Яку роль для України відіграють Мінські домовленості, як президент США Дональд Трамп може за 5 хвилин покласти край війні на Донбасі, що робити з мирним населенням східних окупованих територій, що чекає на росіян, які потрапляють у полон до добровольців Дмитра Яроша, розповів у другій частині інтерв’ю ONLINE.UA комбат Української добровольчої армії Андрій Гергерт ("Червень").
Першу частину інтерв’ю читайте тут: Кримські татари могли не допустити окупації півострова, але їх "обробили" росіяни - соратник Яроша
- У батальйоні "Аратта" багато загиблих за час війни?
- 14 у мене в батальйоні, і 34 поранених. Це дуже багато. Особливо коли дивишся, хто це – розумієш, які це втрати величезні. Які це глиби…
Гинули ті, що йшли першими. Хто своїм прикладом показував, як треба діяти. Хто вів за собою. Вони підривалися, вони отримували кулі першими. І щоб це не було даремно – для всіх має бути попередження, щоб вони розуміли, яка величезна ціна заплачена, і на що ми готові, коли буде не по-українськи, як далеко ми можемо зайти.
- А на що Ви готові?
- На все! В пам'ять про тих хлопців, про що вони мріяли, про що ми розмовляли з ними вечорами, які ми вели розмови, як ми планували будувати нашу державу, будувати наші села, наші міста. Ми, їхні побратими, коли буде не по-українськи з чиєї б то не було сторони – будемо мститися. І мститися дуже серйозно.
- Якщо в Мінську Україна піде на виконання тих вимог, які ставить Росія – що це буде для вас?
- Це не умови для нас.
- І що тоді буде?
- Важко сказати. Є розумні люди. Мені взагалі простіше - в мене є Дмитро Ярош, якому я абсолютно довіряю. Знаю, що буде правий, знаю, що дивиться далі. Мені просто - я ще навчаюся. Я хочу розуміти процеси, які відбуваються, щоби бути успішним в цьому. Ярош мені в цьому допомагає. Тому разом приймемо рішення, або він мені віддасть наказ - і ми зробимо те, що він мені накаж е.
Читайте також: Ми даємо бойовикам на Донбасі шанс спокутувати провину, нехай приводять полонених росіян — соратник Яроша
- Люди, які всі ці роки проливали кров на Донбасі, навряд чи погодяться на виконання вимог Москви?
- Я спілкуюся з багатьма середовищами. Всюди – і в міліції, і в СБУ, і в армії – є дуже потужні порядні хлопці, справжні патріоти. Тому не буде так, як вони собі думають – що вони напишуть, підпишуть і всі це проковтнуть.
Все взагалі може змінитися вже за 10 хвилин. В такому світі сьогодні живемо, такий час настав, що заглядати кудись вперед, дивитися аж настільки – це тільки обрані можуть.
- Мінські домовленості, на Ваш погляд, потрібні були – раніше, зараз, на якомусь конкретному етапі?
- На якомусь етапі – напевно. При такій масованій атаці, при абсолютній зраді нас Європою, Америкою – напевно потрібні. Бо ж і Європа, і Америка могли це все вирішити одним телефонним дзвінком. Вони могли зупинити Путіна без жодної зброї. Просто подзвонити і сказати: от ми зараз все заблокуємо тобі, ми знаємо, хто, де, в яких банках і скільки грошей тримає. Думаю, на цьому все б скінчилося.
Але це не було зроблено. І адміністрація Обами дозволила Путіну зайти аж так далеко.
А Європа – вона взагалі безхребетна. Вона не готова до викликів, які перед нею поставили і Росія, і мусульманський світ. З її ліберальним урядом вона далеко не зайде. Я взагалі вважаю, що Європа стоїть сьогодні над великою прірвою. Тому розраховувати на них нам не приходиться.
Тому "Мінськ" на той час – це був варіант виграти час, аби згрупуватися, десь швидко діяти.
Але коли в мінський процес зайшли люди типу Шуфрича, Кучми – це все. Для мене одразу стало зрозуміло, що це гра Путіна - на його шаховій дошці і ще й його фігурами.
Треба бути фахівцем у цьому, аби розмірковувати, які норми можуть бути на користь нашої країни, які резолюції можуть бути прийняті від цього. Треба бути компетентним у цьому. Тому мені важко щось на цю тему говорити. Але мені абсолютно все ясно з тими людьми, які в Мінську домовлялися. Це ж ясно – там Медведчук і його руки.
