Процветает ли сепаратизм под вывеской ветеранских организаций, существующих за счет государства? Как ветеранам АТО удалось "выжать" псевдообщественность из общественного совета при одном из министерств? Об этом, а также о проблемах, с которыми сталкиваются те, кто возвращается с войны домой, и о феномене "профессиональных революционеров" во второй части интервью ONLINE.UA рассказал ветеран АТО Жора Турчак.
Читайте первую часть: "Киборг" Жора Турчак: на псевдоветеранов государство выделяет по меньшей мере 2 миллиарда в год
- Коли скандал з фінансуванням псевдоветеранських організацій вже вийшов у публічну площину, на слуху були окремі прізвища – того ж Петра Цибенка, що очолює Організацію ветеранів України, чи генерала Віктора Палія (голова Всеукраїнського союзу громадських об'єднань учасників бойових дій, ветеранів військової служби та правоохоронних органів – ONLINE.UA). Що можеш сказати про цих людей?
- Cкажу так: громадський діяч - це в першу чергу рішала. Зайди в обід в Київраду, глянь, що там відбувається під час обідньої перерви, коли у держслужбовців і депутатів з’являється час спуститися вниз, у їдальню. Там купа рішал. Громадські діячі усілякі труть з депутатами, з начальниками управлінь. "Вирішують питання".
Громадський діяч – це людина, в якої немає роботи. Вона живе за рахунок громадської діяльності. Тому що вона вирішує питання. Але знову ж таки, питання в тому, для кого вона їх вирішує: для людей з громадської організації чи для себе особисто?
Оці під**си, можливо, колись і вирішували щось для когось. Як це роблю я зараз. Але з часом вони зрозуміли, що всім, хто входить в їхні громадські організації, цікаві тільки власні шкурняки. Як це зрозумів я. Але я пішов після цього зі спілки – а вони подумали: а чим я гірше? І почали рішать вже для себе. І непогано рішать. Вибивати для себе землі, квартири. От я за час роботи в спілці віджав 38 квартир і просто так їх пацанам пороздавав – а сам живу в зйомній квартирі. А вони вирішили: а чого ми маємо комусь щось віддавати, якщо можна взяти собі 5 квартир?.. Оце розчарування в людях переростає в те, що людина починає дбати виключно про себе. Якщо в неї не вистачило сили волі і совісті просто розвернутися і піти.
- Але ж, наскільки я розумію, мова навіть не про те йде, що хтось наживається за державний кошт. Мова – про те, що держава фактично фінансує антиукраїнську діяльність?
- Та ні. Вони просто ідейні. Ідейні комуністи – і ти їх не зміниш. Так само, як є ідейні сепари. От він за Росію – така його позиція. Я люблю Україну, а він любить Росію, хоч і живе в Україні.
Щодо антиукраїнської діяльності… Психологи з Києво-Могилянської академії робили психопортрет Цибенка. Немає в нього сепаратизму – так, щоб цілеспрямовано працювати на розвал держави, щоб домагатися входження України до складу Росії. Він просто любить Совєцький союз – і все.
- А як же оці всі акції типу "Бессмертного полка"? Це насправді просто ідіотизм, а не якась спеціально спланована провокація?
- Ну, він не один робив це. Це робили осередки, які звозили на цю акцію людей. Він тільки гроші виділяв на це.
- Тобто твердження, що під прикриттям цих ветеранських організацій за державні кошти в Україні працює якась агентура Москви – це все-таки сильне перебільшення?
- Ні. Я вважаю, що вона працює, та агентура. Тільки вона працює не на рівні всеукраїнському. В заступниках у Цибенка – російський генерал. А ще у Цибенка така сама організація, як в Україні, є й у Росії. І там він теж отримує фінансування, розумієш? Цибенко в тій російській організації до війни числився заступником голови.
Тобто щось воно є. Але конкретно Цибенко по психопортрету Могилянки – не сепар. І я вірю цим психологам, бо вони самі нормальні з усіх, у кого я був. І вони переконані, що Цибенко може бути латентним сепаром, але він абсолютно точно не працює зараз за гроші Кремля конкретно на розвал України. На низах, в осередках районних, обласних - може там і є цей двіж, коли бабушок-дєдушок привозять з лєнточками. Тим більше, що це електорат той ще, совєцький, для них ця лєнточка реально багато значить. Там сильно і намагатися та проплачувати не треба – вони і так з лєнточками прийдуть.
