? І рази в три воно нам дешевше обходиться, ніж якби це держава будувала. Бо у нас ніхто не краде – для себе ж робимо. Ну і будівельники за роботу дешевше беруть, а коли треба – то і самі хлопці щось роблять. Але виходить не так швидко, як хотілося би. Але нічого, справимося. Ось приїзди до нас влітку, побачиш, що тут тоді буде!", - каже дядя Ваня.
А будуть тут відбуватися, як згодом розповів заступник Дмитра Яроша з військових питань Сергій Ільницький, дійсно серйозні речі. В новому центрі планують проводити бойове злагодження воюючих підрозділів УДА, підвищувати кваліфікацію та проводити перепідготовку особового складу. До того ж, сюди готуватися приїздитимуть добровольці з підрозділів територіальної оборони, які зараз активно формуються в більшості областей України.
Особливу увагу приділятимуть підготовці молодших командирів для підрозділів УДА. Тут, фактично, функціонуватиме своєрідний аналог тієї самої "школи сержантів", про необхідність створення якої для ЗСУ та Нацгвардії говорять багато військових експертів і закордонних консультантів.
Читайте також: Дмитро Ярош: російська імперія має бути знищена як явище
Вчитимуть тут тактиці ведення партизанської війни і тактиці ведення бою, стрілецькій та інженерно-саперній справі, військовій картографії, штурмовому альпінізму, першій домедичній допомозі й багато чому іншому. Причому, як розповідає Ільницький, робитимуть це все інструктори УДА, які пройшли різноманітні (в тому числі, НАТІвські) навчання та поєднали теорію з реальним бойовим досвідом.
"Курс розрахований на 3-5 тижнів. Цього цілком достатньо для людей, які будуть набувати первинні навики. Їм можна дати мінімум – і вони поїдуть далі. Бо вони не будуть воювати. Тим, хто залишиться воювати, треба додатково ще не менше двох тижнів. Плюс, ми залишаємо ще час для самовдосконалення наших інструкторів, шукаємо можливості, куди їх направляти для підвищення кваліфікації. Ну і, зрозуміло, їм ще потрібен час і на те, щоб відпочити, і на те, аби повоювати", - розповідає Ільницький.
З особливою гордістю дядя Ваня демонструє майже закінчені санвузли, де для зручності тих, хто колись буде тут займатися і жити, зроблений навіть підігрів підлоги.
А ще тут вже функціонує спортзал, яким активно користуються нинішні мешканці бази. "Аж дивно, що зараз тут нікого немає, - дивується дядя Ваня. – Хлопці зазвичай біжать сюди за першої-ліпшої нагоди".
"А он глянь – бачиш оту халупу? В такому ж стані була і ця будівля ще якісь місяців 6-7 тому… За неї ми теж візьмемося. Там колись буде спорткомплекс", - показує він на одноповерхову напівзруйновану будівлю за вікном.
Ще один предмет особливої гордості мешканців бази 5 окремого батальйону – стрільбище. Воно тут – найбільше на всю Дніпропетровщину, цілих 500 метрів. Сюди приїздять постріляти не тільки із ЗСУ чи з СБУ, а й зі збройних крамниць – пристрілювати зброю.
Дмитро Ярош
"Куди далі підемо..? О, ходімо, відведу тебе до Крави!" - пропонує дядя Ваня.
Крава – це зброяр 5 батальйону. Його "володіння" (а саме так називають місце, куди ми йдемо) розташовані в кузні, за масивними металевими дверима, прикрашеними протигазом і п’ятикутною зіркою.
"Це наша легенда, Крава. Крава у нас – бог у зброї. Точить, ріже. Буквально з нічого робить нам зброю", - пояснює дядя Ваня.
"Вообще-то у нас запрещено делать оружие. Статья 263", - тут же розставляє крапки над "і" господар зброярні.
Виявляється, така обізнаність зовсім не випадкова. В минулому любов до конструювання зброї вже коштувала Краві свободи. "Это было давно, еще в 2000 году. Изобрел автомат и позвонил на киевский оружейный завод. Хотел помочь этой несчастной стране. Но ей поможет только атомная бомба… Проблемы у меня были не за то, что сделал. А за то, что попался. Со мной сидели еще два человека, которые оказались умнее, чем я. Одного дома ждала кругленькая сумма, а второй заключил контракт с "Бошем" и после освобождения укатил в Германию. Думаю, половина того, что мы у них сейчас покупаем – его рук дело", - пригадує свій сумний досвід майстер.
