Фонд "Повернись живим" можна назвати важковаговиком українського волонтерського руху. Від моменту заснування, фонд взявся за вкрай дорогу і надзвичайно важливу справу: дарувати українській армії очі. Точніше - можливість бачити вночі за допомогою тепловізорів і приладів нічного бачення. Разом з цими невеличкими коштовними приладами українські військові отримували ще один, значно безцінніший подарунок: збільшені шанси повернутися додому цілими і неушкодженими.
За роки існування "Повернись живим" значно розширив спектр своїх пріоритетів. До тепловізорів додалися приціли, ремонт техніки, покупка нових автомобілів, забезпечення військ засобами зв’язку, планшетами і багато чим іншим. Все це стало можливим завдяки підтримці фонду українцями, які з моменту заснування цієї волонтерської організації і до сьогодні передали своїй армії через "Повернись живим" вже понад 100 мільйонів гривень. Не в останню чергу - дякуючи винахідливості волонтерів фонду, які раз по раз вигадують все нові способи залучити громадян України до допомоги. То проект "Військове таксі" запустять разом зі службою таксі "Уклон", аби назбирати на джип для військових у зоні АТО. То до е-декларантів звернуться – з проханням пригадати православні традиції і передати десяту частину своїх сумнівних статків на підтримку війська… І щодня пишуть про війну - таку, якою вона є насправді. Для тих, хто піддається спокусі забути про те, що в Україні взагалі йде війна…
Про те, як зібрати 100 мільйонів для армії і про плани "Повернись живим" ONLINE.UA розпитав у засновника фонду Віталія Дейнеги. Втім, розмова вийшла куди ширшою, торкнувшись і сьогоднішнього стану армії, і ризиків, які чекають нас в найближчому майбутньому на фронті та в тилу, і корупції в оборонці, і багато чого іншого.
- Почнемо з приємного. Незадовго до Нового року "Повернись живим" перетнув позначку у 100 мільйонів гривень, зібраних на потреби армії…
- Уже 102. Якщо бути точним, станом на 5 січня це був 101 мільйон 490 тисяч гривень.
У нас є відкрита звітність, про яку, як виявилось, мало хто знає. Мабуть, ми погано це прокомунікували. А тут можна клацнути на кожну позицію, наприклад, тепловізор – і побачити його фото в офісі, фото на фронті і фото акту передачі. Якщо той чи інший прилад ще не переданий, за посиланням може бути лише одне фото. Ми взагалі намагаємося тримати доволі великий запас - про всяк випадок. Бо коли у нас зразу чотири бригади мінялися восени - це був просто п**дець, довелося взагалі все під нуль вивозити. Бо одномоментно практично заходили 15 тисяч нових людей.
- Оця цифра, 100 мільйонів. Я розумію, що воно ж не раптово трапилось, що ви до цього йшли, але, все-таки, як психологічно сприймається те, що зібрали таку велику суму?
- Нормально. Ми якось навіть толком не святкували. Наступного дня після того, як ми перетнули позначку в 100 мільйонів, нам друзі подарували красивий торт. З надписом "Повернись живим". То він просто стояв на кухні, дівчатка відрізали собі по шматочку і їли, і все.
Віталій Дейнега. Фото: Facebook
Але ми зробили такий закритий корпоратив, виключно для тих, хто зараз працює у Фонді. Ми думали, чи звати всіх, хто колись працював - але вирішили, що будуть тільки ті, хто працює зараз. І разом це все уже відсвяткували. Ну, і люди прониклись, відкайфували від того, що відбулось.
А взагалі, я сприйняв спокійно. Людям я допоміг зрозуміти, що це дуже великий результат. І, в першу чергу, він вимірюється не грішми зовсім, слава Богу.
- А чим?
