Про українізацію Донбасу, небезпеку особливого статусу регіону, літературу та ключові для сучасної України реформи ONLINE.UA поговорив із журналістом і письменником Євгеном Положієм - автором понад десяти книг, у тому числі відомого роману "Іловайськ" про події літа 2014 року, що увійшли в історію як Іловайський котел.
Згідно з офіційними даними, опублікованими у звіті Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради від 20 жовтня 2014 року, сумарні втрати при прориві сил АТО з оточення під Іловайськом перевищили 300 осіб загиблими.
Через рік після цих трагічних подій, у 2015 році, вийшла книга Євгена Положія. За даними видавництва "Фоліо", яке випустило в світ "Іловайськ", станом на грудень 2016 року продано більш ніж 11 тисяч примірників книги.
- Ви - автор щонайменше 10 книг. Але "Іловайськ" - Ваша особлива робота, яка тематично відрізняється від усіх попередніх. Чому Ви вирішили написати цю книгу?
- Важке запитання. Схоже на запитання: "У чому сенс життя?" Якщо ж предметно, то ключовою стала зустріч із волонтером "Чорного тюльпану" (організація, що займається пошуком і вивезенням тіл загиблих у зоні АТО, - ONLINE.UA), моїм давнім товаришем Юрієм Коваленком у жовтні 2014 року. Він повернувся після своєї першої експедиції на схід, з-під Іловайська. Показав мені світлини, розказав, що бачив, що чув про "Іловайський котел". Інформація різко контрастувала з офіційною, зокрема й за кількістю загиблих. Я почав шукати в інтернеті все, що стосується тих подій, але чим більше я шукав відповідей, тим більше виникало запитань. На той час жодного цільного опису іловайської операції не було: розрізнені інтерв’ю, новини, загальні описи або описи окремих сутичок. Я подумав, що все це необхідно якомога швидше зібрати докупи. Проте інформації виявилося занадто мало, і я почав розшукувати учасників подій. Їхні розповіді і лягли в основу тексту - після почутого я вже не міг відмовитися від написання книги про війну. "Іловайськ" - не просто місто, назва котла й книги, це - метафора всієї війни.
Наслідки боїв за Іловайськ. Фото: argument.ua
- Я знаю, що Ваша книга - радше художня, ніж документальна. Але, все ж, чи був у Вас доступ до офіційних документів під час роботи над книгою?
- Тільки тих, що є у відкритому доступі. Наприклад, звіт комісії Верховної Ради. Звісно, не всі шість томів, а лише коротка офіційна частина. Все інше знаходиться у військовій прокуратурі - йде слідство. Я не вів розслідування. Спираючись лише на свідчення очевидців, робити це було б зухвало і некомпетентно. Тому я й обрав художню форму, хотів розказати про долю людини на війні, емоційно дістатися серця кожного читача.
Читайте також: У ДНР-ЛНР активно вивчають українську мову: про сепаратизм у школах і повернення Донбасу
- Чи доводилося Вам бувати безпосередньо на передовій? Які відчуття від перебування там?
- Зустрічаючись із бійцями, які погодилися розказати мені свої історії, я кілька разів бував у зоні проведення АТО, але я не назвав би це перебуванням на передовій. Нічого такого, чим можна було би здивувати. Таке по телевізору в репортажах наші колеги показують мало не щодня. Значно складніше зустрічатися з хлопцями у шпиталях. В АТО вони ще всі бадьорі й веселі, а головне - здорові, з руками, ногами й очима… Інколи я думаю, що кожен українець, якому виповнилося 7 років, мусить відвідати хоча б один раз військовий шпиталь.
- Усі історії, описані в книзі, - правдиві. Всі їх Ви почули особисто від бійців АТО. Яка з них Вас особисто найбільше вразила?
- Не можу виділити якусь окрему історію. За рік, що минув після виходу книги (у мене враження, що минуло мінімум п’ять, так багато подій сталося), я відвідав більше сорока міст і селищ, скрізь говорив із людьми про війну, про мир, про перемогу, про їхніх близьких, що загинули, зникли безвісти… Ці три роки війни дали стільки жахливих, вражаючих, неймовірних історій, що українці розповідатимуть їх ще дуже довго.
- Як Ви гадаєте: хто винен у загибелі величезної кількості бійців у Іловайському котлі? Хто має понести за це відповідальність, і чи вірите Ви в те, що трагедію буде розслідувано, а винних - покарано?
- Злочинець №1 - Володимир Путін. Якби не російські війська, не було би ніякого котла. Хто винен із українського боку - такої відповіді у мене немає. Триває слідство, побачимо, чи передадуть справу до суду, які й кому там будуть звинувачення - потім буду коментувати.
- Яким Ви бачите найбільш ефективний спосіб розв'язати конфлікт на Донбасі? Чи вважаєте Ви, що слід надати особливий статус окремим районам Донецької та Луганської областей?
- Особливий статус - точно ні. Тому що одразу ж кілька регіонів, там, де більшість у місцевих радах належатиме латентним проросійським силам, різними шляхами добиватимуться цієї ж мети. Не факт, що вони досягнуть її, але те, що Україна отримає довготривалий дестабілізуючий фактор, схильний до розширення, думаю, зрозуміло кожному. Тобто отримаємо прямий шлях до федералізації за російськими лекалами.
Будь-який конфлікт можна вирішити або силою - Україна не має такої сили, щоби перемогти зараз Росію - або за згодою сторін. У сторін немає такої згоди. Росія взагалі не хоче вирішувати цей конфлікт у межах обопільних інтересів. Мета - дестабілізація, розвал, контроль. Їм наплювати на людей - і своїх, і чужих.