Про зброю, якою займається зараз, говорить куди охочіше і веселіше. "Что делаем? Все, чего нет в Украине. У нас, к примеру, нет снайперской винтовки калибра 12,7. Вот мы ее разработали, испытали – и очень скоро она поедет на передок разносить сепарам головы… Причем, учтите: все, что вы видите, сделано практически из металлолома. Работаем потихоньку. Ремонтируем, и, положа руку на сердце, производим. Вот видите – два опытных экземпляра. Один протестировали, он стреляет на 1,5 км. Тот, что планируем тестировать, будет работать свыше 2 км. Как раз линия разграничения. Так что работы много. Хотя для меня это не работа, а творчество", - демонструє свої винаходи зброяр.
Крім того, Крава дарує нове життя трофейній зброї. Відсутність підтримки держави досі змушує добровольців підбирати кинуті на полі бою та згорілі в техніці автомати. Саме їх відновленням Крава і займається.
"Чем горжусь? Не тем, что сделал. А тем, что я тут нахожусь. Тем, что я здесь увидел, тем, с кем я здесь познакомился... Я - из Луганской области, из Лисичанска – это 12 км от линии фронта. Когда приезжал в город в форме правосековской – это было прикольно. Бабки крестились. Иду по улице, шеврон же висит, они смотрят - красно-черный флаг – и крестятся..! У нас "Правого сектора" как огня боялись. Поэтому я сюда и пришел… Отец у меня поддерживает ту сторону. Я уважаю его решение – имеет право на свой выбор. А супруга сказала, что гордится мной. Не знаю, какого труда ей это стоило", - розповідає він.
Коли ми вже виходимо зі зброярні, я таки цікавлюся, що означає дивна конструкція на дверях. "Это наш вариант декоммунизации. Антикоммунистический оберег", - жартує Крава.
Від нього ми з дядею Ванею йдемо туди, де розташувалась медична служба 5 батальйону. Там на нас чекає "Мама" - медик Лариса Кирикович.
Чому її називають "Мамою", мені так ніхто й не зміг точно пояснити. Може, тому, що ця симпатична невисока білявка ще в грудні 2014-го змінила біленький халатик і підбори на камуфляж і берці та вирушила на війну слідом за сином і чоловіком. А може, тому, що у складі спочатку "Госпітальєрів", а потім – у якості керівника медслужби 5 окремого батальйону УДА, врятувала не одне життя. Причому робила це, незважаючи на небезпеку.
"Хочеться помогти. А вдома що? Сидіти, дивитися на телевізор – і плакати? Краще вже тут. Тут ти знаєш, що треба робити. І робиш, що можеш. А як подумаєш отак – загиблий, ще один, ще один, а кожен же з них – це чиєсь дитя, чийсь батько, чийсь чоловік… Буває, як накотить моральна і фізична втома – то й жити не хочеться. Думаєш: що я тут роблю? А потім зразу інша думка: а як не я, то хто? Отак і йде воно потихеньку. Це вже діагноз. Це, мабуть, до кінця війни", - каже Мама.
Позаду в неї – найгарячіші точки цієї війни: Піски, Донецький аеропорт, шахта Бутівка, Старогнатівка, де жінка отримала сильну контузію… "Чи було страшно? Звісно, було! Страшно було на метеовишку виїздити в аеропорту. І в Пісках жити практично на позиціях, і за пораненими їхати під обстрілами теж було страшно. Але що робити?" - знизує плечима жінка.
Бій під Старогнатівкою вона досі пам’ятає в найменших подробицях. Перші два місяці після того, зізнається, зовсім не могла спати – не тільки через контузію, а й через однакові страшні сни-спогади. "Мала бути зачистка 5 сіл – до Білокам’янки, Новоласпи. Операція називалась "Чорна скала". Пішли наших чоловік із 70 і бійці 72 бригади. Всього чоловік з двісті… Там, у Старогнатівці, наша машина наїхала на міну – вирвало колесо, нас глушонуло… Пересіли в іншу машину, проїхали кілометрів з 5 – аж почався обстріл. Першими пішли 4 танки, перший з них підірвався. Потім підірвався БТР. Між нашою машиною і машиною Да-Вінчі лягло. А через дві машини – "Ман" з БК. 10 метрів. Хлопці зразу загинули. Не було навіть, за що взятися – все їм поперебивало-потрощило… Збираю я тих хлопців, а в мене починає дзвонити телефон. Дзвонить і дзвонить… А я не можу його вимкнути, руки в крові… І сама чумна така, майже нічого не чую. Десь здалеку доносяться крики: "Медики! Медики!" - а я з тими хлопцями. Збираємо, що лишилося від них… В одного – шия. В другого – нога… Тут кричать – танки з Новоласпи, 500-600 метрів! Кричу: збирайте всіх! Збирайте поранених..! Наче всіх позбирали… Бій тривав хвилин 40. 11 поранених, 4 - насмерть. І нема їх ніде. Ніхто не визнає, що вони там були", - розповідає Мама, яка після того довгі місяці лікувала наслідки контузії, а повернутися на фронт зважилась аж у березні цього року, коли поїхала в Авдіївку.