- Якщо говорити тільки про гроші, то ми, ясна річ, не можемо тягатися з Міноборони, Генштабом, які мають 60 мільярдів на рік. Питання в тому, що ці гроші були дуже правильно використані і врятували багато людей, вплинули на хід бойових дій. І саме головне - щоб це продовжувалось далі, тому що по грошам ми ніколи не наздоженемо Міноборони. По грошам завжди будуть якісь волонтери, які з нами йдуть ніздря в ніздрю, чи хтось з'явиться. Це нормально.
Питання в тому, що ми за ці 100 мільйонів зробили. Оце для мене значно приємніше. І в мене немає психологічного бар'єру - 100 мільйонів. Коли в розпал боїв за Донецький аеропорт хлопці з нього поверталися без 200-х - оце було круто! А 100 мільйонів – ну, стало на одну цифру більше. І все.
- Але ж в 2014-му ти навряд чи думав про такі цифри?
- Чому? Ні, ще влітку 2014-го я сказав, що 100 мільйонів ми зберемо.
- Яка тепер планка?
- Немає. Чесно - на мільярд я не хочу зав'язуватись, тому що це доведеться років 10, якщо не 20 працювати. Або гривня так обвалиться, що це буде дуже нескладно. Планка - це просто красива цифра. Не більше того. Ну, прикольно, ми увійшли в "Клуб-100". Я, правда, не знаю, чи є там ще хтось, крім нас, в тому "клубі". Може, ще один чи два волонтерських проекти.
- В усьому іншому фонд "Повернись живим" працює без змін? Як були тепловізори основним напрямком роботи - так і залишаються?
- Не зовсім без змін. Ми ж працюємо постійно. Наступного тижня у нас будуть співбесіди, людей, яких ми дивимося на проект по підготовці.
- Що за проект?
- Ми дуже хочемо (давно, вже більше року) зайнятись конкретно підготовкою військових.
Тому що в наших Збройних силах зараз вже з технічними засобами, з тепловізорами тими ж, все не так і погано. А ось із чим залишається велика проблема - це з підготовкою військовослужбовців. Як з індивідуальною, так і з груповою.
Річ у тім, що пан Муженко (глава Генштабу України, - ONLINE.UA) думає рівнями бригади. На рівні бригади зі злагодженням - плюс-мінус - не так все страшно, як було раніше. Але в нас дуже велика проблема з індивідуальною підготовкою.
Читайте також: Путін може зірватися з ланцюга, але Україну розвалюють і без нього - боєць АТО
У нас солдати банально часто не вміють стріляти з автомата, не вміють його носити, не вміють повзати, не знають, як пройти мінне поле, як діяти в групі, як діяти під час наступу, під час відступу. А це ж основні дії - наступ і відступ. І бійці цього не вміють. У нас взагалі - країна високо мотивованих непрофесіоналів. І армія - абсолютно така сама, як і вся країна.
- Це системна проблема, правильно?
- Це - проблема менталітету. Знаєш, я завжди дивувався, що військові наче граються одне з одним в піджмурки.
Приклад - реальний випадок, який трапився півтора-два роки тому: нашим треба було заїхати до сепарів в тил. Машиною. Знаходять слабке місце на фронті, де відносно мало сепарів. І що роблять далі? Одного з сепарів вбиває снайпер, далі починає крити артилерія. Сепари поховались - а наші машиною спокійно проїхали. І все, вони вже на сепарській території. Ось тобі конкретна історія.
Або інші "хитрощі". Від найпростішої, коли снайпер прострілює людині ногу, вона кричить, її лізуть рятувати - і їх всіх убивають. Це з двох сторін застосовується така тактика.
Я до чого це все? Просто скільки людину не тренуй, але якщо ти починаєш в її бік валити з кулемета - вона падає. Якщо в тебе все сплановано - ти знаєш, що тобі робити після того, як вона впаде. Тобто, зазвичай, оці ігри - це ігри зі ставкою в людське життя.
