Про свої плани в політиці, союзників, які потрібні Україні, мирне завершення революції, загрозу нового Майдану й те, чому має бути зруйнована Росія як імперія в її нинішньому вигляді, в другій частині інтерв'ю ONLINE.UA розповів нардеп, Провідник українських націоналістів Дмитро Ярош.
Першу частину інтерв'ю читайте тут: Дмитро Ярош: народ на Донбасі може повстати, а банди ми там розгромимо швидко
- Одного разу ви вже балотувалися в президенти. А зараз повторили би цей крок? Чи ви остаточно розчарувалися в політиці?
- Є така штука, як обов’язок. Я і тоді балотувався тому, що мав наказ, а не тому, що хотів.
Звичайно, політика - не моє, я це чудово усвідомлюю. Але чи час політиків під час війни – оце ось я не впевнений в тому. У нас якраз забагато політики в нашій державі. А точніше, навіть не політики – політиканства. І то - під час війни. На мій погляд, треба було би взагалі військову хунту зараз ставити, швиденько навести порядок, звільнити території - ну і роки за два тоді проводити які-небудь демократичні вибори. А не оце так: вибори, демократія… Це сюрреалізм якийсь, так не буває.
- Що ви маєте на увазі?
- Ту ж торгівлю з окупованими територіями і все таке інше. Те, що робиться під дуже благовидними приводами: ну як же? Там же наші громадяни…
А в мене завжди перед очима Друга світова, яка-небудь лінія фронту під Сталінградом – і ешелони туди-сюди ходять, торгують між собою Радянський Союз і нацистська Німеччина, інші якісь структури. Це – сюрреалізм. Так не може бути. Або воюємо – або не воюємо!
І так само - з політикою, так само - з демократією. Будь яка країна світу, яка вступає у війну, одразу обмежує демократичні свободи. Це закономірно. Бо неможливо, не мобілізувавши всі ресурси, виграти військовий конфлікт. А в нас хочуть, щоби все було нормально, щоб нічні клуби були мажорами забиті в тилу - і щоб пацани життя свої віддавали. Я ж кажу - під дуже благовидними приводами. Ми ж розуміємо, скільки грошей в кишені через потоки сірі всілякі або чорні кладуть, в тому числі, й владоможці, швидше за все...
Але ми і тут намагаємося допомагати Службі безпеки перекривати ці всі потоки контрабандні – наскільки це можливо.
- Навіть цим займаєтесь?
- Навіть цим… Та приходиться всім займатися. Війна ж…
Дмитро Ярош із побратимами на Донбасі. Фото Лілії Рагуцької
- Ваше ставлення до "Мінська"? Може - ну його..?
- Безумовно, ну його. Пора зав’язувати з тим "Мінськом".
Я можу виправдати підписання "Мінська-1". Становище тоді (у вересні 2014 року, - ONLINE.UA) було справді дуже важке. Боєздатних частин і з’єднань Збройних Сил України просто на той час не лишилося. Ситуація була не на нашу користь. І для того, щоб виграти час, відновити боєздатність, можна було підписувати рамкові документи політичного характеру.
Зараз же президент, Верховний Головнокомандувач весь час заявляє про те, що ЗСУ вже не ті. Ми й самі це розуміємо і бачимо. І ми можемо говорити з тією ж Росією вже із зовсім інших позицій.
Влада виграє час. Таке враження у мене складається. Я спостерігаю той тиск Заходу, який іде, і розумію, наскільки важко їм, бо вони ж зав’язані на кредитах МВФ, на всяких таких речах. Що теж, на мій погляд, не аж так виправдано. Бо якщо поменше красти і в офшори не виводити мільярди, то навіть кредитів не треба буде. Але якось не виходить у них не красти…
Вони зав’язані. І якщо себе ставити на їхнє місце, то, в принципі, зрозуміти можна. А якщо бути на своєму місці, то "Мінськ-2", в усякому випадку, зрозуміти не можна.