Особливо обурює жінку той факт, що від людей приховують реальні втрати на війні. Добровольців у зведення штабу АТО не включають взагалі. "19 чи 20 січня (2015 року, - ONLINE.UA), в останні дні в аеропорту, коли вже термінал завалили, тільки мій екіпаж вивіз за добу 18 чоловік. 6 з аеропорту і 12 – з Пісків. 200-х вивозили і ми, і ще 4 екіпажі "Госпітальєрів", а також Хоттабич, Галя Алмазова… Це тільки аеропорт. А штаб АТО передавав, що за той день по всій лінії фронту було три поранених і два загиблих… А через два дні ми з Водяного ще вивозили… З БТРів діставали руки, ноги… Двоє хлопців отак і згоріли разом, злилися прямо… Страшне! А потім два дні в тебе в горлі стоїть цей запах, немов кабана смалять… Я за собою взагалі помічаю: от тільки сідаю в "санітарку" - чисту, вимиту – і чую різкий запах крові. Крові нема, а запах відчуваю", - каже медик.
Читайте також: Росіяни на Донбасі мріють, як будуть грабувати Маріуполь - комбат Української добровольчої армії
За те, що робила, Мама має вже цілу колекцію відзнак: від патріарха Філарета, Орден Ковальчука "За спасіння життя", а її родина стала єдиною сім’єю в Україні, удостоєною почесної нагороди "Народний герой".
"Зараз наші медики їздять в Авдіївку. Ось і завтра виїздимо на два тижні. Медик, парамедик і водій. Зараз якраз машину збираємо, тому в нас трошки безлад – робоча обстановка. А взагалі, кожен з нас мусить тут три місяці відбути – а тоді можна на два тижні додому з’їздити, відпочити", - пояснює вона особливості служби медиків.
Поки йдемо оглядати медичну службу, Мама просить: "Ви ж тільки не пишіть, як чи не всі журналісти чомусь пишуть – "в логове правосеков". Я ото як прочитаю про те логово – то аж мені страшно стає".
"Лігво правосеків" виявляється напрочуд схожим на звичайну районну поліклініку. Ті самі фарбовані в синій колір стіни, затерті сходинки – але скрізь все чисто і охайно. Затишку додають розвішані всюди дитячі малюнки з побажаннями для захисників України якнайшвидше повернутися додому з перемогою. Такі "привіти" від дітей добровольці взагалі цінують дуже високо – тому зустріти їх можна чи не скрізь.
"Безлад" від зборів на фронт, про який попереджала Мама, зовсім не відчувається. Навіть в такій авральній обстановці все лежить на своїх місцях. Медикаментами, за великим рахунком, батальйон забезпечений непогано. Хоча потоки волонтерської допомоги останнім часом суттєво впали. Якщо армії волонтери ще так-сяк допомагають, то добровольці тепер мусять попобігати, аби дістати вкрай необхідні ліки, які колись їм привозили без додаткових вмовлянь.
Предмет особливої гордості медиків 5 батальйону - власний стоматологічний кабінет. Точніше, справжня стоматлабораторія, де встановлено обладнання приблизно на 10 тисяч доларів.
Тут не тільки лікують зуби, а й проводять протезування. Хазяйнує в стоматкабінеті зараз Микола з Коломиї. Або Коха, як його всі називають. "У нас у всіх вже псевдо є. Як у правдивих "правосеків". Міха, Коха, Тоха…", - сміється Микола. Він, як і його кум Михайло, – стоматологи-приватники. І півтора роки тому, почувши про ініціативу стоматолога з Кривого Рогу Ігора Яценка про надання безкоштовної допомоги бійцям в АТО, два куми вирішили приєднатися до цієї доброї справи.