Дуже важливо, щоб люди не просто індивідуально розуміли, що відбувається і що робити далі, а й групою здатні були правильно реагувати, всі разом. Щоб їх цьому навчили. Людина, яка пройшла, наприклад, курси контраварійної їзди на машині, потрапляючи в аварійну ситуацію, автоматично починає робити все правильно. У неї руки самі роблять те, що потрібно. Це треба забивати на підсвідомий рівень, на рівень інстинктів - тоді під час тієї чи іншої ситуації ти вже будеш діяти інстинктивно.
От із цим у нас проблема велика. А попереду ж, рано чи пізно, сподіваюся, будуть наступальні дії. І до них треба бути готовим. Поки не буде наступу, на нас чекає серйозна снайперська і мінна війна. От як зараз, поки маємо таке "перемир'я". До цього теж треба бути готовими.
Або дивись. Є у нас СВД (снайперська гвинтівка Драгунова, – ONLINE.UA). Це доволі х*рова гвинтівка, але і з її допомогою можна зробити дещо. У мене в офісі просто перед Новим роком був снайпер, якого готували волонтери. Він з СВД зміг на 900 з лишком метрів закинути кулю і потрапити в ціль. Так, тут є великий елемент удачі, бо з СВД навіть за 600 метрів влучити складнувато, адже куля летить вже дугою, як баскетбольний м’яч. Так що - так, там був елемент удачі, тому снайперу пощастило. Але щоб тобі так пощастило, треба вміти стріляти гарно на 600 метрів. І він це вмів. І дякуючи цьому, він вклав російського снайпера. СБУшники потім підтвердили, що з тієї сторони – 200-й російський снайпер. Якийсь Дімон, чи щось таке. Так що Дімон поїхав додому.
- Туди йому й дорога.
- Ну так, так. Як казав Лесь Подерв'янський – він п**ар був, його мені не шкода. Вибач за грубість.
Підготовка дуже багато вирішує. І з нею - халепа. Ми хочемо цим зайнятись. Але вже рік цей проект не стартує, тому що я особисто не зможу на це виділити достатньо часу і енергії. Мені потрібні одна-дві людини, які цей проект почнуть потрошку робити. Спочатку знайдуть інструкторів-саперів, снайперів, ще когось, почнуть працювати з якимись групками, взводами, відділеннями, потім злагоджувати…
Я хочу, щоб в результаті ми могли своїм інструкторським корпусом, коли бригада якась виходить, наприклад, на злагодження, підготувати в ній за час злагоджень на якомусь мінімально потрібному рівні саперів, снайперів і один батальйон гарненний. Тобто, бригадних саперів і снайперів, наприклад, і один батальйон злагодити до рівня батальйону. Це така задача-максимум, на один-два роки.
- Мені здається, це грандіозні плани, грандіозний проект. І, в принципі, навіть така крута волонтерська організація, як "Повернись живим", навряд чи може замінити в цьому питанні Міноборони. Може, варто було би не тільки думати, як заповнити прогалини з підготовкою власними силами, а й на державу і відповідні структури тиснути, вимагаючи змін підходів до підготовки військовослужбовців?
- Само собою! Ми давно вийшли на рівень, коли Міноборони з нами співпрацює. Принаймні, вони нам не заважають, а місцями, де нам треба, готові навіть допомагати трошки. Вони дуже неповороткі, вони дуже заскорузлі, совкові, але - потрошку в цьому напрямку працюємо.
- В тому числі, і в підготовці бійців, так?
- В підготовці поки в нас нічого нема. Нема, в чому співпрацювати.
- А підготувати ґрунт на майбутнє?
- Слухай, ґрунт у нас вже є. Ми підготували, я не пам’ятаю, 260, здається, саперів. Найчастіше ми приходили в підрозділи, які стоять в зоні АТО. Наші інструктори співпрацювали з саперами, після чого вони брали цих саперів, ішли з ними в "сіру зону", на реальне мінне поле - і там практикувались. Навчання тривало десь два тижні. В результаті, у батальйону був свій інженерний взвод, який гарно міг мінувати, розміновувати, вести документацію.