Я більш ніж переконаний, і говорив про це всюди: треба міняти цей формат. Виходити з переговорного процесу. Підключати Штати – тим більше, що Штати самі вже заявляли про готовність підключатися до цих переговорів. Підключати Великобританію, бо у них – найбільш послідовна антиросійська, антиімперська політика. І для нас вони були би більш природним союзником.
Зараз є варіант, що Україна може стати 17-м союзником Америки поза НАТО. Це хороший варіант. Реально, якщо це вдасться владі – це буде величезний плюс. Мати прямі стосунки союзників зі Штатами – це нормально. Тим більше, що ми ж бачимо: що тут, в Україні, що в Сирії йде велика війна між азійським Сходом, з одного боку, і Європою та Штатами з іншого. Вони розіграють на нашій дошці якісь там свої партії.
Але без союзників перемогти в будь-якій війні дуже важко. Ми вже не раз воювали на декілька фронтів – і програвали завжди. Це частина нашої історії. Тому бажано не повторювати тих помилок і обирати нормальних союзників. В яких, між іншим, теж є свої національні інтереси. І не треба себе тішити ілюзіями про те, що Америка прийде і тут порядок наведе, нам у всьому допоможе і так далі. Я дивлюся, як вони зиркають на наші землі сільськогосподарського призначення. Сюди навіть вже приїжджав міністр сільського господарства Сполучених Штатів Америки, який у п’ятірку найвпливовіших людей у Штатах входить.
Вони теж мають свої національні інтереси і хочуть нас теж качати. Ну – таке життя. Треба все робити для того, щоб головними були, все ж таки, наші, українські інтереси.
- Таке, може, дещо наївне запитання: якби Путіна не стало (неважливо, з яких причин) – це якось би змінило ситуацію, чи все продовжувалося би, як є?
- Політика будь-яка, все ж таки, від особистостей залежить якоюсь мірою. Пам’ятаєте, роль особистості в історії? Це особливо у марксистів, у комуністів було прописано. І ця роль в історії насправді є.
Тому зрозуміло, що така людина як Путін – сильний політик, диктатор практично – впливає на ситуацію. І якщо взяти історію російської імперії, то там завжди, коли відбувалася якась зміна царів їхніх, диктаторів і так далі – вона призводила до підвищення турбулентності в їхній країні. І відволікала увагу всього російського, імперського суспільства від зовнішніх чинників. На деякий час. Потім воно все поверталося… От Єльцина ми згадаємо – розвал СРСР і так далі. Але прийшов потім Путін - і все стало на свої місця, як це було і до того, до розвалу Союзу.
Ця імперськість - вона відновлюється. Російський народ - це носій імперіалізму. І поки імперія ця буде існувати, будуть і імперські зазіхання, в першу чергу, на Україну. Та й не тільки на Україну. Ми ж бачимо по Прибалтиці, по Середній Азії, по Закавказзю ті самі постійні агресивні і риторику, і політику, і дії з боку Росії.
Тому російська імперія має бути знищена як явище. На її території мали би постати національні держави. Тільки тоді Україні буде нормально, спокійно. І не тільки Україні, а, мабуть, більшій частині світу.
Це теж одне із завдань нашої національно-визвольної політики мало би бути. Державотворчої політики. Бо загроза існуватиме, поки існуватиме Росія. Не стане Путіна – прийде інший. Наприклад, Мєдвєдєв. Буде 5 років дестабілізації внутрішньої у них, а потім прийде якийсь новий "Путін", а Мєдвєдєва приберуть, бо він їх не влаштовує. І все повториться.
Дмитро Ярош. Фото Лілії Рагуцької
- Ви ще з весни минулого року є радником начальника Генерального штабу. Ця посада якось допомагає вам у тому, чим займаєтесь?
- Думаю, щоби впливати на якісь певні ситуації на фронті чи в тилу, мого авторитету вистачає і без будь-яких посад і депутатських мандатів. Але, в принципі, - так. Воно іде на користь - і державі, в тому числі. Бо коли людина з моїм іміджем (який створений часто не мною) співпрацює з державною владою – це, все ж таки, на стабільність в державі впливає. А я не є там в радикальній опозиції, революційній діяльності і так далі.