- Як гадаєте, чи можливо закінчити війну виключно дипломатичним шляхом? Чи без війська це все-таки неможливо?
- Я кажу, що все може бути вирішене дуже просто - якщо цього захоче Трамп.
- Ця можливість не втрачена?
- Мені здається, що ні, що він дуже легко може це все вирішити.
В Росії є традиція, що той, хто у владі, має все. Хто втрачає владу – втрачає все. Вони будь-якою ціною будуть за владу триматись. Я думаю, Трамп міг би на цьому зіграти, і вони на все пішли би, лиш би втриматися при владі на будь-яких умовах. А у світу, у США, в адміністрації Трампа на сьогодні є всі важелі, щоб створити такі умови, які вигідні для США і для Європи.
Чому цього не робиться? Напевно, Трамп - американський націоналіст, який виходить з інтересів Америки, своєї країни. Десь логічно. Хоча сподіватись на нього – я б сподівався. Він може як здати Україну повністю, якщо це буде в інтересах Америки і він з Путіним домовиться, так і врятувати її за 5 хвилин часу повністю - звільнити Крим, звільнити Донбас, Луганськ… Путін відійде дуже швидко.
Втім, ми є прихильниками того, що треба розраховувати на свої сили, бо є на що розраховувати. У нас настільки потужні люди, у нас настільки сміливі воїни, у нас настільки потужні волонтери, журналісти і середовище українське, яке створене вже, що ми можем перемолоти будь-що. Перемогти будь-кого. Мені дивно, чому цього більшість народу українського не розуміє. Не вірить в свої сили.
Тренування батальйону "Аратта". Фото: sectorpravdy.com
- Чи є серед Ваших побратимів ті, хто Вас надзвичайно вразив своїми вчинками? Чи доводилось бачити приклади справжнього героїзму?
- Знаєте, воно просто кругом біля мене. Кожного дня... Дівчина, яка холоднокровно біжить до важкопораненого, який кричить. Всі в паніці, всі побіліли, а вона каже "Всі заспокоїлися!", і робить свою роботу. Накладає правильно жгут, коле, бере на себе відповідальність за його життя.
Хворий на цукровий діабет хлопець, який на інсуліні постійно, робить ідеальну зброю, дивиться, слідкує за тим всім. Ризикує, бігає, якісь міни збирає, щоб випалювати тротил з них.
Мінер, сапер, який зараз розміновує село, який за дві хвилини біля тої міни, що не розірвалася, робить якусь роботу, підводить детонатори і утилізує.
Люди, які як спостережники виходять…. Це просто кругом, мені виокремити когось важко. Дід старий, який рубає дрова. Йому 69 років, я йому кажу: Лісник, а може досить?.. А він у відповідь: ні-ні, тепло має бути, всі мають бути ситі, я від вас не піду. Кажу: їдьте вже, досить Вам воювати! "Ні! Як я вас лишу? То ви ж діти мої!".
Чи он мої чеченські друзі. Муслім, який постійно зберігає холоднокровність і каже: все буде добре, спокійно… Навчає, підказує…
Виокремити окремих героїв важко. Багато їх у нас є, багато їхніх історій. Починаючи від того, як ми заходили в село і як тоді діяли хлопці – закінчуючи тим, як вони зараз діють. Які вони холоднокровні. Як себе поводять…
Це десятки, сотні людей. Дуже багато!
- Та й Ви багато чому навчилися за цей час, так?
- Певно що так. Десь розуміння свого місця. І в різних напрямках. Особисто для себе – розуміння, що я маю своє місце, твердо стою на горах. Професійно – розуміння, як діяти по-військовому. Насправді це не важко – воювати, треба тільки дисципліновано робити якісь кроки – і вони приведуть до успіху. Бо там не буде дисципліни, буде якийсь фактор, п’яні чи ще щось – і ти точно виграєш на цьому.
Якась сміливість, нахабство з’являється. Хоча до війни треба відноситись дуже обережно. Війна – це така дуже жива субстанція, яка карає за будь-який промах. Тільки ти думаєш, що ти щось знаєш, що ти вже володієш ситуацією – вона в тебе виб’є з-під ніг все. Це процес дуже серйозний.
- А як Ви оцінюєте рівень підготовки противника, його здатність до тактичного, стратегічного планування?
