При Януковиче приходилось выступать в стриптиз-баре - Богдан Логвиненко

ONLINE.UA
  |  Украина   |   Читати українською
При Януковиче приходилось выступать в стриптиз-баре - Богдан Логвиненко
Богдан Логвиненко. Фото: Facebook
Богдан Логвиненко — український блогер, журналіст, мандрівник, автор мистецьких та культурних проектів. Йому 28 років, проте в Україні він став відомим ще в середині 2000-х, в період розквіту Живого журналу.

У першій частині інтерв’ю ONLINE.UA Богдан розповів про свій новий проект Ukraїner.

У продовженні розмови Логвиненко розказує про те, як емігрував з України через Віктора Януковича, про роботу гідом в Азії, про те, як, подорожуючи автостопом, ледь не загинув у Росії, а також про цікавих людей, заради яких можна витримувати всі негаразди подорожей. 

— Я досить довго займався культурними проектами, була така агенція Natural East — ми з друзями її робили для того, щоб привозити іноземні гурти в Україну. Були цікаві команди з Польщі, Чехії, теж були трошки і з Західної Європи. Намагалися заїжджати у такі місця, де музична сцена знаходилася у атрофованому стані. Зробили концерти у Жовтих Водах, Нікополі, Слов’янську, Луганську, куди рідко хто з європейських гуртів доїжджав.

На той час я жив у Польщі. Виїхав відразу, як Янукович став президентом, мені здавалося, що тут вже нічого не буде, і цими заходами я намагався робити щось корисне для України. Однак інтерес до культурних проектів дедалі більше падав. Таке бувало: ми граємо у якомусь клубі, а за місяць цього клубу вже нема, його віджали люди Януковича. 



Одного разу ми виступали у Білій Церкві, приїхав хіп-хоп-нойз проект з Польщі, група Napszyklat називається — і там теж перед самими концертом закрили клуб. Не обов’язково, що віджимали бізнес, могли просто прислати санстанцію, закрити заклад "для порядку". І ось, цей концерт перемістився в інший клуб — "КлубНічка". І, власне, чуваки, коли туди приїхали, зрозуміли, що "КлубНічка" — стриптиз-бар. Вони розклалися, стали грати свою експериментальну музику, а дівчата вийшли на сцену, почали танцювати і роздягатися під польський хіп-хоп. Там таке було — і "мамка", яка дівчатами завідує, і чуваки, які розкладали кокаїнові доріжки на столах. І поляки не вірили, що вони це бачать — не могли уявити собі, що можна від’їхати од Києва на вісімдесят кілометрів і потрапити в таке місце!

Ще й проводжали їх на потяг всім клубом. З Білої Церкви поляки їхали до Львова, де я їх зустрів. Це був єдиний концерт туру, який я пропустив, і дуже через це шкодую. Музиканти вийшли з вагону і кажуть: "Те, що з нами відбулося учора, нам здається, що це нам наснилося!"

І подібні штуки відбувалися доволі часто. Возити культурні проекти ставало все важче, постійно відбувалися форс-мажори через те, що в країні відбувався хаос.

Тоді я переїхав у Південно-Східну Азію і почав водити групи в проекті Жені Іхельзона I love Asia.

Читайте також: За тиждень в Києві мені не посміхнулася жодна людина — Євген Іхельзон

Південно-Східна Азія — це була моя дитяча мрія. Я у дитинстві кілька років не ходив до школи, сидів малював мапи, був таким картографом. Мені страшенно подобалося малювати Південно-Східну Азію — візуально найбільше подобалася Малайзія, її так красиво можна було вимальовувати. І коли я туди переїхав, зрозумів, що це була моя дитяча мрія, яку вдалося реалізувати.

Кілька років я водив групи, але всім, хто ходив зі мною, було дуже складно — іноді сварилися, іноді недолюблювали мене всю подорож. Бо ми вставали о п’ятій чи о четвертій — щоб побачити якийсь світанок, а поверталися о десятій-одинадцятій, часу на сон ні в кого не було. Мені казали: "Ми ж відпочивати приїхали!" А я казав, що слова "відпочинок" не було в описі подорожі, так що — працюємо далі!