"Як вийшли хлопці з УДА з Пісок тої весни на Великдень – от тоді ми перший раз приїхали сюди. Пам’ятаю, так напудились… Вони вийшли, отут построїлись - і розрядили всі за раз зброю. А я на другому поверсі був, біля вікна, вже якусь мірку тримав - це всьо впало. Думаю: Матінко Божа, куди я попав… Міша, кум мій, був ініціатором того всього. Каже: куме, треба їхати - хлопцям допомогти... Треба, значить треба. Кум сказав! Зібралися, всю лабораторію в ящички – і гайда", - пригадує Микола.
Разом із кумом Михайлом Микола пройшов Майдан. Обоє були там в якості медиків – аж до кінця. Миколі довелося навіть витягувати одного з перших загиблих 20 лютого, надавати першу допомогу пораненим і закривати очі тим, кого не вдалося врятувати... Тому його приїзд в зону АТО був закономірним. На момент розмови Микола робив "голлівудські посмішки" бійцям на базі 5 бату, а кум Михайло разом з групою волонтерів-стоматологів "ТриЗуб-Дентал" робив те ж саме на фронті. Втім, часто буває і навпаки.
За час роботи куми-стоматологи вже мають, чим похвалитися. Вони поставили хлопцям понад 500 одиниць кераміки. У цінах найдешевшого стоматологічного кабінету це майже на півмільйона гривень. Втім, самим добровольцям це не коштує ні копійки.
"До нас в цей кабінет чоловік 6 лікарів постійно приїздить. То заразна хвороба – помагати… Правда, протезую лише я. Решта можуть полікувати, біль зняти… Навряд чи хто з клієнтів там, вдома, витерпів би таку роботу. Тут нема часу на поетапне лікування. Тому ото садиш бійця в крісло годині о 7 вечора – і свердлиш, пломбуєш, знімаєш мірки, вириваєш і протезуєш аж до 4-5 ранку", - пояснює Микола.
"Швейний цех" 5 окремого батальйону УДА – це всього дві людини: друг Хрест і його дружина. "Це у нас сімейний підряд, з нового року почали шити усілякі необхідні бійцям речі. Хрест ото видивиться щось в інтернеті, а тоді вже сам додумує, вигадує, модернізує", - пояснює дядя Ваня, заводячи мене в невеличку кімнатку, де посеред швацьких машинок, привезених волонтерами сувоїв тканини, стосів різноманітної фурнітури і цілої купи усіляких готових і напівготових виробів хазяйнує господар швейного цеху.
Вдома він має роботу: займається різьбленням по дереву і оздобленням церков. Тож волонтерську допомогу батальйону чергує з поїздками додому, аби підзаробити грошей.
Взагалі, друг Хрест у батальйоні вже добрих півтора року. Спершу намагався допомагати в кузні, в зброярні – аж поки не знайшов собі справу до душі.
Результати роботи Хрест показує охоче. "Вот подсумки мы шьем, только на трое, три по два. Тут еще две гранаты по бокам можно засунуть и две ракеты сигнальные… Вот для сброса магазинов такое делаем… Это командир решил всех одинаково одеть, чтобы ребята были все в мультикаме... А крепления знаете, как делаем? Разрезаем пластиковые канистры, обшиваем – и готово. Такое крепление ничем не хуже, а в чем-то и лучше заводских… Ремни вон делаем, тактические пояса. Много чего уже отшили. Вот всего, что видите здесь – не меньше, чем по 30 штук. Нам бы только комплектующие, а остальное уже сами додумываем, дошиваем. Вообще, работы много. Особенно разведчикам многое нужно. Чуть пошьем что – они сразу разбирают. Недавно вон на планшеты чехлы попросили. Так что делаем все. Разве только самого черта еще не шили!", - розповідає Хрест.
Наступне, що вирішує показати мені дядя Ваня – це побудована самими бійцями імпровізована сауна і будиночок, де раніше по приїзді зупинявся Дмитро Ярош. По дорозі проходимо повз ангари, де ремонтують автомобілі.
"Це в нас тут автобати, - пояснює дядя Ваня. – Бачила, там ми проходили повз горілі машини, які після боїв полишалися? От в цих двох гаражах з них знову роблять лялечок. Подивись, он Аль-Пачіно як попрацював! Як новенька машинка!" - розповідає він, на ходу вітаючись з автомеханіком із колоритним позивним.
