Жертвами сталінського терору 1932-33 років стали тисячі й мільйони невинних людей. Масштаби геноциду українського народу стали відомі лише після розвалу СРСР та відтворення незалежної України.
Після згортання так званої "нової економічної політики" наприкінці 1920-х років радянський Кремль розпочав колективізацію сільського господарства, селян змушували об'єднуватися у колгоспи й працювати на державу. Їхню землю партія привласнювала на користь "суспільства".
Утім, українці опиралися новому державному устрою, його репресивній політиці. Для підкорення людей сталінський апарат став силоміць зганяти їх у колгоспи, відбирати разом із землею запаси їжі, прирікаючи непокірних на голод.
Геноцид, вчинений для приборкання вільного селянства в Україні, набув офіційного статусу лише у 2000-х роках. У відповідь сучасний російський Кремль почав виступати із закликами про невизнання Голодомору геноцидом українського народу. Його представники навіть намагалися блокувати відповідні резолюції на міжнародному рівні, наприклад в ООН.
Марія Гурбіч пережила Голодомор ще дитиною. Дівчинка 12 років, тоді ще за прізвищем Шовкун, жила на хуторі Вила Лосинівського району Сіверщини (сучасна Чернігівщина).
Вона усе пам'ятає: як радянська влада залишила людей без паспортів, без їжі, навіть жорна у селах знищували, аби не дати їм можливості самостійно робити муку. Без документів неможливо було виїхати з села, а безпосередньо у селі було мало змоги знайти споживу. Окремі люди ризикували життям, аби виїхати, знайти роботу чи бодай хоч якусь їжу.
Хто мав коштовності чи прикраси, зверталися у "Торгзіни" — магазини, які торгували за дорогоцінні метали чи закордонну валюту.
За словами Марії, у Вилах мертвих по вулицях збирала спеціальна підвода — настільки багато людей не пережили голод. У центрі села організували братську могилу. Водночас у довідках про смерть не вказували голод як на головну причину.
Жінка згадала, як одного разу несла з колгоспу відерце з вареним горохом — усе, що вдалося здобути на родину.
"Несу, а за мною женеться парєнь. Може йому тоді років сімнадцять було. Гукає мене й каже (і ложка така велика): "Дай мені набрать гороху в тебе". Я так якось, значить, злякалася, на "ви" його називаю. Кажу: "Беріть! Беріть, скільки хочете". Він набрав повну ложку, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: "Іди, не нада вже, неси вже додому", — розповіла вона.
Її батько тоді поскаржився, що саму воду дали дитині, однак Марія нічого одразу не сказала. Лише пізніше зізналася у всьому наодинці матері.
"Нічого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо", — відповіла тоді матір.
Згаданий хлопець пережив Голодомор з усією родиною, хоча й це було вкрай важко — їх було четверо дітей і сама вдова-мати. Марія та Микола зустрілися після тих жахливих подій на сільській вулиці, упізнали один одного та довго плакали.
