Про людські думки, колективне несвідоме, минуле, майбутнє й те, що викликає у людини страх і занепокоєння, розповів у ефірі програми Double Ять Василь Мосійчук - доктор Ph.D., психотерапевт, старший науковий співробітник Інституту психології імені Костюка, член Міжнародної академії природознавства.
ONLINE.UA пропонує читачам другу частину розмови.
Першу частину читайте тут: Війни в світі йдуть за одну річ - доктор Ph.D. Василь Мосійчук
- Якщо ви як психотерапевт, психолог, який побував у певних країнах, перейняли їхній досвід, і ви абсолютно спокійно говорите про те, що є Творець того всього, що ми бачимо навколо, значить, і до людської психіки ви ставитесь з огляду на Творця, який теж над тим всім стоїть? Звідки наші думки беруться?
- Думки… Схід це давно знав, наука зараз підтвердила, що є колективна несвідомість. І у головах людей думок немає, а є переживання, підсвідомість, все, що ми пережили. І коли вони піднімаються, спливають у нас через який зовнішній подразник, одразу до нас прибігає безліч думок. Отак, знаєте, влітають в голову. Якщо наші переживання болючі – прилітають болючі думки.
- Тобто, ми як ретранслятори?
- Так, можна сказати. Це вже об’єктивно, це вже доведено наукою.
- Оце от колективне, про яке ви говорите, воно ж нами керує, виходить?
- Коли ми несвідомі – так.
- Як нам можна це уявити? Я чув такий термін – егрегор, який зараз вживають. Це якась хмара? Що це? Де воно? Де воно знаходиться, це колективне несвідоме, звідки ми потім підсмоктуємо оці всі наші думки?
- Дуже важко так пояснити - звідки. От є у нас свідомість-несвідомість. Це теж підтверджено, правда? Підсвідомість – сперечаються, існує вона чи не існує. 10% нашого світу займає свідомість - свідомі кроки, свідомі вчинки. 90% – це підсвідомість. Підсвідомості багато: це і закладені нам природою...
- Інстинкти?
- Інстинкти, рефлекси, інтуїція, голос серця, совість…
- Це все воно там, у тому колективному несвідомому?
- Ні, це в нас. А колективне несвідоме – це всі наші переживання, думки. Усього людства, яке було на землі.
- Це такий банк даних?
- Такий банк даних. Інформаційний, еготипічний банк даних.
- Еготипічний?
- Ну, можна так сказати.
- Справа в тім, що я нещодавно, готуючись до ефіру, натрапив на висловлювання такої людини, як Наталка Бєхтєрєва. Це російський нейрофізіолог, доктор наук, медицини, з 1959 року ще кандидат біологічних наук. Онука того самого Бєхтєрєва відомого. І вона все життя займалася мозком людським, людською психологією, психікою, і ось що вона сказала, я рекомендую всім послухати, а потім ми прокоментуємо, добре?
- Так.
- Отже, увага, Бєхтєрєва:
“Так случилось, что под влиянием всяких социальных и личных стрессов, у меня появилось свойство, которое потом мне хотелось считать как болезненное, но я никак не могла дать себе эту лазейку. И то, что видела, то видела. Понимаете, вот. И получилось так, что я в первое издание книжки, скажем, что-то ввела, а потом думала, может быть это написать, что я была больна, или изменённое состояния сознания. Да, изменённое состояние сознания было, но не болезненное. Я действительно видела такие вещи, которые, может быть, человеку и не нужно видеть”, - после неожиданной смерти двух близких людей Наталья Бехтерева обнаружила новые способности: слышать и видеть нечто странное.
Наталка Бєхтєрєва звернулася до послуг представників церкви, і вони їй допомогли позбутися цієї здатності. Вона сама не розуміє, що з нею було. І той священик, який їй допоміг не бачити того, що вона почала раптом бачити, теж не розуміє, як він їй допоміг. Але, так чи інакше, вона свідомо позбулася цієї здатності, будучи кандидатом біологічних наук, доктором, професором, який все життя вивчав людську свідомість. Вона була вражена. Що вона могла, на вашу думку, побачити? Тому що там потім, в цих фільмах і в її автобіографії про цей випадок мало розповідається. Що людина, будучи представником сучасної медицини, могла такого побачити?
- Минулого й майбутнього нема. В мене навіть такий гарний віршик є, якщо ви не проти.
- Давайте. Я так розумію, ви віршами до людей намагаєтесь достукатись.
- Так.
То сонце засміється,
То місяць усміхнеться,
То вітер стукне в двері,
Щоб розбудить зі сну.
А ми у снах про завтра,
Лякає нас минуле,
Не можем зрозуміти:
Це те - чого нема.
- Тобто, вона бачила те, чого нема?
- Ні. Розумієте, от ми зараз тут сидимо, у нас нема ні загрози, нічого. Ніхто не стукає автоматом у двері. Але ж можуть появитись думки, що десь щось зараз станеться, правда? Страх якийсь..
- Тривога, так?
- Так, тривога несподівана.
- До речі, цією тривогою заражені, мені здається, 90%, принаймні, моїх знайомих. Незрозуміло чого, але є тривога.
- О. Безпідставна.
- Безпідставна.
- Звідки вона?
- Можливо, це розхитана нервова система, стреси?
- Та ні.
- А звідки?