Читайте також: Дітям важливо пояснити, що йде війна - Аміна Окуєва про проект "Сучасні казки України"
- Ну, по питанню фінансування ветеранських організацій вам вдалося здобути хоч і не абсолютну, але перемогу. А як щодо громадських рад? При Міноборони вдалося трохи посунути ті незрозумілі ветеранські організації і ввести туди ветеранів АТО?
- При Міноборони поки не вийшло ще. При Міністерстві соціальної політики вийшло. У нас була така цікава задумка…
Знаєш, як обирається громадська рада? Спершу створюється комісія, яка обирає робочі громадські організації, які увійдуть в ініціативну групу – ті, які реально можуть претендувати на членство в громадській раді. А вже та ініціативна група формує склад громадської ради. Ще раз: невелика комісія з 10-20 людей створює ініціативну групу приміром зі ста організацій. Потім їх представники збираються в одному приміщенні, і голосують, хто з них зайде в громадську раду при якомусь підрозділі. Громадська рада може мати 35 членів, не більше.
І от в Мінсоці Льоша Ліпіріді (волонтер, голова Всеукраїнського центру допомоги учасникам АТО, радник міністра соціальної політики – ONLINE.UA) знаєш що зробив? Він витратив не знаю скільки діб і відсіяв неробочі організації. Бо насправді створити ГО дуже легко. Треба всього три людини і два дні на реєстрацію. І ті, хто дуже хоче пролізти в громадську раду, подають як можна більше таких громадських організацій, щоб самим за себе проголосувати потім.
Ліпіріді їх всіх відсіяв – оці організації з двома, трьома, п’ятьма членами, масовку цю. Запросив на день виборів до громадської ради «Муніципальну варту» – хлопців-атошників. Ініціативна група по вибору до громради при Мінсоці засідала в Домі ветеранів на Бастіонній. Це субота була. Ліпіріді зробив списки тих, хто пройшов в ініціативну групу – це було 57 організацій. Я поставив своїх пацанів на вході з цими списками. І вони до кожного, хто пробував увійти: «Прізвище?.. Є у списку, заходь», «Тебе нема у списку – іди нах**»…
Вони там і скандалили, і поліцію викликали, а коли патрулі приїздили – скаржилися: ось, мовляв, не пускають нас. А у нас аргумент залізний: субота, це адмінбудівля, вона не працює – чого ви прийшли? На громадську раду? То вас нема у списках, ви не в ініціативній групі… Так що таке – ті люди, які не увійшли в ініціативну групу, хотіли зірвати голосування зовсім.
- А я тільки-но хотіла запитати, як це вдалося все без бучі провернути. А вона, виявляється, була – тільки не така публічна, як те, що відбувалося на виборах громадської ради при Міноборони?
- Та була. Весело було. Кожен раз, коли приїздив новий патруль, ми їм пояснювали, що це не ображені активісти, а під***си. Оцю історію, яку я тобі розказав, ми розповідали разів вісім різним патрулям в різний час. Кожен приходить, ми не пускаємо, вони викликають поліцію… Мені один поліцейський сподобався тоді. Він прийшов, послухав, а тоді витяг УБД і каже: пацани, тримайтеся! І пішов.
Ми тоді, до речі, у самих буйних документи перевіряли – виявилося, донецькі і луганські переселенці, якась спілка їхня. Таке.
- Так це, по ідеї, таке можна і в Міноборони провернути? Хоча вже, певно, запізно – громадську раду ж вже вибрали…
- Ну… Почекай, побачим. Це ж ми тільки ветеранів взялися, а далі інваліди підуть. У ветеранів в 2016 році було 20 мільйонів, у всеукраїнської спілки, а у інвалідів – 50 млн.
- І що – є сумніви, що там всі інваліди?
- Ні, там все інакше. Там керує одна людина - голова Паралімпійського комітету Валерій Сушкевич. Він - радник міністра, з ним воювати трошки важче. Він керує всіма організаціями інвалідів України, йому виділяється божевільне фінансування – більше, ніж ветеранам навіть. І знову таки – на всіх рівнях.