Ну, і хлопцям моїм приємно, звичайно, від того, що начальник Генерального штабу час від часу до мого слова прислуховується. А значить, прислуховується і до них теж, бо я - певний комунікатор між добровольцями і НГШ. Як є - хай буде та посада. Мені не соромно за те, що я роблю. І за те, що я є радником начальника Генерального штабу, теж не соромно.
- Ви кажете про сформований імідж. Що в тому, яким вас уявляють люди, вас дратує, а що, можливо, і зовсім не про вас?
- Про мене люди в основній своїй масі дізналися під час революції. Відповідно, цей постійний образ такого безкомпромісного революціонера люди собі довидумують часом. Не скажу, що мене це дратує. Це закономірно. Є засоби масової інформації. Дуже потужно навесні 2014 року російські ЗМІ працювали по формуванню такого іміджу. Їм то було вигідно, бо вони розуміли, що ще одна революція, продовження революції от в такий силовий спосіб може стати для України кінцем. І така сила, як "Правий сектор", і Ярош, який цей "Правий сектор" очолює, можуть стати детонатором, щоб Україну таки довалити.
Але їм то не вдалося зробити - і слава Богу. Ми маємо тверезий погляд на речі і, власне, не відповідаємо от такому іміджу. Бо для мене держава дуже багато значить. Я піднімав перший синьо-жовтий прапор на сході України в 1989-му. Для мене це було дуже важливо – здобути державу і зробити її українською. І ми зробимо її українською, нормальною, цивілізованою, де дітям і онукам було би жити нормально…
Тому - така невідповідність. Я досі часто спілкуюся з журналістами, з політиками – і чую: "Ну, вы же радикал"… В чому мій радикалізм – я не знаю. Я український націоналіст – так, безумовно. Націоналізм український передбачає і революційність. Державність, революційність, соборність. Це ще полковник Коновалець говорив про ці три риси українського націоналіста. І я саме таку позицію і займаю.
Але революційність - це не бунт. Це прихильність до революційних змін в державі. Бо еволюція на цьому етапі розвитку нашої держави не дає тих результатів, які мали би бути. Революційно треба змінити, наприклад, судову систему в державі - але не зруйнувати при цьому саму державу. Треба проходити постійно по дуже виваженій межі.
Ми – державники, ми – соборники, ми – революціонери, це безумовно. Але валити державу не можна. Бо ми знову будемо в підпіллі, знову будемо здобувати якийсь плацдарм.
Ця держава дуже недосконала, вона тільки з неоколоніального статусу, по великому рахунку, виходить. І, все ж таки, декомунізація і так далі - це епохальні речі. Люди просто того не розуміють. І от на ту нещасну Верховну Раду кричать – дуже часто справедливо. Але при тому всьому треба ж бути об’єктивними, зважати і на позитиви якісь, які роблять ці люди, що прийшли після Майдану. Бо десять років тому ми і мріяти не могли, що ця Верховна Рада визнає УПА, проведе декомунізацію і так далі. Тобто - є якийсь поступ. На жаль, не революційний. Бо після революції до влади прийшли не революціонери, а люди, які були на Майдані, але чи вони там займались революцією – от в цьому я не впевнений далеко, бо спостерігав за ними. Вони все робили, щоби, власне, революції не відбулося. Не всі, але переважна більшість тих, хто зараз займає якісь великі посади.
- Ви часто говорите про те, що революція не завершена...
- Так, безумовно!
- Як гадаєте, у нас вистачить сил її завершити?
- А у нас іншого варіанту нема! Ми або державу втратимо, або завершимо революцію.
Помаранчева революція, все ж таки, була безкровна - тому ті події не так сильно вплинули на український народ. Ну, розчарувались в Ющенку. Бо всі ж спершу позачаровувались, хоча ми ще тоді писали, говорили, що це не та людина, яка буде вести українців "у світле майбутнє". Але люди собі вибрали. Це - бавлення в демократію, знову ж таки...