І після цього в тій же Попасній, наприклад, гектарами йшло розмінування. Бо ми не просто їх вчили. Ми після навчання ще й обладнання відповідне їм давали. А це дуже важливо.
- Чому довелося згорнути цю роботу?
- Інструктори з часом пішли на службу, в них були пропозиції, від яких вони не змогли відмовитись, зокрема, з фінансових мотивів. Їм давали втричі вищі зарплати, ніж могли запропонувати ми. Ні я, ні вони, насправді, тоді не були готові приймати від волонтерської організації зарплати в 30-50-100 тисяч гривень.
Але питання не в тому. Вони пішли, але до цього вони домоглися, щоб у ВДВ на основі нашої програми, разом з нашими інструкторами, була розроблена власна програма підготовки. І там прописано, що вона зроблена разом з "Повернись живим". Програма затверджена. І зараз всі сапери ВДВ готуються по цій програмі, яка відсотків на 60 – наша.
- Розраховуєш, що і з новим проектом може трапитись так само? Що він стане базою для ґрунтовних змін у загальній підготовці?
- Це і є мета. Інакше нема сенсу. Ми не повинні військових балувати і саджати собі на шию. Ми маємо їм давати вудку і вчити їх ловити рибу. Задум - саме в цьому. Але для того, щоб вони почали слухати те, що ми кажемо, що ми знаємо, як має бути - ми маємо на конкретному кейсі, на конкретних підрозділах показати ефективність свого підходу. І тоді нас почнуть слухати.
Коли цей підрозділ на перших же навчаннях, або в перших же боях в зоні АТО покаже свою значно вищу ефективність, то, я думаю, що це матиме сенс. Треба теж розуміти, що якість контрактників у нас - дуже низька зараз. Там реально – хто завгодно. Із цих людей ми навряд чи зробимо супер-кіборгів. Але ми можемо підняти їх з того рівня, на якому вони є зараз, на більш високий рівень. Хоча б на той, на якому знаходяться сепари. І це вже непогано. Бо та сторона місцями трошки вище за нас. Росіяни ж працюють, як вміють.
- Росіяни – зрозуміло, а місцеві - теж вищі?
- Росіяни вищі від нас на дві голови. Маємо знімки з безпілотника в Дебальцевому. Там видно, що їхня бригада за два чи три дні повністю розгорнулась! 5 тисяч людей окопались, все підготували, розбили намети, виставили всю фігню. Наша бригада - ще піди, щоб вони ще не заблукали там всі…
Росіяни підготовлені значно краще. Питання в тому, що вони не так готові вмирати, як наші. А це - дуже важливий момент. Втім, вибач мене, на одному героїзмі війну теж вигравати не вийде. Ми ж не хочемо робити це, як Радянський Союз - ціною надвеликих людських втрат. Хочеться вигравати, в принципі, за рахунок професійних якостей.
І для цього в нас є можливості. Є люди, просто їх треба якось зібрати. І не забувати про старе правило: "кадри вирішують все". Треба готувати ці кадри, робити армію професійнішою. Це і стане нашою великою перевагою. Візьми Фінляндію, яка змогла зупинити Радянський Союз. В неї що - танків було більше, ніж в Радянського Союзу? Ні. В неї просто була сильно мотивована і гарно підготовлена армія. Чого я бажаю і Збройним силам України.
Тому що ми можемо купувати скільки завгодно танків - у Росії їх все одно буде більше.
Інша річ – підготовка. Тому я дуже радий і вважаю, що ми в минулому році зробили дуже правильну річ, коли відстояли Сергія Кривоноса (начальника управління Сил спецоперацій України, - ONLINE.UA). І 6 грудня 2016-го він презентував президентові навчальний центр, побудований за минулий рік. І якраз Кривонос займається питаннями підготовки в Силах спецоперацій. Так, це непростий, довгий процес. Але мине рік-два – і ССО почнуть працювати. Буде видно результат. На жаль, у таких великих процесів швидких результатів не буває.