Але інваліди - то потім, почекай. Спершу з одними аферистами розберемося, далі за наступних візьмемося – і так потроху, потроху… З росинки – річечка, пам’ятаєш?
- Не було погроз, коли ви почали це все розкопувати?
- Ну а чим конкретно мені можна погрожувати? От був я головою спілки. Як можна дої**тись до голови спілки? Ти – п**ар, у тебе в районі 33 "двохсотих" і ще не всі їхні сім’ї отримали квартири, в тебе вже є? Отут можна було би дої**тись, розумієш? А якщо в тебе нема нічого – то що тобі можна зробити? У мене нічого нема. Тільки машина, куплена за зароблені ще до війни гроші. І все. Тому мене нема за що зачепити. Тим більше, в мене нагородна зброя є, мені взагалі пох** (сміється).
- Скажи, а що тебе найбільше вибивало з колії, коли ти повернувся з війни? До чого довелося звикати найдовше?
- А я не звикав. Тижня два звикав, а тоді з головою в цю громадську діяльність як пірнув - і все.
А ті два тижні – ну що?.. Машини цивільні. Для нас же цивільні машини – це сепари були. Якщо ти бачиш, що їде цивільна машина, значить, треба її х**рить вже, не підпускати. Бо це 100% - або заблукав, або ще щось.
І спочатку було дико, що цивільних машин так дох**. І що різнокольорове все. Куди не глянь – все синє, жовте, червоне… Ми ж як мавпи всі однакові, а тут – такий двіж, люди якісь всі невоєнні ні разу… От таке.
- Просто кажуть, що дуже вже контраст великий між тим, що тут і тим, що там…
- Ну, звісно! І це добре. Просто треба визначитися, що там війна, а тут – ні. А у нас все якось невизначено. Там – наче й не війна, а АТО. Тут – теж якоюсь мірою АТО, бо тут же сепари теж є, правильно? І латентні, і відкриті…
- Є. Тільки, схоже, тут вони себе дуже вільно вже почувають.
- Ото ж. Тому треба розмежувати якось: там воюємо, а тут у нас все чисто, все рівненько. Ти сюди приїжджаєш відпочивати. Ти там воюєш за тих людей, які тут. Щоб вони могли дні народження святкувати, на дискотеки ходити, розвиватися культурно, займатися дітьми, заробляти гроші і так далі… А у нас якби нема цієї межі. Наче воює вся країна, а в той же час - сепари скрізь. Скрізь! Тільки там зі зброєю, а тут - з телебаченням, з бізнесом, з грошима, з мітингами проплаченими.
Читайте також: Снайпер АТО: Російська пропаганда така вміла, що дивишся - і готовий сам себе знищити
- Доводилось тобі чути щось типу "ми вас туди не посилали"?
- Ні. Мені такого не казали?
- Бояться?
- Хто зна. Може й бояться. А може, причина в тому, що я в маршрутках не їжджу – тому й не чув.
- А взагалі, з якими проблемами найчастіше зіштовхуються ті, хто повернувся з війни? Ти ж можеш не лише про себе говорити, а й про тих хлопців, з якими спілкувався, поки керував спілкою…
- Боюся, те, про що я зараз говоритиму, тобі не дуже сподобається.
Серед атошників, як і серед школярів та й в суспільстві загалом, працює все те ж співвідношення 80:20. 80% атошників – це люди, яким пох**. Вони вважають, що вже віддали свій борг державі. Не батьківщині, а саме державі. І тепер держава винна їм. Теоретично вона їм таки винна. Але з іншого боку ніх** вона їм не дає. І не дасть – того, чого вони хочуть.
Ні, насправді, держава дає багато чого. Але воно все крадеться. Або х*рові менеджери так його розподіляють, що воно врешті-решт не до ходить до низів, до кінцевого споживача, якщо можна так сказати.
- Але ж це не тільки держави проблема?