- Нещодавно народний депутат Надія Савченко заявила, що треба відкрити в Україні прес-центр бойовиків ДНР і ЛНР. Власне, ця пропозиція узгоджується з усіма тими тезами, які вона раніше озвучувала: посміхнутися терористам, почути Донбас. Як Ви оцінюєте ці ідеї? Чи варто українській владі вести переговори з бойовиками ДНР і ЛНР?
- Може, їх ще званнями Героїв України нагородити? Надія Савченко або не розуміє, що її використовують, або розуміє, але просто думає про свою роль у цій історії занадто багато і пре, наче танк - на Жанну д'Арк вона якось не схожа. Звісно, можна нашкодити такими діями – збити з пантелику людей, посіяти чергову "зраду", ще раз трохи підпиляти гілку, на якій сидимо. Це те, що на поверхні, а які процеси протікають глибше, нам невідомо. Особистого враження про Надію, на жаль, не маю, бо спілкуватися не довелось.
- А зрештою, якщо Україні таки вдасться переламати ситуацію, і Путін виведе війська і озброєння зі Сходу, як змінити погляди питомої частини мешканців Донбасу на проукраїнські? Яка роль у цьому письменників, на Вашу думку?
- Відділ фантастики знаходиться в Міністерстві оборони, не знаю, щоправда, на якому поверсі, ніколи не бував. Ми вже проводили парад перемоги в Донецьку на День Незалежності, мало? Треба активно працювати з українськими територіями Донбасу: і письменникам, і кінематографістам, мусить бути державна програма з відпочинку та екскурсій дітей. Діти й підлітки - головні союзники України на Донбасі, свідомість дорослих докорінно вже не змінити.
Інколи в мене складається враження, що про мешканців Донбасу говорять наче про якихось особливих істот, яким терміново потрібно зробити операцію на мозку. Але там живуть точно такі ж люди, як і скрізь. Звісно, у більшості з них сформоване специфічне, м’яко кажучи, ставлення не стільки до України, скільки до всього українського. А це різні речі, погодьтеся. Вони не відділяють себе від держави. Від території. Але не сприймають повною мірою історію, культуру й мову. Саме тому, мені здається, потрібно починати шукати спільні загальнолюдські цінності: добро, взаємодопомогу, справедливість, шукати ту землю під ногами спільно, наче ми тонемо разом. Повірте, небагато ви знайдете на Донбасі людей, які свідомо сповідують щось протилежне. На розумінні та дотримуванні цих цінностей виростає довіра - і було б чудово, коли б зростала й економіка. На такому тлі говорити про патріотизм і Батьківщину значно ефективніше. А бити когось по голові і кричати: "Люби Україну, суко!" - можна, але ніхто ж не полюбить. Такі реалії. Занадто довго цей регіон оберігали від впливу всього українського, як з’ясувалося, недарма.
- Чи вважаєте Ви ефективною роботу волонтерів, які возять українські книжки на Донбас? Чи здатні вони вплинути на тамтешніх мешканців?
- Будь-яку роботу волонтерів я вважаю ефективною, тому що ці люди намагаються зробити значно більше, ніж вимагає від них стандартне буття. Книги - це обмін думками, ідеями, досвідом, зрештою, безпосереднє спілкування людей із різних частин країни між собою. Проблема в іншому: книжки читає в Україні обмежена кількість людей. Тому терміново потрібно вкладати кошти в кіно, створювати свій кіноепос, телеепос, серіали, що потроху, як бачимо, і відбувається. Кіно – це прямий доказ спроможності нації на самостійне існування.
- Яких жанрів Вам, як письменнику і як читачеві, не вистачає на українському книжковому ринку?
- Не вистачає, мені здається, підліткових книжок. Дитячої літератури зараз стало дуже багато. Для дорослих, якщо їм складно читати те, що пишуть українські письменники, є перекладна європейська література. А для підлітків, мені здається, не вистачає чогось легкого, пригодницького, фантастичного.
Євген Положій. Фото: Facebook
- Якої книжки Ви б НІКОЛИ не написали?
- Я ніколи б не написав книжок, що пропагують нацизм, фашизм, комунізм, рашизм, інше насилля над особистістю.
- І все ж таки, повертаючись до політики, наскільки ймовірними, на Вашу думку, є дочасні парламентські або навіть президентські вибори? Яким Ви бачите суспільно-політичне майбутнє України загалом?
- Для влади життєво необхідно відтермінувати круту постановку питання парламентських виборів хоча б до жовтня 2017 року. Є надія (не Савченко), що економіка на той час стабілізується, відповідно, дострокові вибори втратять актуальність. Інші сили, навпаки, будуть намагатися розхитати ситуацію. У 2017 році потрібно провести реформу ЖКГ (максимально, за можливості, передати будинки на баланс ОСББ і домових комітетів), закінчити децентралізацію.
Від ефективності цих двох реформ залежить, якщо не брати до уваги зовнішні фактори, майбутнє України. Так, будуть бідні громади й багаті громади, ефективні керівники й злочинці, що наживатимуться на процесі, успішні ОСББ і домкоми і провальні, але кожен дім, кожна громада сама стане ковалем свого щастя. Так живуть люди майже в усьому цивілізованому світі. Ну, не зможе добрий пан президент кожному подарувати коробку цукерок Roshen. Продати - так, намагається, а от подарувати, навіть, якщо буде бажання, - ні, не зможе. Та й не нагодуєш цукерками (це не три хлібини і три рибини) народ, і проблем цим його не вирішиш. Тому кожен квадратний метр України потребує зацікавленого власника, тобто людей, які безпосередньо живуть на тих квадратних метрах і гектарах. І з цього ми будемо починати будувати нову реальність, яка і мусить стати нашою справжньою перемогою.