Були такі люди, що звикли кожного вечора випивати — вино чи пиво. Там у них відбувалася справжня ломка: ніяк не вдавалося від мого графіку відійти. І коли ми повернулися в Україну, минуло кілька тижнів, мені писали: "Ось вже пройшло два тижні, нарешті я на роботі, відпочив від подорожі". У результаті, згодом, всі були задоволені і щасливі, що вдалося стільки місць відвідати.

— Знаєш, чимало народу мріє про таку роботу: їздити на шару по світу і водити групи. І сам я про таке думав. Але побувавши в подібній подорожі в Індії, зрозумів, наскільки це нервова, виснажлива робота. Навіть гіди, у яких все гаразд з комунікаціями, втомлюються, їх починають дратувати примхи клієнтів. 

При Януковиче приходилось выступать в стриптиз-баре - Богдан Логвиненко (1)

Індонезія


— А мені якраз подобалося працювати зі складними людьми, яким важко щось нове відкрити, які не вміють взаємодіяти. Коли возив людей по Індонезії, я вже на якомусь рівні знав місцеву мову, а люди — ні. І я, коли мови не знав, все ж таки знаходив способи взаємодіяти, а ті, хто був зі мною в подорожі, намагалися вирішувати питання через мене, самі боялися.

А я завжди намагався показати, як взаємодіяти, і чим складніша людина, тим цікавіше це було. Бо абсолютно випадкові люди потрапляли у подорож, я ніколи не уявляв, що буду водити по Індонезії, наприклад, директора молокозаводу — і вчити його знаходити спільну мову з аборигенами.

— Пригадую такого персонажа. Він не знав і азів англійської. Коли у подорожі індуси діставали його своїми посмішками та питаннями, він довго тримався, а потім посилав їх подалі.


— (Сміється). Такі теж були. Зустрічаєш людей з Америки, Європи, всі такі friendly, готові допомогти, і зустрічаєш земляків — відразу бачиш, що це з наших країв. У мене був такий епізод. Я їхав на катері між двома островами в Таїланді. І всі навколо мене такі friendly, усміхаються, сміються, розважаються. І сидить пара, чоловік з дружиною, і їхня дочка. Чоловік дуже насуплений і єдиний на човні з оголеним торсом, з надзвичайно волохатою груддю. На шиї — товста цепура. І я думаю: "А! Я знаю, звідки вони, все ОК — вони не з моєї країни! Все нормально!"

І у мене такі алегорії, метафори в голові щодо них. Ось вони пробиваються, щоб першими зійти з човна, всі ці биковські розклади, люди на них з подивом дивляться. І вже в кінці подорожі вони зістрибують із човна, і там був такий почастунок — тортики, сік. Родина ця увесь час мовчала, а тут дівчина каже: "Мамо, будете пляцок?" Виявилося — вони з Галичини! А ми ж годину пливли разом, і я подумки вважав, що ми з різних країн, ми — не разом :) І це про стереотипи — бо часом вони обертаються проти нас.

— Чому тебе навчила Азія?

— Багато чому навчила, й іноді я зараз про це думаю — який це був добрий урок. Стриманості навчила, я до того взагалі не міг всидіти на місці. Азія трошки заспокоїла, бо це важливо — не займатися відразу усім, концентрувати себе на чомусь. Оце головніше, що мені дала Азія. 

При Януковиче приходилось выступать в стриптиз-баре - Богдан Логвиненко (2)

— Читаючи твої історії про українців у Фейсбуці, я міркував, як ти береш так багато інформації від людей. Часто це виглядає так — ти сидиш ніч у кафе, слухаєш співрозмовника, щоб схопити головне. Що ти можеш сказати про спілкування з людьми? Що для тебе є комунікація?

— Я — інтроверт, тому для мене спілкування з людьми є викликом.

— Себто, ти вважаєш себе інтровертом?