Віталій Дейнега. Фото: Facebook
- Але основна маса українців дуже чекають саме швидких результатів. І коли їх нема – починають говорити про "зраду". Що робити з цією суцільною істерією?
- Це питання до міністра освіти: що робити з тим, що, як казав Лесь Подерв'янський, "народ тупий і п'є багато". І, може, до міністра культури.
- В міністра культури свій погляд на те, чого народ такий... Не так давно він за необережні висловлювання вже отримав.
- Ой, так, Ніщук - то окрема пісня. Я просто хочу сказати, що це питання лежить в сфері, знову ж таки, менталітету. Що ми чекаємо месію, ми чекаємо швидких результатів. Доки ми так думаємо, доти ми дуже вразливі. І залишаємося слабкою ціллю і для Росії, і для кого завгодно.
- Ти говориш про те, що наша контрактна армія зараз не дуже якісна, скажімо так…
- За якістю особового складу.
- Тобто, йдеться не про рівень підготовки, а про те, що, як багато хто каже, в армію "заробітчани поприходили"?
- Заробітчани - то окрема історія. У 2014 році грошова мотивація у людей була на останньому місці. Чи, принаймні, не мала якогось вирішального значення. За винятком хіба випадків, коли людина хворіла чи мала чисто побутові нюанси. Зараз же людей, які йдуть на контракт виключно через гроші, - куди більше.
Матеріальне забезпечення вже виходить потроху на перший план. На відміну від мотивації захищати країну. Вже всі, хто хотів захищати країну, пішли на фронт у 2014-му році, були демобілізовані в 2015-му. І, через те, що їм не подобається така армія, вони не хочуть туди повертатись. Вони кажуть: буде війна - ми повернемся. У нас таких - більше ста тисяч людей по Україні, тих, хто повернеться, якщо буде війна. Люди, які пройшли ДАП, Дебальцеве, які в серйозних замісах були.
Ті, хто приходять зараз, - це люди, які часто йдуть за заробітком. Просто тому, що у себе в селі він не знайде роботу з зарплатою в сім тисяч гривень. І тому, що, йдучи в Збройні сили, десь в трьох випадках з чотирьох ти не потрапляєш на передову. Тому що на передовій стоїть не так багато людей, насправді.
В нас же є друга, третя лінії оборони. Є оці всі блокпости між містами. Там стоять здебільшого менти, але, тим не менше. Є частини військові, які знаходяться по різних містах України, там теж є люди - і їх немало там. Є полігони, є штабні посади...
Тому якість особового складу дуже-дуже впала. Всі комбати дуже на це жаліються. Кажуть, з новими контрактниками важче працювати. Зрозуміло, що їх якось виховають, батогом чи пряником. Або хтось від горілки помре і, таким чином, очистить від себе Збройні сили, хтось виправиться, хтось по морді отримає від товаришів по службі, хтось під першим обстрілом порозумнішає…
- Це ж не виправиш мобілізацією?
- Виправиш, звичайно! І зараз вже оголосили офіцерську, принаймні, мобілізацію. Зараз таких от, як я, будуть призивати.
Виправиш. Чому ж не виправиш?.. Просто це політично не дуже приємна штука.
- Ну, то зрозуміло. Але ж мобілізовані - це не добровольці, які точно мотивовані. Повістку можуть принести як тому, хто хоче йти воювати, так і тому, хто цього не хоче…
- Чому? У мобілізованих мотивація була. Це вже в останні хвилі мобілізації деяких людей доводилось за шкірки тягнути. В перші ж хвилі люди самі йшли.
- Перші - так. А зараз?
- Дуже багато людей кажуть: прийде повістка – я піду. Дуже багато кому потрібна ця повістка. Бо, приміром, дружина не пускає. А повістка - це вже формальний привід. Я ж - мужик, я ж не буду від повістки втікати - піду служити. Таких людей багато. Просто треба їм дати формальний привід іти. Це перше.