- На порядок зараз стали вони агресивніші. Вони вже вивчили, як з нами воювати. Використовують місію ОБСЄ в своїх ігрищах. Використовують так звані перемир’я для того, щоб агресувати постійно. Для того, щоб укріплюватися. Для того, щоб відтреновувати свої навики.
У нас підрозділи гуртуються на місцях - вони залишаються завжди на місці, вони знають ситуацію, володіють нею. З ними зараз непросто воювати. Навіть ті ідіоти, так звані сепари, вони вже зараз навчилися, вони холоднокровно вбивали... І з ними розмова може бути тільки одна. Їх - тільки ліквідовувати, тільки вбивати. З ними нічого вже не зробиш.
Руські - вони заїжджають, інструктують, якісь снайпера, новітню зброю свою випробовують. Постійно утилізують свою якусь зброю. Це видно по їхніх масованих атаках. Наша земля для них - полігон для навчання свого війська. Це відчувається і видно. Ну, такий вже сьогодні час. Така наша місія – України в цілому – це все витерпіти.
- Ви знайшли за цей час якісь їхні слабкі сторони, на яких можна грати?
- Я не буду говорити, які, але так, вони є. Вони абсолютно прогнозовані. І ми чітко розуміємо: ми дуже успішні. Ми - Збройні Сили України, хлопці з СБУ, добровольці – успішні в своїх операціях. Дуже й дуже. І в цей час якраз формується розуміння, як нам це зробити. Як перемогти. Лиш би була команда, за великим рахунком.
- Розраховуєте на те, що ця команда може бути дана в найближчому майбутньому?
- Я ж кажу: все може змінитися в будь-який момент. Щось прогнозувати важко. Сьогодні – перемир’я, а завтра весь фронт повністю горить. Все розстріляне повністю – там, де наша зона відповідальності.
Кроки вперед є. Маленькі, поступові, але є. Розчарування у мене немає ніякого. Тільки те, що це все так повільно і так зрадницьки робиться, і ми бачимо, хто стримує ті кроки, хто не дає нам рухатися вперед – от це у мене агресію викликає. Але ми зціпили зуби. Закінчимо тут – потім з тими усіма пасажирами будемо розмовляти. До них звертаюся, до речі – щоб вони це знали і розуміли.
- Чи правда, що добровольців практично не беруть в полон?
- Колись так було. В Пісках хлопців брали - і показово розстрілювали. Зараз не знаємо. Не попадали в полон. Важко щось сказати. Але колись – да, це було.
Ті, хто повертається з полону – травмовані люди. Травмовані психологічно. Я спілкувався з деякими – не хочуть на війну йти. Це їм важко дається.
У нас був в полоні покійний отець Валентин Серовецький. Він знайшов своє місце. Бог йому допомагав. Десь відношення до Бога, розмови з Богом його – і він розумів, що його повернення з полону – це перебування серед нас. Свій рецепт він знайшов. Хоча, бачите, в кінці так і не повернувся – трагічно загинув…
Це важкі долі. Це не дай Боже пережити. Я розумію, чому кажуть – не здаватися в полон. Я розумію, чого туди краще не потрапляти. Це розумієш, коли бачиш тих, хто пройшов через те жахіття.
- Чи відповідає дійсності те, про що розповідають, через що доводиться проходити нашим полоненим?
- Та це жах! Я просто знаю, хто їх тримає в полоні. Це жах. Це страшні люди. Це звірі. Подивіться як наші хлопці допитують військовополонених - і подивіться, як вони катували. 2014 рік, 2015-ий… Гіві, Моторола, який розстрілював військовополонених - це ж звірі!
Хоча зрозуміло, чому вони такі. Тут нічого дивного не має. Тому не треба в полон потрапляти – треба воювати.
- А чому вони такі? Звідки ця жорстокість, звідки це все?
- Це довга історія. Історично у них так склалося. Це варвари. У них по відношенню до чогось такого вільного, а не рабського, красивого генетично закладена потреба сплюндрувати, спаплюжити, домінувати по-хамськи. Це ціле дослідження. Воно є. Відповіді на те питання уже є. Вони не є носіями нічого, окрім агресії, жадібності, злодійства… Вони нічого не несуть в собі. Це не є люди, здатні щось створити. Це – бидлота, якій дали автомат і вона відчуває себе безкарною. Тому й витворяє то, що вони роблять. Це дуже негативний і чорний народ.
