Foreign Policy пояснив, навіщо Путін стягнув війська до кордонів України

Як можна пояснити суперечливу картину сьогоднішньої України - країни, уряд якої голосно оголосив про програму реформ, але реформатори якої наразі покидають цей же уряд?
Німецький політолог Андреас Умланд в своїй статті для Foreign Policy, переклад якої зробив ONLINE.UA, розповів про те, як Росія своїми діями робить все, що в її силах, щоб революція в Україні не мала успіху, і уряд провалив впровадження реформ, яких від нього вимагають народ і західні партнери, а також навіщо Володимир Путін стягнув свої війська до кордонів України.
Київ може похвалитися своїми першими успіхами в реалізації широкомасштабної програми реформ, яка була ухвалена в липні 2014 року. Був прийнятий ряд послідовних законів: про люстрацію, боротьбу з корупцією, закупівельну діяльність, реструктуризацію державних служб, модернізацію вищої освіти, створення нової поліції, запровадження державного телемовлення тощо. Створюються чотири нових антикорупційних відомства.
Крім того, проводяться реформи на місцевому рівні. Багато регіонів, міста і навіть села змінюють свої державні адміністративні органи на краще, як в кооперації з київською (центральною, - ред.) владою, так і за власною ініціативою. У ряді регіональних адміністрацій, таких, як Одеса, відбуваються зміни, що випереджають реформи в столиці.
І все ж, незважаючи на ознаки прогресу, Україна перебуває в центрі політичної кризи. Існує явне свідчення поглиблення розколу всередині правлячої еліти. Після зростаючої критики затягування країни з реформами з боку міжнародних і внутрішніх спостерігачів в попередні місяці міністр економіки (економічного розвитку і торгівлі , - ред.) України Айварас Абромавічус подал у відставку 3 лютого, викликавши потрясіння в політичних колах. Абромавічус відверто заявив, що його відставка - це протест проти тиску на його міністерство з боку корупціонерів, і його дії пролили світло на зростаюче розчарування в реформаторах країни.
Справа не тільки в тому, що обіцянки швидких і всеосяжних реформ, зроблені після Євромайдану, до цього часу не виконані. Як ясно дав зрозуміти Абромавічус, стара система і мережі державного підприємництва відновлюють себе в нових іпостасях. За іронією долі, саме антиолігархічне обурення переважало на Євромайдані і було закладено в реформаторський порядок нового уряду. При всій своїй енергії і активності, мобілізований сектор громадянського суспільства і ангажовані західні діаспори не змогли запобігти опору старої гвардії.
Стандартне пояснення цьому удаваному протиріччю, в той час як воно більшою мірою правдиве, є неповним: пострадянські корупційні мережі України пручаються, старі звички і структури збереглися, і нове політичне керівництво в Києві явно не так трансформоване, як думали революціонери в 2014 році.
Але чому ж реформатори Євромайдану не в змозі подолати стару олігархічну систему? Можна виділити три основні причини цієї невдачі - і у кожної з них можна простежити зв'язок з Кремлем.
Перша- це факт безжальної російської військової агресії. Наступ Москви на півдні і сході країни не тільки завдав шкоди територіальній цілісності України, а й глибоко торкнувся багатьох інших аспектів життя суспільства, в тому числі його здатність до радикальних змін. Тисячі українців, серед яких багато самовідданих патріотів, були вбиті, покалічені, поранені або травмовані в результаті бойових дій. Країна втратила дві економічно важливі території - Кримський півострів і більшу частину Донбасу. Україні довелося переорієнтувати більшу частину своїх і без того мізерних фінансових, матеріальних і людських ресурсів з цивільних на військові сектори, а також на післявоєнне відновлення.
Ця війна і пов'язані з нею виклики привели до серйозних наслідків для українського громадянського суспільства і діаспори на Заході. Десятки тисяч активістів, мобілізованих революцією, не можуть більше концентрувати зусилля на реформуванні країни. Замість цього вони фокусуються на її виживанні. Замість того щоб викорінювати олігархію в уряді або руйнувати старий державний апарат, головним пріоритетом стало переконатися, що всі, незалежно від того, як це може бути неприємно, виступатимуть проти Росії. Наприклад, влітку 2014 року один з найвідоміших промислових магнатів України Ігор Коломойський зіграв вирішальну роль в збереженні від поширення в стратегічно важливій Дніпропетровської області натхненного Кремлем проросійського сепаратизму. Не дивно, що сьогодні він залишається одним з найважливіших "сірих кардиналів" країни.