- Звісно, що ні. Це називається – х*ровий менеджмент. Ті 10 мільйонів, які виділили на психореабілітацію – їх же не всі спи*дили. Я впевнений, що частина цих грошей потрапила в руки і до нормальних, чесних людей. Але чесна людина – це ж не професія. Треба бути ще й хорошим менеджером. І у нас ще поки бракує хороших менеджерів. Це вже питання освіти. Погані менеджери з’являються там, де освіта погана, де студентів х*рово вчать.
Повертаючись до атошників. Оці 80% кажуть: дай. От дай – і все. Якщо не дав – ти п**арас. Якщо ти голова спілки – ти мусиш дати… От через те я й пішов, в принципі. Я на цю спілку поклав два роки життя, витягнув з сім’ї купу грошей – на той же бензин, на всі ці поїздки, на спілку, на документи… Навіть той же папір – його ж треба було десь брати? От я й купляв його за свої з дружиною гроші. А їм – пох*р. Мені ніхто навіть спасибі не сказав. За цей час ми пробили 580 земельних ділянок, 38 квартир (ще 6 – ось на підході) плюс в Ірпені ще 10. І ніхто з цих людей "дякую" не сказав жодного разу!
Коли крайні збори були, мені почали претензії висловлювати, що земля, бачиш, далеко! 70 км від Києва - це далеко земля. "У самого, мабуть, кілометрах в десяти від Києва ділянка"… Кажу: та в мене взагалі немає, дістали! Я знав, що мені будуть ставити ці питання – тому собі взагалі ділянку не брав! Бери, що є, бо взагалі нічого скоро не буде. А 70км – це не так і далеко. Особливо, якщо врахувати, що Київ розширюється. Бери – хоч щось дітям лишиш!.. "Нє, давай щось краще". Ну то беріть – і самі собі робіть!
Але є ще 20% атошників – я й себе до них відношу – які відвоювали, повернулися – і розуміють, що тут треба воювати далі. Бо сепарів дох*ра. От і воюємо потроху.
Так що атошники – далеко не всі п*здаті пацани-захисники. 80% - це купка п*дарасів, які качають за те, щоб їм дали землю, квартири, ще щось…
Взяти, наприклад, переселенців. У спілці доводилося активно займатися атошниками-переселенцями, бійцями "Айдару", "Донбасу" з донецькою, луганською пропискою. Вони приїхали в Київ, жити їм ніде, живуть у хостелах… Я почав для них житло пробивати. Пробив три квартири в області. І тут якось приїхав в Вишгородський район, в адміністрацію, документи підписувати – і зустрічаю там жіночку. Підходить до мене в коридорі: "Ви Жора?". Кажу: так. Починає розповідати, що сама вона з Донецька, її чоловік служив в третьому полку, загинув – і вона сама лишилася з трьома дітьми без даху над головою… А я якраз приїхав ордер на квартиру підписувати для одного з бійців, якому обіцяв житло. Дзвоню я йому, кажу: братан, тут ось вдова "двохсотого", теж з Донецька, з трьома дітьми… Можна я цю квартиру віддам їй? "Нет, нельзя!". Я його послав – і віддав їй ту квартиру.
От я розумію, що спершу треба робити квартири вдовам "двохсотих". Думаєш, я собі не хочу квартиру, по зйомним перебиваючись? Хочу. У нас у спілці я був 33 в черзі. Переді мною – вдови були, в основному, з Донецька та Луганська, бо для наших київських вдів ми, повоювавши півроку, вибили в держави фінансування на купівлю квартир. Лишилися лише вдови з окупованих територій. І от я був 33-ій, а тепер – десь далеко нижче сотні. Бо "сарафанне радіо" працює. Вибили одній вдові житло, вона іншій сказала, вони ж спілкуються між собою, вдови… І вони приходять і приходять. І що ти скажеш? "Ні, я наступний у черзі"?..
