Жертвами Голодомору 1932-33 років стали українські селяни, які опиралися новому режиму радянської влади та колективізації.
З приходом до влади Йосипа Сталіна у Радянському Союзі стали впроваджувати низку політично-економічних "інновацій", зокрема це були легендарні "п'ятирічки" та колективізація. Керівництво нового тоталітарного режиму захотіло взяти під повний контроль сільське господарство, загнавши селян у колгоспи та позбавивши їх особистої землі.
Українське населення опиралося рішенням радянської влади, тож режим вирішив примусово залишити селян без землі, яку ті обробляли поколіннями, та забрати у них усі запаси їжі. Саме таким чином у Кремлі вирішили "мотивувати" людей приєднуватися до колгоспів.
Жертвами голоду, який зумовили відбирання усіляких запасів і худоби разом із землею, необхідною для здобутку їжі, стали мільйони українських селян. Лише у 2003 році про Голодомор офіційно заявили як про геноцид, вчинений радянським режимом проти українців.
Що цікаво, "спадкоємиця" СРСР — сучасна Росія — неодноразово намагалася опротестувати визнання голоду 1932-33 років геноцидом українського народу. Утім, цей намір Кремля залишився без уваги з боку міжнародної спільноти, тому Голодомор наразі визнаний багатьма державами.
Федор Задєреєв зустрів жахливі місяці Голодомору 11-річним хлопчиком, який народився й жив у селі Кобилянка на Сіверщині. Його батькам довелося ходити за 100 кілометрів у сусідню Білорусь, аби здобути хоча б картопляних очисток у родичів. Бабуся хлопчика потайки приносила картоплю в чоботах, а сам він тим часом готував для молодших братів і сестри борщ з кропиви й подорожника.
Чоловік, що пережив великий голод, згадує — до трагічних подій у його селі люди могли давати один одному позики на пів року, однак пізніше йому самому доводилося красти в односельчан.
Федор на власні очі бачив, як люди масово мерли від голоду. Сусідська родина Нечаїв померла повністю після того, як на голодний шлунок з'їла забагато житньої каші.
Також хлопчина інколи блукав берегами річки неподалік, намагаючись відшукати хоча б щось поїсти, та бачив людей із сусідніх сіл — Чорнишів та Суходолів. Вони збирали стеблі щавлю, деякі з нещасних там і помирали, бо не мали сил для повернення. Лише після наступної зими їх тіла скидали у воду, коли скресала крига.
Федор зберіг пронизливі спогади про діда, який помер від голоду, поки той шукав йому їжу.
"Я повертався з уловом з річки. Йшов стежкою понад берегом. І біля старої верби побачив дідуся. Тепло було, а він — у шубі і шапці-вушанці. Я підійшов і кажу до нього: "Діду!". А він язиком лише нерозбірливо "ву-ву-ву-ву" і все повторює: "Їсти хочу, їсти хочу". Ну, думаю, поділюся з ним. Побіг додому, насипав у велику миску борщу і йду назад. Повертаюся до верби: "Діду, діду, я тобі борщу приніс". А він мертвий вже був. Помер допіру. І я все життя думаю: як же це я тоді не встиг діда нагодувати", - розповів він.
Також чоловік згадує, як радянська влада намагалася приборкати релігію. Людям забороняли святкувати релігійні свята, сільську церкву закрили, а місцевий священник взагалі зник після допиту в сільраді. Утім, це не завадило селянам зберегти традиції, вішати у хатах ікони.