— Я не вважаю себе інтровертом :). Я у дитинстві майже ні з ким не спілкувався. Було кілька друзів, а решти людей я просто боявся. Мені досі важко підійти до людини і запитати: "Котра година?" Найгірше було, коли працював журналістом, і треба було чіплятися до людей на вулиці. Це був просто капець. Так само я почуваюся у великих компаніях, тому майже не ходжу на вечірки, тусовки, намагаюся спілкуватися з людьми один на один. Якщо при розмові більше трьох осіб, я вже почуваю себе некомфортно.

І для мене зустрічі, спілкування з людьми — це спосіб себе перевиховати. Приховати цю інтровертність. Бо страшенно люблю проводити час на самоті, в роздумах із собою, мені ідеально комфортно, але я розумію, що мені ввесь час хочеться випробовувати себе — тому я іду на нові й нові зустрічі.

На початку мені допоміг подолати себе автостоп. Бо коли ти стоїш на дорозі, стопиш, тебе підбирають, ти не можеш сісти у машину і відвернутися; ти в пастці — тобі доведеться розмовляти. Так, напевне, все й починалося.

— Я згадав твій старий пост в ЖЖ — як ти в холодну пору року поїхав стопом кудись до Росії, на Урал абощо?

— Я там взагалі трохи не здох :) Це була ситуація, коли вже згадував все, що зі мною відбулося в житті, думав: прощайте, рідні й близькі! Було десь мінус п’ятнадцять, я був у легкій курточці. Я одягнув все, що було: два светри, кілька футболок, намотав одну футболку на голову, і так ішов. Ніч, падав сніг, абсолютно порожня дорога, це за Єкатеринбургом, між Уралом і Сибіром. Розумію: якщо зупинюся — це кінець. Порожня траса, в жодну сторону ніхто не їде, все заметено, ніхто мене не побачить. Але мене підібрали, і це був найцікавіший персонаж за ту подорож. Лікар з Пермі, ми доїхали до Пермі, і він мені ще дві години показував місто — із п’ятої до сьомої ранку. Дужа цікава була екскурсія, але найцікавіше — він не усвідомлював, що врятував мені життя.

І кілька разів були такі ситуації, коли я потім розумів: мені треба було йти по холоду, потрапляти в якісь жорсткі історії, щоб зустріти таких цікавих людей.

Так само було в Норвегії. Я стояв по вісім годин на дорозі, і ніхто не зупинявся. Там майже нікого нема, країна порожня, дороги вільні, можна по них гуляти, а ось їздити швидко не варто — постійно виходять на дорогу олені. І я не бачив жодного норвежця, бо це не в їхній культурі — когось пускати в свій приватний простір, а машина для них теж є приватним простором. Я на той момент це не розумів. І весь час мене там підбирали емігранти — іранці, турки, поляки. І вже в кінці подорожі по Норвегії я зрозумів, для чого я так довго стояв — бо зупинився дуже гарний чоловік, я досі з ним час від часу листуюся. Він — директор дитячого садочку, і в той самий час — лідер панк-групи. Таке поєднання важко уявити в Україні, а в Норвегії — це нормально.

Він розказував, як після концерту не міг потрапити до дитячого садочку, бо був не в стані, розумів: якщо він з’явиться зараз у садочку, то позбудеться своєї посади. Але він дуже любив свою справу і багато розповідав про систему виховання дітей у Норвегії — діти, власне, стають самостійними вже у садочку. Їх вже тоді вчать не знанням, а тому, як здобувати знання, як знаходити інформацію — це вважається найголовнішим.

Розказував, як дитина стає особистістю у чотири роки, і вже має права значно більші, ніж дитина в Україні. І що часто це призводить до побічних ефектів, зворотніх — було таке, що шестирічна дитина накатала заяву на власних батьків. І таке було — батьки до нього приходили як до директора садка і впізнавали, що бачили його в іншій ролі — ролі панк-виконавця. Так, розуміли, що лідер панк-групи вчить їхню дитину.

Далі буде...

Розмовляв Ярослав ГРЕБЕНЮК
-14
+13
РЕКЛАМА
Войти