А пацанам пох*ю. Він собі забере, а не якійсь вдові віддасть. Вже стерлася та межа, що спершу "двохсоті", потім – "трьохсоті", а далі вже - всі решта. Вже вона загубилася…
Ось ще приклад. Зробили ми 6 квартир в Артемівську. Не те щоб хороми, але по 38 квадратів нормальні такі квартирки. Вторинний ринок, все нормально. І ось тиждень тому приходять бійці на земельну комісію – і починають качать: дайте нам в Оболонському районі земельну ділянку, ми там побудуємо будинок для атошників-переселенців з Донецька і Луганська. Це з батальйону "Донбас" бійці. Підходжу до нього, кажу: братан, ось в Артемівську 6 квартир стоять – беріть, заїжджайте! Нам патріоти в Артемівську більше потрібні, ніж тут – там більше сепарів. Ви ж ветерани, прописані в Донецьку – їдьте і живіть, на шару віддаю, хіба коньячку на новосілля разом вип’ємо. "Нет, нам в Киеве надо". Розумієш? І таких більшість. Тих, хто звик, що їм всі зобов’язані, хто цікавиться тільки вирішенням власних шкурняків… Не хочу вже цим займатися, все! Не цікаво мені це більше!
- А що цікаво? Вже визначився, чим займатимешся?
- Ну, поки тижня два – у відпустці. Що робитиму далі – поки не знаю.
- В політику не хочеш?
- Ні-ні, ти що!
- А загалом, коли ти дивишся на те, що відбувається в державі, в тебе переважає відчуття зради чи перемоги? Нема такого, як дехто каже - "за що ми воювали?".
-Є, чому нема? Я просто трошки більше знаю. На відміну від багатьох українців, я дивлюся лише окремі телеканали, точніше, окремі передачі на цих каналах – в залежності від того, хто приходить на ефір. Мені цікаво, що ці люди хочуть мені розказати і як вони те подають. От я знаю ситуацію з іншого боку – цікаво порівняти те, що я знаю, з тим, як вони це переказують для пересічного загалу.
І от ти бачиш: ну наче вони по тєлєку так грамотно розповідають, що все гарно, що це все потрібно народу, і аргументи наче наводять переконливі, що все, що відбувається – це не зрада. Але ти знаєш зі своїх джерел, що все трошки інакше – і розумієш, що це найсправжнісінька зрада. Що крадуть так багато, що страшно уявити… Що там говорити?.. І ти думаєш: а нах** воно мені все треба? Але з іншого боку – треба ж щось робити. Хоча б потрошку.
- Вдасться?
- Куди ж дінеться? Я інколи думаю, добре було б, якби зробили так: два роки ти вдома, а тоді мобілізація – і на рік на війну. І знов – два роки вдома, рік на війні… Отак працюєш-працюєш, а тоді дістало все – і їдеш на рік у "відпустку". Звідти повертаєшся, інакше все сприймає – і можна знову впрягатися. До наступної "відпустки".
- А якби сказали "завтра йдемо штурмувати Донецьк" – пішов би?
- Звісно!
Я, до речі, колись проводив аналітику. Коли ми робили збори спілки – збиралися в актовому залі Деснянської РДА. І у мене є паперова схема цього залу. От ми її поділили на сектори. В один посадили людей з вищою освітою – їх в свою чергу поділили за рівнем доходів, згідно анкет. В інший сектор посадили тих, хто стоїть на біржі праці, але працює – тобто, дурить державу, ще в інший – безробітних… Розділили весь зал на отакі от групи. І запитали, хто готовий до наступної хвилі мобілізації. Загалом виявилися готовими йти на наступну хвилю 60% моїх пацанів. Причому, більшість з них – це якраз ті, хто має вищу освіту, хто працює і непогано заробляє. Тобто, люди більш-менш фінансово незалежні. От вони готові повернутися на війну по мобілізації. За ними йдуть ті, хто сидить без роботи – бо жінка пиляє, вже хоч би куди втекти. А далі вже - всі інші.
- Виходить, ті, хто по життю вміють приймати рішення – ті й воювати йти готові?
- Виходить, що так.
- Ми зараз маємо проблему з фейковими ветеранами, які кричать, що в танках горіли, хоча народилися значно пізніше, ніж війна закінчилась. Чи можлива у нас така сама проблема з засиллям фейкових ветеранів АТО?
- Вона вже є.
- Наскільки вона серйозна?
- Поки що не думаю, що дуже серйозна. Ще не відсіялися нормальні. Але зараз вони зневіряться, відійдуть – і лишиться той "актив", що звик по життю не працювали, а тільки брати. Рішати, що називається. Лишаться самі "рішали". І ці "рішали" будуть використовувати ідейних і ходити рішати питання по адміністраціях. Плюс - вибори скоро. Будуть політики підтягувати ветеранські організації. Це в тренді поки.