- Що вам відомо про те, як зараз живеться мирним людям на окупованих територіях?
- Та вони живуть собі і живуть. Мені вони якось, ті люди… Є там, звісно, якийсь відсоток людей, які мучаться, які незаслужено страждають, українців справжніх, які дійсно в силу обставин не змогли бути в Україні зараз і десь є там. Вони страждають. А решта… Мені по великому рахунку байдуже, що з ними. Чесно вам скажу: проходжу мимо них спокійно. Вони мають то, що чекали, що кликали, з чиїми прапорами стояли на мітингах. Ті, хто зводив блокпости, хто запускав Гіркіна і русню, москалів – вони мають, що хотіли. Сьогодні вони того дочекалися – то хай наїдяться цим.
А ми, коли звільнимо нашу землю, тоді вже будемо з ними розмовляти. Будем збирати їх стадіони, зали… Лідерів ліквідуємо – тих найбільш буйних і божевільних, а з рештою народу будемо говорити.
"Ну, що? - казатимемо. - Ну як? Отакі правила. Отак ви біжите. Рівняйсь! Струнко! Слава Україні!". А вони: "Героям слава!". І все. І повели їх… Їх треба водити взад-вперед. От і будем водити. Як баранів.
Фото: 62.ua
- Ви заявляли журналістам не так давно, що знищили би Жириновського. Звідки така "любов" саме до цього персонажа?
- Він насправді далеко не дурень. Він тримає руку на пульсі, заробляє, працює. Він говорить то, що хоче почути бидломаса їхня. Як і наші політики, так само. Просто оці слова - ну так вони з нього вилітають безсовісно! І такі вони, ті слова, образливі і борзі по відношенню до народу, коли мова йде про смерть і про "спепелити", "розтоптати", "розірвати", що хочеться йому язика вирвати! Тобто ти говори-говори, друже, але на заговорюйся. Тому що оті говоруни доводять якихось неосвічених, зазомбованих дебілів, які потім беруть зброю, заходять на нашу територію і дійсно вбивають. І думають, що вони праві. Тому десь язика би йому підрізати - і було би добре. Хоча він дуже обережний, він дуже освічений, талановитий, майстерно маніпулює ними. Он скільки років тримається!
- Це ж не тільки Жириновський такі речі говорить. В Росії останнім часом взагалі така тенденція - отак просто, буденно, спокійно розмірковувати про те, що треба знищувати мільйони українців….
- Так. Я слідкую за ними і все це бачу. От цих треба ліквідовувати. У них вже руки по лікоть в крові також. І вони всі в списках. Всі вони ляжуть. Повірте, це буде ще на нашому віці. Коли вони прихистку ніде в світі цивілізованому вже не знайдуть. А що довго цим прихистком буде залишатися їхня країна – я в цьому дуже сумніваюсь. Даю їм максимум 3, 4, 5 років, коли вони там ще будуть у відносній безпеці. Це максимум.
І ми спитаємо. Ми спитаємо! Все записано. В цей час все видно… Непроста в них буде доля. Я їм не заздрю. Чесно вам кажу.
А те, що я про Жириновського казав… Ну, язика би я йому відтяв, бо воно ляпає таке, наче з розуму зійшло. Не маєш про що поговорити, чоловіче? Поговори про Путіна. Поговори про своїх отих ідіотів руських. Поговори про літак, який впав у вас там з ансамблем. Заспівай щось, я не знаю. Анекдоти розказуй. Але не чіпай Україну і українців. Не зачіпай нас. Минай нас.
- Біда в тому, що це наш сусід. Ми ж нікуди не відпливемо, не відгородимося, не переїдемо від них.
- Добре, сусід. Це наш сусід, а ми - їхній сусід. То нехай вони думають про те, які ми сусіди. Нехай вони нас бояться, а не ми їх. Яка мені різниця, що вони там з якого приводу думають. Вони нехай нас бояться. Ми маємо бути настільки сильними, щоб вони панічний страх до нас мали, як вони мають страх до Яроша, до назви "Правий сектор", до самого слова "добровольці". Вони мають в страху спати лягати, зі страхом вставати. Вони мають всього боятися страшенно. А ми прийдемо і скажемо: спокійно, дивіться - ми ж нормальні. Ідіть, робіть. От заводи. Рівняйсь-струнко. Все нормально, буде все добре.