Другий важливий момент - треба зробити, щоб вони йшли... Коли тебе мобілізують, ти знаєш, що ти рік відвоюєш, борг державі, так би мовити, повернеш - і все. Можеш іти далі проживати своє життя. А на контракт здебільшого йдуть уже надовго. "До кінця особливого періоду".
Зараз президент підписав закон, що можна ці контракти розривати. І, чесно кажучи, я чекаю, що контрактників значно поменшає. У нас людей і так не вистачає - а тепер їх стане ще менше. Цю проблему вдасться вирішити з часом. Поступово ж люди все одно ідуть на контракт потрошку.
В армії стає краще служити. Вона вже не така, як в 2014-му році. В ній досі багато недоліків. Дуже багато. Повертається влада "паперових генералів". Але при цьому є свої "за". І люди поступово йдуть. Тобто, у нас щомісяця тисячі людей приходять на контракт. Питання - в тому, що потрібен час, щоб армія набралась до свого повного штату. Принаймні, хоч якимись людьми, хоч тими, які прийдуть.
- Як ставишся до цієї "офіцерської мобілізації"? Що вона нам дасть?
- Добре ставлюся. По-перше, вона підвищить усвідомлення людей, що в країні йде війна. Суспільство включиться знову. Знову візьметься допомагати армії. Бо всі почнуть боятися, що твого чоловіка, брата, свата заберуть на війну. Армія перестане бути чимось далеким, чувачками лівими, які за щось воюють. Це важливо.
А друге - це люди, які, принаймні, мають вищу освіту. Ось у мене є воєнка, наприклад. Тобто, я під цю мобілізацію можу підпасти теж. Питання в тому, що я зі своєї воєнки ні хріна не виніс, ніяких знань. Тобто, я на неї ходив, тому що мусив. А в самому кінці просто трошки вивчив щось, що забув на наступний день після екзамену. І якусь смішну суму грошей дав, щоб я його точно на трієчку здав. Отак виглядала моя воєнка.
- І не тільки твоя. В тому-то й проблема.
- Проблема в тому, що військові, ті, які в армії - вони такі самі.
І, насправді, достатньо, що людина з вищою освітою. Бо вона хоч щось вчила про війну, хоч щось. Не всі вчились, як я. Я, наприклад, вчився на складну тему, на "Бук М1", "збивати малайзійські "Боїнги" (мається на увазі, що саме з "Бука" був збитий малайзійський літак на Донбасі влітку 2014 року. Вже доведено, що зброя була російською, - ONLINE.UA). А є, наприклад, у нас оператор, він закінчив артилерійське училище - і він дуже швидко вивчить, дуже швидко стане нормальним офіцером-артилеристом. Якщо його призвуть - він піде. Якщо йому прийде повістка - він піде.
Я вважаю, що це нормальний, правильний крок. І він має бути. Тому що рядових ми ще якось набираємо, а з офіцерами – ж*па. Дуже часто людина, яка або взагалі не мала воєнки, або мала її таку, як я, наприклад, але вона має мозок і вищу освіту - там, на війні, вона виявляється важливою.
- Ти кажеш, рішення про мобілізацію дуже непопулярне і невигідне чисто з політичної точки зору і для рейтингу. То що могло змусити владу прийняти це непопулярне рішення?
- Здоровий глузд. Тому що, вибач мене, але ще рядових якось на контракт із сіл поприходило трохи. А офіцери якраз не хочуть іти. Нема. Потрібні люди з вищою освітою в армії, а вони туди не йдуть. Люди з вищою освітою на контракт не йдуть.
Ми робили зріз, порівнювали разом з комбатами попередні хвилі мобілізації і ці. Цікавила кількість людей з вищою освітою, кількість людей, які до цього були працевлаштовані, бо це дуже важливий індикатор, що людина не безробітна була - і пішла в армію. Так от: значно менше людей, які були працевлаштовані, менше людей з вищою освітою зараз іде на контракт.