А ця революція - вона вже була кривавою. Дуже кривавою. Ще й війна одразу після революції. Тому ми просто зобов’язані ті ідеали втілити в життя. Якщо не втілимо - буде ще одна революція. І, може, вже набагато гірша війна. Цього не можна допустити.
І все це треба робити, використовуючи владу, використовуючи важелі якісь певні - наскільки це можна. Якщо влада буде тому протиставлятися, то треба цю владу прибрати. І бажано, все ж таки, в якийсь мирний спосіб. Бажано… Але чи можливо?
Фото Лілії Рагуцької
- Маєте сумніви в тому?
- Зараз у населення стільки зброї на руках, стільки підготовлених людей, які бачили смерть… На Майдані такого не було. І наступного разу, я переконаний, наметів там, на Майдані, не буде.
- І ліхтариків…
- Так, і ліхтариків, і пісеньок. Все буде швидко. Але чи якісно - я не впевнений. Бо можуть ще якісь чергові політичні авантюристи прийти до влади – і нічого доброго ми не будемо мати.
- А скажіть-но мені таку річ. Існує стереотип, що націоналісти у нас - здебільшого західняки. То як такий от Дмитро Ярош з’явився на світ у досить депресивному промисловому та російськомовному Дніпродзержинську (після декомунізації місто перейменовано на Кам'янське, - ONLINE.UA)?
- У нас славне козацьке місто. Воно побудоване на козацьких зимівниках. Тому це, мабуть, отой дух одвічної стихії, що вберіг українців від татарської потопи (як в Декарисі українського націоналіста написано), таких, мабуть, як я й інші, на сході і піднімає. Врешті, якщо брати той же націоналізм – вперше ідеологію українського націоналізму озвучив Тарас Шевченко: "В своїй хаті - своя правда, і сила, і воля"… І Шевченко – не західняк.
Дмитро Донцов, теж один із ідеологів українського націоналізму, який філософську концепцію дав українському націоналізму і купу книжок написав, – з Мелітополя. Микола Міхновський, що створив першу політичну формулу – Україна - одна, єдина, нероздільна, вільна від Сяну по Кавказ - він теж наш, зі сходу. Тобто ідеологія, все ж таки, тут зароджувалась.
І якщо ми беремо якусь державотворчу традицію, то центр державотворення постійно мінявся з часів Київської Русі. Спершу – Київ. Потім татаро-монголи пішли – він на західну Україну перенісся. Потім Січ – знову сюди. І так далі. Цей центр державотворення, центр українського націоналізму завжди змінювався. Так що все закономірно.
Я не знаю, що саме спровокувало мене піти в 17 років займатися політикою - національно-визвольною політикою. Так сталося. Але я правильний шлях обрав. Не соромно і перед дітьми своїми, і перед внуками. Все йде, як має йти.
А так… Україна ж - вона народжує людей, які за неї борються. На Кубані он навіть Українська повстанська армія діяла в сорокових роках. Наче теж окуповані Росією території, але при тому всьому – це теж Україна. І це – набагато сильніше мого Кам’янського.
- Тобто ви не пам’ятаєте, з чого стартувало у вас становлення цього - націоналістичного - світогляду?
- Воно дуже спонтанно було. Я ще в школі цікавився усілякими рухами - в Прибалтиці вони почали виникати - Народний фронт, "Саюдіс" в Литві, Народний фронт в Естонії, в Латвії. Тут їм комуністична партія почала створювати противагу – інтернаціональні фронти і так далі. Я за тим спостерігав, як це було. У 1988-му закінчив школу. І якось ми з хлопцями вийшли гуляти. Йдемо – дивлюся: демонстрація. А у нас в той час екологічна тематика особливо гостро стояла в місті. Екологія в Кам’янському і зараз не дуже хороша, але зараз заводи менше працюють, не так димлять. А тоді був жах. По пару тон шкідливих речовин на людину приходилося. І люди вийшли протестувати. Величезна була така екологічна демонстрація – спонтанна абсолютно.