Це страшна імперія, яку треба розвалити, просто розділити ті народи - і керувати ними. Все вже придумано до нас. Ідемо цією дорогою.
- До початку інтерв’ю Ви сказали, що на рахунку батальйону "Аратта" чимало полонених...
- Так. 8 чоловік ми взяли тільки в одній операції в 2016 році – це найбільше. Спільно з 54 розвідбатом, спільно з 36 бригадою морської піхоти, з комбатами, зі Службою безпеки України.
- А всього скількох брали в полон Ваші хлопці - рахуєте?
- Дванадцятеро.
- Був серед них хтось серйозний?
- Та всі вони серйозні для нас, вони ж не селяни якісь. Ловили людей, які вбивали нас з 2014 року, які воювали, які нагороджені орденами за Слов’янськ, ще за щось. Снайперів ловили, керівників підрозділів, які були на вишколах в Росії... Тобто нормальні хлопці такі - жирненькі.
- Довго мовчанку вони зберігали чи швидко розказували те, що від них хотіли?
- Зразу! Ми кажемо: знаєш, до кого ти в полон попав? До армії Яроша. Всьо. Розказуй, що знаєш…
- І це спрацьовувало?
- Ще й як! Я кажу "Слава Україні!" - вони відповідають "Героям слава!" до мене. Я кажу: ого, молодці!
А перший наш полонений взагалі казав: пацани, ви такі прикольні - я буду з вами разом воювати…
Руський. З Ростова сам. Ми його в Широкіно взяли. У нього свастика велика на спині була… Пам’ятаю, ми його пивом пригостили. А коли брали, він травмувався, два зуба собі вибив…
- Сам?
- Ну, впав там чи що… Ми його в лікарню повезли. Там йому наші стоматологи побурували зуби. Він просто не чекав такого. Я йому ваткою губи змазував, кажу: братику, все в тебе буде добре. Ми тебе зваримо і з’їмо. Розказуй, де ти був і що ти бачив… Все розказав. Я кажу вже "зупинися" - нє, я ще розкажу, я ще щось знаю. І в кінці казав: я хочу з вами бути, хлопці. Ви такі пацани, каже, прикольні.
- Ви його передали СБУ?
- Так. Всіх передаємо. Завжди. Не було в мене бажання, але був наказ Яроша. От я й передавав.
- А як Ви стримувались? Це ж, певно, дуже важко - стримати себе, коли перед тобою сидить ворог?
- Та ні. Коли ти людина, коли ти віриш в Бога – все ж написано. Ти розумієш його цінність - я за нього, ідіота, поміняю якогось нашого хлопця, який там мучиться, якогось нашого патріота. Ти вже сприймаєш його не як ворога, а як обмінний фонд. І думаєш лиш про одне: чим побільше б таких зловити.
Я можу сотню таких міняти за нашого одного героя, який там сидить. Тисячу можу міняти. Я би міста українські віддавав за одного хлопця, який там є. Зараз би віддавав міста, цілі якісь райони за одного хлопця. Українців ще міняв би туди деяких. Позбирав би в Києві - і поміняв би. Я би точно поміняв би деяких наших політиків. Може, ми зараз Медведчука зловимо, кудись в клітку запхаємо – і поміняємо потім на всіх наших полонених. Виміняємо їх за Медведчука, чи може Шуфрича - будемо вже думати, кого. Я думаю, вони б пішли на це. Уявіть лишень: ми в клітку засунули Медведчука – і міняємо на всіх наших полонених! Треба зловити просто чорта.
Наші хлопці, які там, вартують всього. І ми розуміємо, що це обмінний фонд, що будуть вони поміняні на хлопців. Вже інше питання, як це робить СБУ - на кого міняють, чи якісно міняють? Цього я вже не встигаю контролювати, та й не моя це задача. Наша задача – їх вбивати, а по можливості – ловити і формувати обмінний фонд, щоб визволяти наших.
Українські полонені в Донецьку. Фото: kp.ua
- Багато наших хлопців у полоні?
- Офіційно – 67, здається. А неофіційно там сотні. Сотні! Я знаю це абсолютно точно!
Я знаю, як катують наших хлопців і дівчат, в яких умовах їх тримають, які вони безправні і що з ними витворяють… Я знаю, в яких умовах тримають сотні наших у горлівських підвалах, і що там роблять з нашими жінками. Це навіть не вартує якоїсь розмови, бо те, що вони недавно показували щодо умов утримання - показуха.