- Мені здається, це пам'ять минулого. З минулого. От, розумієте, ми, наприклад, пережили якісь глибинні переживання. Бувають поверхневі переживання, вони не такі страшні. Але коли за близьких людей, за себе, де була загроза життю, в дитинстві, коли ми були незахищені. І вони поранили нас. І, переживши ці відчуття, ми не погодились з тим, що повинно було статися.
- Якийсь внутрішній протест?
- Ні. Тут же приходить страх, який нас лякає.
То сонце засміється,
То місяць усміхнеться,
То вітер стукне в двері,
Щоб розбудить зі сну.
Бо ми спимо уві сні. Лякає нас минуле, розумієте, минуле нас лякає.
- Пам'ять наша?
- Так. Те, що було.
- Те, чого нема зараз?
- Те, чого нема зараз.
- І, можливо, не буде потім?
- Ну, давайте так, я говорю: нема минулого і нема майбутнього. Є тут і зараз. Давайте просто, є логіка якась. От ви хочете прийти в місто Київ. Поки ви не перейшли, не переступили табличку з назвою "Київ", ви не в Києві. Ви можете розвернутись і піти куди хочете, і скажете – я в Києві не побував. Так чи ні?
- Ну, так.
- Поки чогось не сталося, то це ілюзія, але…
- А наші плани на майбутнє? Які ми будуємо постійно собі?
- Дуже добре, я простіше говорю, тим самим студентам, говорю, будьте такими, як дядько в селі, який має три гектари городу, тяжко працює на ньому, і він ніколи не каже, що я через рік куплю у Франції, в Парижі цілий замок. Він реаліст. Будьте реальні, цілі повинні бути, але ставте ті цілі, яких ви можете досягнути. А коли ми ставимо цілі, які нереальні, у нас і з'являється напруга.
- І, знову ж таки, про напругу, ми говорили, що ми є ретрансляторами, що наші думки - це не плід нашої творчості внутрішньої. Як ви сказали – спочатку у нас є переживання, а потім до нас думка приходить.
- Прилітає нам в голову…
- Прилітає. Повертаючись до Бєхтєрєвої, до її слів. Я, коли це почув, мене це дуже вразило. Тобто, вона, знаходячись в якомусь психоемоційному стані, про це сказала, почала бачити дещо таке, чого краще людям не бачити. Одразу спрацьовує така цікавість людська: а що ж вона там побачила? Вона побачила демонів якихось, що, кого? Якісь енергії?
- Я не можу за неї говорити. Я чув трошки по-іншому це. Що вона не хотіла це використовувати. У мене була хороша знайома, ще до війни вона працювала там в інституті, в Петербурзі. І ми з нею співпрацювали. І це такий цікавий інститут був. Ми познайомились з нею в Москві на конференції в старі часі. І я не пам’ятаю, чи священик їй щось відробляв, чи ще щось. Вона була свідома, вона не захотіла піти по цій дорозі бачення, може, життєвих ситуацій, підсвідомості, внутрішньої свідомості.
- Тобто, в неї, на вашу думку, були не галюцинації, а щось таке реальне? Те, чого люди звичайні не бачать?
- Ну, в нас є інтуїція. Може, простіше скажемо: у нас є видимий світ і невидимий. Так буде цікавіше, правда?
- Так, от ми вже ближче до того….
- Видимий світ – це наше тіло. Ми його бачимо: ручки…
- Матерія?
- Бачимо: окуляри, бачимо, червона кофточка, на пальчиках…
- Так, щось таке.
- Ось там теж щось таке. Це – видиме. Ще одне я запитаю: а зараз – ранок чи ніч? Чи вечоріє?
- Ну, якщо вікна нема, то я…
- Ні, без вікна, без нічого?
- Вечір, напевне, якийсь.
- Правда, вечір? А звідки ви знаєте, що вечір?
- Напевне, якийсь внутрішній годинник спрацьовує?
- Ні. Ви знаєте, що вечір.
- Так, я знаю.
- І я не зможу змінити вашу думку. Зараз вечір. Я знаю, що зараз вечір. Де йде війна. А вечір – це об’єктивно вечір. А суб’єктивно – а вечір холодний чи теплий? Темний чи світлий? І отут люди якраз конфліктують. Кожний вибирає цей вечір по-своєму, своїми переживаннями. І пізніше ми воюємо через те переживання суб’єктивне. А у нас воно у всіх різне. І отут якраз іде війна. Якщо ми підійдемо до видимого-невидимого світу, то фізично, коли я скажу – у вас чоло брудне. Якщо там дійсно буде якийсь бруд, це буде видно, правда? Але у нас є емоції, є думки. Ми про себе можемо говорити: Сашко, такий, ну, такий якийсь чоловік.
- Я знаю. Таке щось, незрозуміле.
- А в очі – сміятись. І отут – те невидиме. Де ми боїмося сказати до кінця правду. І тут постає…
- Це невидиме можна бачити? За певних обставин?
- За певних обставин – так.
- Як воно виглядає? Воно синє, зелене, червоне?
- Ні, ну, невидиме, невидимий світ – він же в кожного по-своєму виглядає. Як ви його створили, своїми переживаннями, своїми вчинками. От я стараюся жити для всіх, для кожного. Не для себе. Може, це звучить пафосно, але я живу для всіх і для кожного, і тоді я щасливий. Можна заробити щось, бо ти любиш свою роботу. У цьому є золоте для мене правило. Будь-яка життєва ситуація повинна розв’язуватись щасливо для всіх, а не для одного, щоб один взяв і повні щічки мав зерна, як хом’як.
Далі буде...