Навіть коли бойові дії пішли на спад, додатково величезні проблеми, як для уряду України, так і для її громадянського суспільства, вийшли на перший план. Країна повинна зосередитися на полегшенні фізичних і психологічних страждань тисяч солдатів і цивільних осіб, які безпосередньо постраждали внаслідок бойових дій, а також з'ясувати, як піклуватися про сотні тисяч вимушених переселенців з постраждалих територій.
За минулі два роки громадянське суспільство України повинне було зосередитися на таких завданнях як вдосконалення законодавчих проектів, просування міжнародних економічних зв'язків, виявлення корупційних мереж, розробка освітніх програм, виявлення марнотратних витрат, або дійти згоди щодо складних історичних питань. Замість цього, більшість активістів, які були мобілізовані взимку 2013-2014, з тих пір зайняті роботою, прив'язаною до війни, і її різними наслідками для суспільства.
Другою великою перешкодою для реформ стала е кономічна криза в країні. В основному, але не винятково, у результаті війни ВВП України впав в 2014-2015 роках, потягнувши за собою і національну валюту. Реальна заробітна плата також різко впала, більш ніж на 13% в 2014 році і ще на 10% в 2015-му.
Українці також зіткнулися з різким зростанням цін на енергоносії - це умова, накладена Міжнародним валютним фондом, перш ніж він погодився виплатити кілька мільярдів допоміжних кредитів. Безперечно, ці болючі умови досить запізнілі. Але це різке макроекономічне коригування у воєнний час ще більш посилило шок від серйозних фінансових і соціальних проблем країни.
Різке підвищення вартості комунальних послуг і цін на споживчі товари не тільки скоротило приватне споживання, інвестиції і комфорт. Воно знизило рівень життя громадських активістів, зменшило рівень народної підтримки урядової політики вестернізації і сприяло виникненню безвідповідального політичного популізму. У той час як збіднілі борці з корупцією почали більше турбуватися про забезпечення щоденного виживання їх сімей, відносна свобода дій їх надбагатих супротивників в промисловості, засобах масової інформації, парламенті і уряді відповідно збільшилася.
Нарешті, здатність України до реформ була серйозно пошкоджена загальною кампанією підривної діяльності Росії. Більш традиційні аспекти вторгнення РФ в Україні стали супроводжуватися нетрадиційними елементами російської "гібридної війни", в тому числі невійськовими економічними, соціальними, психологічними, політичними та іншими заходами, які лише частково видно західним політикам і громадськості. До них відносяться торгові санкції, таємні розвідувальні операції, міжнародні пропагандистські кампанії, кібератаки, дипломатичні перепалки, групування військ на російсько-українському кордоні тощо.
Мета останнього компонента - проведення масштабних армійських навчань і пересувань сухопутних військ - це не тільки навчити і підготувати російських солдатів для можливого майбутнього нападу на Україну. Великим занепокоєнням є тривога, яку маневри викликають в Україні і серед її партнерів. Як і величезна кількість важкого озброєння, яким Москва озброює свої маріонеткові режими на Донбасі, армійські навчання поблизу кордону призначені для того, щоб змусити всіх гадати: чи можуть мобілізовані російські війська напасти на Україну зараз? Або Кремль готує наступальну операцію в майбутньому? Або Москва просто грає з нервами Києва і намагається спровокувати радикальні українські сили? Повномасштабна війна між Росією і Україною відбудеться найближчим часом, або пізніше, або ніколи?
Цілком можливо, найсерйознішим аспектом нелінійної війни Кремля виступає не її прямий вплив на українське суспільство. Бути може, більш значним є ефект психологічний. Українці втомилися від цього підвішеного стану очікування, особливо в тих частинах країни, де переважають російськомовні. Підривні дії Москви направлені на те, щоб перешкоджати підприємцям, випускникам вищих навчальних закладів, розладнати активістів громадянського суспільства, викликати стурбованість серед міжнародних партнерів та відлякати іноземних інвесторів.
Очевидно, що російська агресія не повинна бути виправданням повільного впровадження реформ для українського уряду. Українські союзники повинні продовжувати настійно вимагати від Києва чистого уряду і глибоких економічних реформ. Але Захід повинен зрозуміти, що виснажене суспільство країни і його уряд у облозі діють в умовах надзвичайного стресу і незліченної кількості відволікаючих чинників. Тому західні лідери та політичні діячі повинні продовжувати тиснути на Москву, щоб вона припинила свою безрозсудну гібридну війну.
Якби Росія поважала суверенітет, цілісність і європейський вибір своєї "братньої нації", сьогодні ми б мали зовсім іншу Україну.