Я на це подивився - мені сподобалось. От і почав займатися всякими такими от речами. Я зрозумів, що за рахунок протесту можна справді робити якісь хороші речі. Ми тоді коксову батарею на "коксохімі" зупиняли – і зупинили. Працювала без очистки, без очисних споруд…
Отак потихеньку, помаленьку… Але тут же я зрозумів, що вирішити екологічні питання неможливо без вирішення політичних, стратегічних питань для України.
Ну і люди, звісно… Мені дуже пощастило з вчителями. Іван Григорович Сокульський, вже покійний. З дисидентів, в семидесятих роках відсидів – він вніс лепту певну в мене. Потім – Левко Лук’яненко і Степан Хмара, які мені у 1989 році рекомендацію в УГС (Українську Гельсінську Спілку) давали. Зрозуміло, що я на них дивився майже з благоговінням – люди з книжок фактично. А я ж самвидав читав, цікавився.
А потім, у лютому 1989 року, я приїхав у Київ – вперше, до речі. Привіз тоді списки "Народного Руху" - ми вже створили його осередок. Привіз ті списки до Драча. Уявіть: я його в школі вчив – а тут заходжу, а він сидить, ще й зі мною спілкується.
Сума факторів була. Потім ми створили ще й Українську студентську спілку, яка вже в 1990 році голодування на Майдані проводила (під час Революції на граніті, - ONLINE.UA). І воно все захопило, закрутило… Дискусії. Ми тоді в Холодному Яру, пам’ятаю нашу студентську спілку під наглядом КДБ, бо там був такий Піховшек Славік, якого потім вирахували як зрадника. Він теж в УГС був, я з ним спілкувався - 17 років дитині, де я там щось орієнтувався в тих речах..? Але цікаво – хвости, спостереження, відеокамери… Гарно!
Ну, отак, потихеньку, помаленьку... Потім була армія. А після армії в моєму житті з’явився Василь Іванишин – людина, яка найбільше в мене вклала, нині вже покійний мій вчитель, викладач Дрогобицького педуніверситету і Провідник, засновник "Тризуба" імені Степана Бандери. "Тризуб" - то взагалі унікальна структура. Про неї, думаю, потім ще напишуть. Бо вона і той же "Правий сектор" впродовж двадцяти років ситуацію готували. Готували справді якісь революційні речі для держави. І дуже виважено завжди до держави ставилися… Про то теж напишуть…
Словом, якось так і формувався – аж поки, врешті-решт, вийшло те, що вийшло. Хороше чи погане – не мені судити. Але вийшло.
- А коли Майдан почався, ви зразу зрозуміли, що ось він, прийшов той момент, до якого ви так довго готувалися?
- Я це зрозумів ще до Майдану. За пару місяців до початку я, як і зараз, теж шукав якісь спонсорські гроші для "Тризуба". І приїхав у вересні до одного підприємця зі Львова (зараз ця людина у нас). Прийшов до нього - і кажу: дивись, от скоро буде революція в державі. Такі й такі розклади. Допоможіть нам фінансово – ми краще підготуємося. Бо й справді: підготувались би краще – менше би крові пролилося... Допоможіть - кажу. А тоді всі пальцем біля скроні крутили: "Та яка революція? Такого в принципі не може бути. Помаранчева не вдалась, люди не вийдуть нікуди" і так далі.
А потім відбулася ота перша акція на Європейській площі - після непідписання отих європейських всяких документів (у листопаді 2013 року, - ONLINE.UA). Пам’ятаю, стоїмо ми з хлопцями на пагорбі. Кажу: хлопці, ну що ж – пора вже бути не статистами. Давайте будемо щось робити!
І от – все йде, як має йти. Український націоналізм дає можливість зчитувати ситуацію, передбачати певні речі. Бо це - матриця. Це як у лісі. Стоїш – а кругом, крім дерев, нічого не видно. А на вишку заліз – і вже бачиш. От націоналізм - це та вишка, де можна бачити раніше, ніж побачать ті люди, що внизу. І можна тоді прогнозувати якісь речі
- Ви зараз можете щось прогнозувати? Бачите щось у найближчому майбутньому?
- Я бачу великі геополітичні війни, які грядуть у світі. І перерозподіл світу. Україна в тих розкладах присутня. І дуже хотілось би, щоби ми були гравцем, а не нами грали. Але то вже від внутрішніх наших факторів залежить. Для того потрібні потужна влада, потужні збройні сили, потужне суспільство. Народ, об’єднаний ідеєю побудови нормальної цивілізованої української держави. Бо безідейна оця метушня ні до чого доброго не призводить. Оце от можна побачити.
І зараз, чесно говорячи, такий час, що в мене… Скажімо так: інколи з хлопцями жартую, що, якби не було війни, я би із задоволенням пішов на пенсію і книжки писав би. Щоб можна було посидіти, обдумати, певні матриці якісь вималювати… Але зараз – не до того. Самі ж бачите – ВОПи, РОПи, передова… Доводиться бігати, стріляти, щось інше робити. Не до міркувань зараз. На війні, як на війні.
Але нічого. Будь-яка війна колись закінчується. І ця закінчиться. Переконаний, що нашою перемогою.
- Однозначно. Ви кажете – "бігати, стріляти"… Вам же доводилось особисто і це робити? Особливо на початку?
- Та безумовно. Треба ж було приклад показувати. Іти в бій і вести за собою людей. Перші бої - наші на цій війні, наступальні, власне. Перші - під Слов’янськом. Потім - на донецькому напрямку. Тому - воювали, стріляли, в нас стріляли… Все нормально.
Зараз, звичайно, я такої необхідності аж не бачу – сидіти в окопі і стріляти. Але деколи хочеться. Це наркотик. Війна – це теж наркотик.
Фото Лілії Рагуцької
Я сформував був величезний такий підрозділ охорони, який забезпечував перших осіб ПС-у, це ж таке, одіозні були люди… І коли йшли бої, я двох хлопців біля себе лишав, а всі інші як бойовий підрозділ працювали. І по сьогоднішній день зі мною хлопці, які вже 2,5 роки на війні. Ніхто з них не "паркетник". Вони всі пройшли і Крим, і Рим - і Савур-Могилу, і Карлівку, і Піски… Хороші хлопці!
- А були якісь спроби замахів на вас, щось подібне?
- Безпосередньо до цього не доходило. Але і наша, ще в ПС-і, служба безпеки отримувала там різну інформацію, і СБУшники мені не один раз говорили, що виїхали з того боку… Але ми локалізовували. На Дніпропетровщині навіть пару разів ДРГшки їхні заходили - і ми з СБУшниками їх брали, розпрацьовували. І там Ярош як одна з мішеней був присутній завжди.
Правда, тоді вони набагато активніше працювали, бо тоді і по Філатову, і по Корбану… І гранатомети привозили, і вибухівку. Але то таке. Це ж війна. Хлопці на передовій лінії оборони ризикують не менше, в усякому випадку. Всі по світу ходимо. І без волі Господа Бога жодна волосина не впаде з людини. Я до того ставлюсь філософськи. Коли арта працює, 152 мм – це більш страшно, ніж коли бігає якийсь там придурок, який хоче вистрілити або підірвати.
- Ви завжди якось надто дипломатично, делікатно пояснювали причини розпаду "Правого сектора". Що насправді відбулося?
- Ну, чого розпаду? Він же є. Існує.
- Існує – але ви ж не там.
- Ну, от те, що я пояснював - більше я нічого нового не скажу. Насправді були методологічні розходження з хлопцями. Я їх розумію прекрасно. Власне, продовження революції в силовий спосіб – це одна з таких причин. Бо я з тією лінією не погоджувався. Хоча не виключав повністю, бо все може бути. Але всьому свій час під сонцем. Кажу: хлопці, коли є можливість без насильства обійтися, то його треба уникати, бо це крайній засіб. Але, на превеликий жаль, не всі хлопці це знають і розуміють. Втім, все іде, як іде. Нормально.
- Як думаєте, чому не так багато людей підтримали тоді ще "Правий сектор", який знали абсолютно всі, коли ви пішли на вибори? Ті самі міфи відлякали..?
- Не тільки. Там комплекс питань. По-перше, "Правий сектор" реально політикою не займався. Якщо взяти виборчу кампанію, наприклад, "Свободи", - білборди на кожному кроці, телеефіри і все таке інше - то в нас такої можливості, такого ресурсу, в принципі, не було. І я, як керівник "Правого сектору", займався, в першу чергу, війною. Тому цей закид до мене з боку частини хлопців ПС-у був, мабуть, абсолютно правильний.
Навіть ті ж президентські вибори – я ними взагалі не займався. Сидів, пам’ятаю, в своєму виборчому штабі – а тут захоплення ідуть: Слов’янськ – і пішли, пішли, пішли… Я спершу прапорці на карті ставив, а тоді кажу: е ні, хлопці! Хай виборами займаються інші. Давайте, автомати в руки – і поїхали на схід! Перевів штаб у Дніпропетровськ, і вже звідти ми почали діяти.
Мені просто було не до того. В останній тиждень, правда, мене все ж таки примусили. Привезли, я походив по парі ефірів – і все на тому. Тому й результат просто не міг бути інакший. Плюс, тоді велася дуже потужна інформаційна кампанія по ПС-у. Олігархічні ЗМІ намагалися нас дискредитувати максимально… Як не дивно, інформаційно вирівняти ситуацію нам потім дуже сильно допомогла війна. Бо війна – вона ж показує, хто є хто насправді. І робить це дуже швидко і якісно.
Хоча в тому ж ПС-і - це ж проблема була жахлива! Хлопці постійно закидали: друже Провідник, ми тут воюємо, а в тилу казна-що твориться! Там сидять - і базари всякі віджимають, і кримінал, і все, що завгодно. Було дуже важко розірватися: і там наводити порядок, і тут воювати. Дуже важко. Ще якби була хоч якась підтримка держави на той час… А так - все діставали самі, від іржавих пістолетів якихось до матеріально-технічного всякого іншого забезпечення. То так приходилося. Тому і проблеми були.
Потім я відстежував, що рейтинги почали зростати. І на літо 2015 року мені багато хто говорив, що доходило і до 7%, і більше. Але для мене політика, все ж таки, - не головне в цьому житті. Я собі стати великим політиком за мету і не ставив ніколи. В "Правому секторі" я доручав Андрієві Тарасенку: займайся партійною роботою, а я – на війні. А хлопці часто не витягували певних моментів. Не дотягували. Може, харизми не вистачало, може, навиків якихось чи досвіду. Тому і був такий незначний результат.
Хоча, на мій погляд (на жаль, в нинішніх умовах це неможливо), об’єднаний націоналістичний рух зараз міг би дуже багато взяти. Якби не було якихось амбіцій у політичних лідерів, якби була сформована одна ідеологічна, ідейна база – об’єднаний націоналістичний рух міг би взяти процентів 25. А це – практично влада в державі. Але олігархи ті самі роблять все, аби того не сталося.
- А ваша ДІЯ (Державницька ініціатива Яроша), створення якої було анонсовано вже досить давно, може стати базою для формування цього об’єднаного націоналістичного руху? І коли нарешті закінчиться формування цієї ініціативи?
- Я дав своє ім’я хлопцям покористуватися – хай хлопці покажуть. Я не хочу, щоб це була організація Яроша. Не тільки по назві, але й по суті. Є люди, які хочуть реалізовуватись в політиці – у нас, в нашому середовищі, частково, в тому числі, і серед тих хлопців, які воюють і зараз. Он, комбат "Червень" (командир 8 окремого батальйону Української добровольчої армії) - з нього ж чудовий політик! З комбата "Чорного" (командир 5 окремого батальйону УДА) не вийде політик, а з "Червня" - вийде.
От ці люди – можуть. Їх бажано завести у Верховну Раду, і вже там вони зможуть впливати на всі процеси. А мені там нецікаво. На відміну від них. Багато хороших хлопців є. Той же "Богема", Андрій Шараскін, волонтер зі Львова, Олена, яка займається львівським осередком ДІЇ, інші… Є дуже хороший кістяк. З таких людей еліта і мала би формуватися. Вони всі на війні себе проявили. Це справді жертовні люди – мудрі і шляхетні. Коли таких людей завести в структури влади – тоді і буде толк. Але, в основному, в нас туди заходять жадібні злодії і усіляка мерзота…
Це буде завдання ДІЇ. Ми різні формати розглядаємо. Я зараз там - в якості радника: даю поради, поправляю, спрямовую. Але зараз це громадська організація, яка вже структурована практично по всій Україні. Ми ведемо перемовини з різними середовищами, причому, укоріненими такими. Зараз ось, наприклад, з Асоціацією фермерських господарств (чи якось так вона називається), яка об’єднує за 50 тисяч таких господарств. Вони звертають увагу на мене, бо думають, що я – політичний лідер, і ми з ними говоримо про всякі речі.
І зрозуміло, що, якщо поєднати фермерські оці всі речі, актив колишнього "Правого сектору", який сконцентрований у ДІЇ, плюс АТОшні, волонтерські структури, які до нас вже долучилися – і до цього всього приєднати інтелектуалів з Руху за Суверенний розвиток, які з Тарасом Стецьківим працюють, то вимальовується доволі така нормальна, потужна річ.
Правда, я й досі сумніваюся, чи перетворювати її на партійний проект. Все-таки мені ближче те, про що я говорив: створити саме такий рух. Бо в часи нестабільності, в часи потужних потрясінь - і геополітичних, і внутрішніх - партії не об’єднують суспільство. Партія – це завжди лише частинка суспільства. І оця партійна возня, гризня не дає об’єднати націю. Власне, бажано би рух, який різні суспільні прошарки об’єднував би. Різних інтелектуалів. Бо відразу ж було Слово – тут же нікуди не дінешся… Навіть люди, які є якимись моральними лідерами нації, в цей рух би прийшли.
Фото Лілії Рагуцької
Отаке щось би сотворити! Воно би, як і Народний Рух України не партійного зразку, могло би принести конкретну користь у завершенні революції мирним шляхом і в державному будівництві.
Таке хочеться. У створенні такого руху я зараз і допомагаю. Важко говорити, чи все в нас вийде. Наперед же однозначно не забіжиш. Якщо замаячать вибори – зараз багато хто говорить, що вони можуть бути навесні, а до того на осінь пророкували, але відклалося, слава Богу – щойно вони замаячать, одразу активізуються всі ці партійні процеси. І там уже дивитимемось, чи долучитися нам до якогось партійного середовища, чи свою партію робити. Чи ребрендінги поробити тих штук десяти, що вже прийшли - і зайти врешті в ту політику. Але то вже хай хлопці дивляться, як їм краще і зручніше. Я їм допоможу всім, чим зможу. А там буде видно.
- Але особисто в політику йти вже не плануєте?
- Хлопці - будуть. А я подивлюсь. Бо у Верховній Раді зараз нема, що робити. Сиджу там, як не знаю що…
Маючи фракцію, ще можна пополітикувати. Тоді важіль впливу на ситуацію з’являється, і теоретично можна щось робити, щось змінювати. Але я ж розумію, що це все одно не моє. Я ж бачу, як діють фракції. Бачу всі ці договорняки. В них гранату хочеться кинути – а вони між собою домовляються.
- Але ж і книжки ви писати не скоро сядете, правда ж?
- До кінця війни - точно ні. А коли війна завершиться – тоді і сядемо, може, на покой. "Молодым везде у нас дорога, старикам у нас везде почет", - як в старій радянській пісні співалося.
Хай молодь займається – їм треба то!