Більшість людей (їх не переважна більшість, але їх більше) з тих, що йдуть на контракт зараз – це люди, що мають проблеми з алкоголем, проблеми з дисципліною. Так, їх фільтрують - когось ще на фазі навчань, когось - вже коли вони потрапляють на фронт. Але все, одно, якість особового складу дуже сильно впала.
Читайте також: Україна економічно зміцнює власне Придністров'я на Донбасі - волонтер Родіон Шовкошитний
При цьому офіцерський склад геть не йде. Робота командира відділення або командира взводу - вона не така складна, не так важко навчити. Це не кардіохірург. Вони там, воюючи рік-два, можуть стати, в принципі, непоганими офіцерами середньої ланки, які дуже потрібні. Бо саме на офіцерах середньої ланки тримається будь-яка нормальна армія. Вона ще й на сержантах тримається, але сержанти з рядових вийдуть, а офіцерів треба якось виховувати.
- А якщо ширше взяти - які ще рішення вищого військового та політичного керівництва країни, продиктовані здоровим глуздом, ти би назвав? Окрім офіцерської мобілізації, з якою ми вже розібралися?
- Те, що змогли добитись, щоб американці дали нам безпілотники і прилади нічного бачення. Це важливо.
- В якій кількості?
- Це офіційно відомі дані, там 72 чи 76 безпілотників і 2,5 тисячі приладів нічного бачення. І навіть Міноборони почало купувати тепловізори.
- Нарешті! Не минуло й трьох років…
- Можу сказати, відбулося це не без нашої участі. Бо якби народ це не почав робити сам - влада б теж не роздуплилась. Якось так виходить, що вони дуже часто якісь речі розуміють, тільки коли бачать, що вже люди почали це робити. Їм вже соромно стає - і вони починають і собі це робити.
Насправді ж, основна цінність більшої частини того, що зробили волонтери - вона не у джгутах, машинах або тепловізорах, які вони передали на фронт. А в тому, що в результаті держава, по факту вже, додумалася і зробила більше. І, що важливо, зробила це на кілька років раніше, ніж могла би зробити, якби ми ні хріна не робили. Вважаю це одним з важливих моментів, так чи інакше спровокованих волонтерським рухом.
Тут же варто не забувати, що Муженко вже не дуже молодий чувак. Йому десь під 50 років. У будь-якому разі, він ще пам’ятає радянську армію, в якій не було безпілотників. Принаймні, таких, як ми собі уявляємо, коли чуємо слово "безпілотник". Бо якісь безпілотники були і в радянській армії. І в Україні на початок війни вони були. Інша справа, що це були безпілотники, які практично не працювали. І їх використовували як мішені для "Буків". Тобто, це була така фігня, яка більше ні на що інше не годилася по факту.
- Він міг лише злетіти?
- І ракету свою спіймати. Він міг злетіти, там якась камера навіть була, воно якось працювало колись – давно.
Далі. Я вже казав, що мобілізація - це гарне, правильне рішення. Тому що держава витратила немаленькі кошти на навчання великої кількості цих офіцерів запасу. Їх навчали на випадок війни. І от - добрий вечір, - війна.
Поїхали далі. Хотілося б додати до переліку продиктованих здоровим глуздом рішень збільшення військового бюджету. Але його фактично не відбулось. На жаль. Дуже б хотілося, щоб він був більший. Я розумію, що за його збільшення нам доведеться платити дорогами, пільгами, медициною. Але питання в тому, чи ми хочемо закінчити війну, чи ні. Чи нас влаштовує от така довга і тяжка війна, яку ми маємо зараз.
- Чи можливо, що по ходу цей бюджет буде переглядатися, збільшуватися?
- Навряд. На 2017 рік 5,2% ВВП виділено на оборонний сектор. З цієї суми на Міноборони припадає близько 2,8%. Тоді як для країни, яка веде війну на своїй території, цей показник мав би складати мінімум 6% ВВП. Максимум – 37%, здається. Це такі випадки, як було у Радянському Союзі у 1942-му році. Коли дійсно все - для фронту, все - для перемоги.