Дуже багато от таких ветеранів. Наприклад у мене був один такий. Приїхав в наш Деснянський район ставити заправку – не свою, він з власниками приїхав, щоб їх не щемили. З батальйона "Донбас", хоча це й не принципово, такі в будь-якому підрозділі є, не тільки в "Донбасі" чи "Айдарі". Хоча, заради справедливості, там таких найбільше – в "Донбасі", "Айдарі", ОУН, "Правому секторі" - там, де народ вічно всім незадоволений…
Словом, отримав він добряче... Я його питаю: а ти де воював взагалі? "В Карловке". – "Ну, а ще де?". – "В Карловке, я ж тебе говорю!". Кажу: то Карловка тиждень була – а далі що?.. Виявляється, далі нічого. Він тиждень в Карловці повоював – і всее, от такий от п*здатий ветеран. Питає мене: а ты где воевал? Я навіть розмовляти з ним не став… Запитав тільки, як звуть, який позивний. Він сказав. Я тоді нормальному бійцю з "Донбаса" звоню, який і "трьохсотим" двічі був, і контузію має, і в полоні побував – весь набір. Питаю: знаєш такого? Знаю, - каже, - під*рас, побув трохи в Карлівці, а тоді під Маріуполь поїхав, мародерити. "Ветеран АТО", розумієш? А зараз він – помічник одного з нардепів, качає земельну комісію за будинки якісь, які вони на Оболоні будувати хочуть… І таких випадків – дох*ра.
Наприклад, є наказ на вхід і на вихід, але воював він ну може дні три, чи до місяця. От саме в бойових діях був. А скільки таких, що зовсім пороху не нюхали? І найприкріше, що всі один про одного знають, хто де воював – але це вже настільки нівелювалося… Це вже не важливо, хто і через що пройшов. Всі – ветерани АТО. З однаковими посвідченнями УБД. Розумієш?
А принципи-то - в усіх різні. Я, наприклад, до війни грабував державу з чистим сумлінням. Мені було не принципово. Навпаки – здавалося, чим більше ти сп*здив, тим більше ти красавчик. Але війна мене змінила. Точніше, навіть не війна, а один конкретний випадок на війні. А їх же нічого не змінило. Вони не воювали – з чого б їм мінятися? Вони до війни рішали – і зараз, отримавши статус учасника бойових дій, продовжують рішати. Так само, як робили це завжди.
- Не дивно. Що би мало змінити людину, яка в якомусь готелі в умовному Краматорську всю війну і просиділа?
- Ага. Або з повіями в саунах…
- У нас зараз ледь не щотижня то тут, то там відбуваються якісь заворушення, які незмінно іменують чомусь "Майданом". На твою думку, чи не нівелює це саму ідею справжнього Майдану? І як нам взагалі вийти з ситуації, коли звичною справою стали заклики виходити на вулицю з приводу і без? Це ж виходить, як у казці, де хлопчик кричав "Вовки!". Чи не боїшся, що коли дійсно треба буде мобілізуватися – ніхто просто не вийде, не повірить?..
- Ой, я на цю тему можу довго говорити. І чимало розповісти, до речі, про цю х*рню. Бо це моя така громадянська позиція – нівелювати оті "цікаві" «майдани».
Насправді у нас є ціле управління в СБУ, яке мало би займатися якраз цими "майданами". І те, що вони досі з’являються, свідчить якраз про недопрацювання саме цього управління СБУ. Їх бути просто не повинно.
Якщо пам’ятаєш, було у нас кілька спроб розкачати "майдан". Не пригадую, в якому році, - здається, в 2015 – навіть намети на Майдані пробували ставити. Жило там три каліки. Знову ж таки, ветеран АТО серед них був, з 25 батальйону тероборони – є такий "Губа". З "оселедцем" ходить, красавчик такий – на блокаді з Семенченком засвітився також. Коротше, скрізь, де "качєлі" - скрізь він. Будинок профсоюзів – теж він… Як ото в фільмі, пам’ятаєш? "Цементный завод – Я! – На стройку – Я!.. Я!.. