Про порятунок учасника легендарного українського рок-гурту, про те, чому культові українські митці й досі іноді мають проблеми з коштами, та про роль попси у культурному світогляді українців в ефірі інтернет-шоу "Double Ять" з ведучим Олександром Лірчуком на ONLINE.UA поговорили лідер гурту "Мандри" Сергій "Фома" Фоменко та соціолог, літературознавець Дмитро Савченко.
- Дозвольте представити – Фома, групу «Мандри» не варто згадувати, бо Фома це вже окреме явище.
- Фома: Є історія якась, але я це я, як ти це ти, як Дмитро це Дмитро.
- Я поки не претендую, щоб бути просто Олександром Лірчуком… Дмитро Савченко – літературознавець, соціолог, активний громадський діяч. Ми зібралися через сумний привід, але ми не могли цю подію обійти.
- Ф: Мова про те, що українському музиканту з гурту «Кому вниз» потрібна операція з пересадки нирки. Всі небайдужі люди збирають кошти на операцію в червні. Ми намагаємося допомогти, бо любимо «Кому вниз», Сергій Степаненко класний хлопець. І ми хочемо, щоб українські музиканти мали можливість жити до 90 років і далі…
- Дмитро Савченко: підписуюся під кожним словом Фоми. Ми вирішили (ми - це експертний корпус, музиканти) вирішили провести Марафон життя, який мав би на меті зібрати належну суму грошей, щоб операція Сергію Степаненку була здійснена.
- Вона за кордоном має бути? Скільки треба зібрати?
- Д: Так, близько 100 тисяч доларів, і ми перший захід провели в січні, потім повторний захід був, у Львові. Що це за заходи? Музичні аукціони. Фома зауважив, що такого формату не проводили донині.
- А що це?
- Д: Це поєднання хорошої музики, поезії, спілкування і проведення аукціону, де продають родинні речі, тобто є люди свідомі, які пильно слідкують за розвитком українського року. І вони надають великої цінності речам, які є знаменниками етапу історії культури. У Львові продали один з фраків, в яких команда «Кому вниз» виступала на Червоній Руті. Світ побачив вперше декомунізовану Україну в образі «Кому вниз», вони уособлювали вільну Україну, і вони були одягнуті тоді в тевтонських фраках, готичні такі. Раніше продавали раритетні журнали з старими інтерв’ю.
- Скільки вже назбирали?
- Д: Здається 20 тисяч доларів. Ми вдячні і музикантам, які долучилися до цих заходів, вдячні Фомі в першу чергу, і звісно Андрію Середі, бо на цих аукціонах він долучився і пригощає всіх напівстьобною готичною поезією. Це формує єдиний фонд нашої програми, так ми боремося за життя Сергія.
- Вічно чекати не можна, коли буде операція?
- Д: Так, в нього критична ситуація, треба термінова пересадка органів. Дата призначена на червень. Ми не хочемо їздити по Україні і просити допомогти, бо ми помираємо – ні, ми це називаємо Марафоном життя. Ми говоримо, що ми можемо продовжити життя видатного бас-гітариста, внесши свою частинку.
- Але група не заробила за життя необхідної суми?
- Ф: Це класне запитання, але в Україні є лише кілька артистів, які заробляють нормальні гроші, і, на жаль, рок-гурти як «Кому вниз» не заробляють великі гроші.
- Ви могли зараз зруйнувати міфи, вони ж такі круті.
- Ф: Вони і є круті, але треба зрозуміти, що Україна на жаль, не дозволяє музикантам заробляти пристойні гроші. Для того, щоб музикант заробив гроші, треба по світу мотатися, і це буде 0.5 частина коштів, які заробляють музиканти в інших країнах. Бути музикантом в Україні завжди було трохи стрьомно, зараз ситуація трохи змінилася... Якщо хочеш щось посадити в землю, треба, щоб там був перегній, такі як ми ним і стали. Незважаючи на якість пісень крайні 25 років це була партизанська війна за українську культуру. Свідомі українські артисти, які свідомо на це йшли, розуміли, що грошей не буде. Є кілька поодиноких випадків, коли ситуація інша. Одна панк-група були відома ще за СРСР, інша поп-рок група мала з самого початку хороший менеджмент і стала відомою. Більшість рок-музикантів роблять якісний продукт, але якісного менедженту і майданчиків, де музика могла б популяризуватися, немає.
- А на вашому перегної щось проростає?
- Ф: Так! 20 років назад україномовних якісних гуртів було десять, зараз їх сотні. Крім того, зараз прийнятий закон про обов’язкову присутність україномовного продукту на радіо. Я не депутат, і я цим займався, але це мають робити депутати і політики… Ситуація зараз така, що видатні люди, які представляють на найвищому рівні українське мистецтво, дуже часто це люди з обмеженими фінансами, не тому що продукт поганий, а тому що майданчики і увага ЗМІ була свідомо закрита чи мінімізована.
- Фома, ви скаржитеся? Ви ж постійно в ефірі.
- Ф: Я не скаржуся, я кажу, що умовно по цифрах, для того, щоб записати нормальний альбом, треба 10-20 тисяч доларів, для кліпу треба 5-10 тисяч. А для того, щоб цей альбом побачили треба 50 тисяч. Тому треба в альбом 100 тисяч вкласти.
- Скільки у вас альбомів?
- Ф: 5, там і з кліпами.
- Ви ж знаходили гроші?
- Ф: Це були відкладені гроші. Крайні 5 років ця ситуація стала гіршою, справа не лише в грошах. Змінюється час, треба бути швидким на реакцію. Багато людей, які пройшли довгий шлях, кажуть, що воно їм не треба. Мають бути продюсери, які горять бажанням підтримати мистецтво, а в основному ці продюсери свідомо займаються попсою. А «Кому вниз» - це не поп-рок, це трушна і серйозна музика. Але ж ми живемо в спопсованому суспільстві, ніхто не дивится глобально і серйозно.
- Д: Думаю, що все справжнє в українській музиці має локальну популярність. Чому вона не може бути масовою? В нас широка аудиторія присаджена на радянську естраду. «Кому вниз»– це висока естетика, тому вони популярні в сегментованих, нешироких аудиторіях.
- Хіба у нас немає еліти, які захоплюються ними з часів 90-их? Які б могли сказати, що вам треба 100 штук? Та на, візьми.
- Ф: Ставити лайки і рвати вишиванку - це не теж саме, як давати гроші. У нас лише ставлять лайки і ходять у вишиванках, особливо ті, хто має статки.
- Ця група - це символ патріотичного крайньо-правого руху, і там є люди, які при бабках.
- Д: Сподіваюся, що вони долучаються до Марафону життя. Мене, як сторонника правого руху, дивує відстороненість лідерів націоналістичних партій, які великі шанувальники групи, але сьогодні вони такі пасивні, що я не можу знайти цьому пояснення.
- Ф: А я розумію. Політики цікавляться інвестиціями лише в самих себе - одна справа витратити тисячі доларів, щоб поставити бігборди з своїм фейсом по всій країні, і друга - дати гроші на таку справу. Це подвійні стандарти. Справжня Україна почнеться тоді, коли політики, бізнесмени почнуть вкладати в культуру, незалежно, чи це допомога людині конкретній, як Сергій, чи це інвестиція в кіно або гурти. Цю тему я активно, як промоутер мистецтва, бачу, бо я маю знаходити кошти на проекти, виставки, фільми, які ми возимо. От зараз є проект, який стосується культурного коду, і я не можу за півроку найти кошти, всі кажуть що круто, але ніхто не дає грошей. З такою ситуацією Україна не зможе без культури, бо культура - ознака високого суспільства, сильної країни. Сьогодні у нас цього немає, бо ми попсова країна з попсовою свідомістю людей.
- Але Італія теж попсова?
- Ф: Ну, там є Данте, Челентано.
- Але це попса!
- Д: Італія одна з небагатьох країн, яка дозволила в 20 столітті провести артократію, провести до влади митців. В 1919 році в регентстві Фіуме прийшли до влади митці. Було б непогано зробити тут такий експеримент.
- Кажуть, що в нас рок-музиканти хочуть в президенти?
- Ф: Це трохи смішно, бо ми маємо справу не з професійним підходом. Партія митців може бути, в нашій культурі є активні люди.
- В нас зараз Укрзалізницею керує рок-музикант. Якщо нашою залізницею керує музикант, то їхнею залізницею має керувати наш рок-музикант?
- Ф: Може бути... Гроші, які вкладаються в різні політичні проекти чи розкручення імен, вкладають олігархи. Проблема України в тому, що немає профспілок. Успіх Польщі чому був? Тому що був реальний профспіспілковий рух, а в нас його не має. Це як писати петиції до Порошенка… Коли народ почне вкладати свої гроші, 300 доларів на рік, і вимагати робити як треба, тоді почнеться, але це має бути широкий рух, а не так - тобі дали кілограм гречки і ти проголосував за умовного «скотиняку». Тобі не мають давати, ти маєш вкладати, і тоді почнеться Україна, не важливо, це буде 500 гривень чи 500 тисяч, просто кожний громадянин має внести своє.
- Ситуація з профспілками яскраво підтверджує, чому ми поки не можемо об’єднуватися заради реалізації спільних проектів.
- Ф: Бо маємо совкову свідомість.
- Д: В нас проблема з культурою колективної власності, коли людина вкладає гроші і стає співвласником проекту. Треба міняти прошивку в голові народу.
- От слухає народ вас: міняти прошивку, та ну його!
- Д: Ми маємо на увазі гуманітарні методи впливу, не говоримо ж про силове нав’язування.
- Та ви про це і говорите!
- Ф: Ні, ми про лагідну оптимізацію суспільства, українізацію.
- На це треба час, але нирку треба пересадити за два місяці.
- Д: Це так, у нас ще є час. Ми хочемо провести в Докер-пабі аналогічний захід, потім будем трусити радикальних націоналістів, які дуже-дуже люблять Україну і «Кому вниз», щоб вони можливо поділилися коштами (я кажу про верхівки політичних партій) і допомогли добрій справі.
- Ця ситуація відкрила вам очі на лідерів цього праворадикального руху? Чи ви і підозрювали, що воно так і є?
- Д: Я не кажу, що вони мега погані.
- Але вже кілька місяців пройшло!
- Д: Так, але я надіюся, що вони 31 травня прокинуться і перекинуть солідну суму.
- Те, що суми зараз немає, це вже катастрофа для радикально руху.
- Д: Ми напряму не зверталися, може вони заклопотані люди….
- Ф: Мені не подобається «праворадикальний», що це значить? Це ярлик, є просто праві, і вони абсолютно нормальні. Слово радикальність означає істерику, але ніякої істерики не має бути. Ми на своїй землі, маємо свою мову, культуру і це не радикально. Іноді буває так, що люди, які не хочуть, щоб тут була Україна, вони ставлять тавро на тих людей, які не мають вже нервів з цим миритися. Радикально – це Піночет, але це було лікування, якби не сталася історія з Піночетом, то Чілі невідомо було б де, бо Сальвадор Альєнде поїхав конкретно за баблом. Але це не наш шлях?
- Д: Багато членів рядових партій активно долучилися до Марафону життя. Коли ми говоримо про правих, ми маємо на увазі верхівки.
- Ф: Умовний "Тягнибок"! Три колеса з джипа можна поміняти, і буде далі ця музика лунати.
- Я не можу уявити щоб в США потрібно було пересадити Джеймсу Хетфілду з Metallica, і не було б грошей.
- Ф: У групи Metallica достатньо свої грошей, і це було б швидко вирішено. Питання в тому, що це справжня любов до своєї культури і людей, які цю культуру роблять, там ціна життя людини дуже важлива, особливо якщо ця людина робить щось для країни.
- Стільки, скільки «Кому вниз» співали віршів Шевченка, ще ніхто не співав. Нещодавно Порошенко вручав Шевченківські премії, скільки там тисяч? Двісті тисяч гривень? Хіба група не варта цієї премії?
- Ф: Так, але є Шевченко незручний і справжній, і є шароварний, якого зробили ще в Союзі, просто кріпак. А насправді Шевченко був неполіткоректним. Він просто був вільним попри все. Але образи, з яким створюються міфи, мають вплив, треба було знайти когось, хто був проти панів, це була радянська пропаганда. А коли слухаєш Шевченка у «Кому вниз» – це моторошно звучить, що йде мороз по шкірі.
Читайте також: Олексій Горбунов: Я три роки волаю, що у нас фільма про Україну немає, нас в Європі не знають
- Той же Шевченко, шароварний, вже не працює.
- Д: Ну, а Порошенко до кого апелює? До цього гумового Шевченка.
- Ф: «Як умру то поховайте мене на могилі». А справжній, безсмертний Шевченко говорить: «кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте»… От є, наприклад, Тарас Компаніченко – відомий кобзар, людина енциклопедичних знань, яка знає традиційну музику. Він лагідний, відкритий, добра інтелігентна людина, та чи знають, що він пройшов найбільш пекельні ділянки фронту? Там список довгий, причому в гарячі часи. Або ті страшні ночі на Майдані: я питав його, коли він був тоді на сцені, про що думав – він: «я думав, щоб куля не залетіла мені в рот і голова не розвалилася». Цей момент дуже показовий, є герої які вискакують і тікають зі сцени, а є люди, які тримаються до кінця, тут треба шукати правду, серед цих людей. Не ті, які три рази були на Майдані, зібрали мільйон людей, бо дуже відомі, а потім у важливі моменти їх там не було, а всі газети писали, що «герої Майдану зібрали людей»... Ніхто не пише про Тараса, а пишуть про попсу. Про це я і хочу сказати. Попса в головах українських людей, і як тільки вона зникне, і акцент буде на справжніх людях, все г**но зникне. Тому Шевченко - це не «умру, то поховайте», а «вражою злою кров’ю окропіте». От український гімн, який дуже крутий, я змінив для себе, і співаю «є і буде України слава», не співаю «ще не вмерла України…».
- Прапор треба перевернути?
- Д: За цим треба до езотериків звертатися.
- Ф: Але слово важливе, слово має сакральну силу. Під час Майдану я зрозумів, що не хочу співати «ще не вмерла», а хочу «є і буде», я це змінив сам для себе, я не претендую ні на що. Сам гімн крутий, він справжній, але чому не поміняти три слова?
- Чому ж прапор не поміняти?
- Та можна, але головне не це. Головне, коли кожен громадянин зрозуміє, що треба вкладати в себе, кожен хто може і що може. Тоді ми будемо мати ціннісну вартість того, що є Україна. Ми будемо розуміти, що ми можемо. Не обов’язково, щоб людина все шо може, поклала на вівтар, але все, що може має покласти.
- Після нашої розмови може, хтось прокинеться і зможе допомогти, то куди і до кого звертатися?
- Д: Є менеджер «Кому вниз», Сергій «Little» Литвинюк. Його знають в київській рок тусовці, можна до нього. Чи написати на сайт «Кому вниз».
- А якщо анонімно?
- Ф: Є рахунок.
- Д: На сайті є ці цифри і переслати.
- А приходять анонімні кошти?
- Д: Так, я просто за це не відповідаю.
- Ф: Музиканти в різних містах роблять різні фестивалі (музиканти молоді, які виросли на «Кому вниз»). Основні реквізити на сайті, фейсбуці: заходьте будь ласка і допоможіть зробити добру справу, і ми всі будемо щасливі, і Сергій матиме шанс жити і грати.
- Дякую вам, сподіваюся ця ситуація буде вирішена, тримайтеся.
Програма проведена у сучасному медіа-просторі NewsHub.