Українці ще побачать, наскільки дорога штука війна. Фото: Facebook Повернись живим
Ми живі досі взагалі тільки тому, що в нас ще з радянського часу лишилася велика кількість озброєння, яке можна доволі дешево відновити. Лишилася велика кількість боєприпасів. Але ці всі склади - вони не бездонні. Рано чи пізно вони спустіють... Вже є проблемні позиції. І таких проблемних позицій ставатиме все більше.
От коли ми почнемо купувати боєприпаси (або виробляти, нема різниці) – от тоді ми прозріємо від того, наскільки дорога штука війна. Більше того, навіть якщо війна закінчиться завтра, нам треба буде відновлювати по деяким позиціям ці склади. І це теж буде дуже недешеве задоволення. Ми вистріляли на мільярди доларів снарядів, патронів.
Зрозуміло, що нам не треба буде настільки глибокі склади робити, як робив Радянський Союз для війни з усім світом, але, тим не менше. Навіть в таких великих запасів є позиції, по яких ми уже змушені економити.
- Але ж навіть за такого кострубатого перемир’я ми вже трохи заощаджуємо. Тим більше, що вже досить давно в Мінську надомовлялися про заборону великих калібрів…
- А мова ж - не тільки про боєприпаси. У нас є такі позиції, як, наприклад, стволи артилерії, які ми не виробляєм. Чому стали міномети "Молот" виробляти? Тому що старі міномети - вже зношені. А де взяти нові, ніхто не знає. Ствол, наприклад, танка або гаубиці - це доволі складний технологічний виріб. Це не просто шмат металу з діркою, зовсім ні. Це реально дуже складний механізм і процес виготовлення. Ствол танка під час кожного пострілу втрачає кількасот грамів ваги. Якість металу.
Так що, на жаль, наш військовий бюджет - замалий. І про це важливо говорити. Має бути постійний запит до політиків на його збільшення. Тому що, якщо ми не зможемо цю війну виграти, поки в нас ще є радянські снаряди - після того, як вони закінчаться, війна стане для нас нестерпно, непідйомно дорогою. Ось і все.
І витрати на такі речі, як безпілотники, тепловізори, більш точне, більш сучасне озброєння - це все недешево. Але в кінцевому підсумку це дозволяє заощаджувати. Той самий безпілотник частенько економить чималу кількість випущених снарядів. Бо якщо ти можеш конкретно коригувати вогонь і стріляти точно, а не "кудись туди" - шанси швидше влучити в ціль суттєво зростають.
Зрозуміло, що артилерія - це не надто точна наука, там є і розсіювання. Ти можеш, навіть не міняючи настройки гармати, тричі стрельнути - і розліт снарядів буде 20 метрів один від одного, а то й більше - залежно від калібру, стану ствола, ряду інших факторів. Але з безпілотником шансів влучити у тебе значно більше, ніж без нього.
Читайте також: Путін не награвся, питання великої війни з Росією вже не стоїть - український розвідник
І якщо врахувати, скільки буде коштувати виготовлення, скажімо, осколочно-фугасного боєприпаса для 152-мм гаубиці, я думаю, що цей безпілотник у нас відіб’ється за першу ніч реально активної війни. Тому що тільки латунна гільза від 152-мм снаряду в якості металобрухту коштує 700 гривень. Сама лише гільза – не порох, не снаряд, в якому близько 70 кг вибухівки закладено.
- Це не сотні тих гільз навіть...
- Це одна лиш гільза стільки коштує. І їх досі намагаються красти, до речі. Навіть хтось в Міноборони близько року тому намагався ці відстріляні гільзи зробити надлишковим майном. Ну, вони ж, типу, юзані, давайте нові купимо замість них. При тому, що можна в ці гільзи поставити нові просто капсулі - і підрівняти трішки, бо вони при пострілі деформуються трохи. Були такі моменти. Їх завернули в Мінекономіки.
Корупція в оборонці – це взагалі окрема тема. Згодом повернемося до неї.
Далі буде...