- Ви кажете, що можете назвати себе абсолютно щасливою людиною. Невже не було моментів, коли було ну дуже важко психологічно, фізично?
- Я декілька разів дивився, де захід, де схід, щоб тікати додому. Тихенько, поки всі сплять. Були моменти, коли важко. Були… Але в мене є щастя від Бога – велика сім’я, діти, які мене завжди повертають до життя, дають наснагу. Я чітко розумію, для чого я все це роблю. І найбільше розумію, коли повертаюся додому. А я маю таку можливість – ми ж добровольці. Подзвонив до провідника: провідник, я додому на тиждень. Там відходжу, набираюся сил, натхнення – і знову повертаюся до хлопців. Ми вільні. Ми знаходимо моменти для того, аби відновитися.
Читайте також: Снайпер-ветеран АТО: коли я побачив свою першу ціль, в мене ні на секунду не виникло сумнівів
- А що Вас найбільше виводить зі стану рівноваги?
- Люди. Народ. Маса інертних людей, такого пластиліну, тих, хто говорить чужими фразами, не має розуміння, що відбувається, який простір навколо них. Хто повторює все, що телевізор їм скаже. Живуть з того телевізора, він їх навчає. Дуже швидко піддаються на якісь провокації. Дуже дешево коштують - 100 гривень, 200, а на виборах - максимум 300. Чи кілограм гречки. Байдужі до долі своєї країни і своєї особистої долі.
Люди мене розчаровують найбільше. В масі своїй. Але ті люди, які знайшли себе, які виокремилися – ось це українці для мене. І коли бачу прірву між тими сильними і потужними українцями і отою величезною масою – це мене вбиває. І я шукаю механізм, як перевести тих до тих. Як це зробити. Який міст збудувати.
Інколи такі речі чуєш і бачиш від тих людей, таку підлість, таке нерозуміння всього трагізму, який нас зараз оточує, що жах бере. Бо влада – це похідне. Все на владу скидувати – це теж неправильно. Ми ж її обрали в першому турі. І завжди обирали. Казали: та від нас все одно нічого не залежить… Та все від вас залежить!
Повільна реакція наших людей на виклики і на розуміння, хто ми. Ми такий прекрасний народ, у нас така прекрасна земля, ми настільки потужні, а вони цим не гордяться, вони цього не бачать і не цінують. Оце мене найбільше дивує - як цього можна не бачити. Очевидні речі. Очевидні! Ні, вони все одно голосують за якогось "комерса". Вони все рівно беруть триста гривень. Вони все рівно говорять те, що їм сказали новини. Не заглянуть в інтернет, не попросять у своєї дитини, щоб допомогла… Байдужі. Ліниві.
Можливо, всі такі народи? Можливо, тільки одиниці буйних творять нації? Напевно, що так. Ось зараз вивчаю це питання, щоб дати собі на нього відповідь. Бо хочу, щоб ми стали іншими. Я ж бачив цю масу людей на Майдані, на війні. Тисячі, тисячі людей. Сотні тисяч! І хочеться бачити цей рух масовим. Але він не дається поки ніяк. Якось воно не виходить поки щось.
Хоча ще раз кажу: для мене особисто - абсолютно рівна дорога, нормальна, холоднокровна, виважена, з ціллю.
- Якою?
- Стільки в мене їх - хай якось іншим разом. Такі вони у мене гарні, ті цілі і мрії. Гарно, коли ті мрії здійснюються. І страшно деколи, що вони здійснюються. Деколи я щасливий, що зробив те все, створив. Що ми разом чогось досягнули. Що ми щось змінили. Що ми приводимо хороших людей до влади на місцях. Не треба бути патріотом всієї країни одразу – стань спершу патріотом свого села чи міста. Візьми там владу в руки, побори там бандитизм, корупцію, отих всіх негідників.
Про це можна довго говорити. Це така гарна тема - можна заснути під неї.
А саме емоційне на сьогодні з усього, що може бути - це війна, це участь у війні. Це дуже емоційно, дуже енергетично, надзвичайно хороші враження, дуже хороші люди… І тверде розуміння, що ми переможемо. І я знаю, чому. Я бачу, чому ми це зробимо.
Тому все дуже просто.