Згорілі автомобілі, які потім будуть відновлювати
Коли трохи відходимо, дядя Ваня напівпошепки розповідає його історію: "Двадцять років прожив у Франції. А син його тут був. Воювати пішов. І сепари його вбили. А знаєш, як Аль-Пачіно дізнався про це? Подзвонив на синів телефон, а сепар трубку взяв… Він приїхав сюди, щоб помститися. Тримається наче. Але зрідка, бува, вип’є – і плаче… І я біля нього плачу сиджу…"
Нарешті доходимо до сауни. На вигляд це звичайний туристичний намет. На вході – надпис: "Спа-крематорій". Коли зазираєш всередину – розумієш: тут все, як у справжній лазні. "Оце у хлопців таке ноу-хау. Натягли палатку, обробили її зсередини і зробили парілку. Топлять раз-два на тиждень. Розпаряться – а тоді в річку стрибають", - пояснює дядя Ваня.
На вигляд річка зовсім неглибока. Але то оманливе враження. Хлопці тут навіть час від часу за щуками пірнають. А влітку - з тарзанки стрибають.
"А це раніше в нас тут жив Провідник, в оцій халабудці - махає дядя Ваня рукою в сторону невеличкого будиночка. - Але ми його виселили, слава Богу. Переселили в більше приміщення. Бо народу завжди багато, тут було ну зовсім тісно".
Поряд з будиночком Провідника – затишна альтанка.
"То хлопці колись сепарів взяли – а коли ми їх відпускали, вони на знак вдячності нам цю бєсєдку побудували. Дембельська робота, так сказать… Там оно, де зараз машина стоїть, яма була, в якій вони у нас "гостювали". А Провідник, коли приїхав і побачив – сказав, що ми дуже негуманні і заставив все позаривати", - розповідає дядя Ваня.
Далі на черзі – склади, де порядкує Віра. Свого часу, коли вона лише прийшла в батальйон, їй довелося тримати тест на витривалість від хлопців: жінку зачинили у льосі та змусили перебирати консервацію. Випробування Віра пройшла – і зараз, як запевняє дядя Ваня, її трошки побоюються навіть найсуворіші чоловіки.
Віра показує свої володіння. Стелажі з мішками з теплою білизною, стоси старої, списаної армійцями, зимової форми, камуфляж… Спершу складається враження, що тут є все. Виявляється, це не зовсім так. Добровольцям не вистачає ходових розмірів взуття і військової форми. І в них зовсім немає термобілизни.
Територія бази 5 батальйону не така й велика. Тому зараз люди тут живуть скрізь.
Казарма, розташована в колишньому кінозалі дитячого табору
І в будівлі, де розташований штаб, і там, де розміщено склади, кухню і їдальню.
Останню мріють перетворити на лицарську залу – з масивними дерев’яними столами і велетенським каміном. І якщо столів тут поки нема, то камін вже навіть пробували розпалювати. Коване оздоблення каміну – справа рук батальйонівського коваля. А металеві квіти викував сам комбат Чорний.
Завершується моє знайомство з базою біля батальйонної каплички.
Робили її волонтери на Закарпатті – а потім тут, на базі, її просто зібрали. А про священика, який тут порядкує, в батальйоні вже ходять легенди.
"Пам’ятаєш, як у серпні 2014-го розстріляли 8 наших хлопців у автобусі, які на сепарський блокпост заїхали? То моя група була. Нас всього 5 з тієї групи в живих лишилося… Коли те все трапилося, ми тут построїлися з хлопцями. Ярош був. Білозерська знімала. Коли камеру виключили, Провідник сказав: так, хлопці, з цієї хвилини полонених не брати! Ми відповідаємо: так, командире! І даємо салют. А капелан стоїть, рясу – раз, підняв, з-під неї пістолет витяг, в повітря двічі вистрелив – і знову його під рясу заховав. Ми всі й оніміли… Він у нас бойовий. У нього за аеропорт є нагорода", - розповідає дядя Ваня.
А ще він показує ескіз майбутнього меморіального комплексу, який бійці УДА планують встановити на в’їзді на територію бази на честь своїх полеглих побратимів.
І хоча встановлення такого меморіалу, навіть за умови, що все по максимуму робитимуть свої ж умільці, коштує чималих грошей – чомусь не виникає сумніву в тому, що скоро цей задум буде втілено в життя. Бо це дуже важливо – пам’ятати…
Лілія Рагуцька, всі фото - автора
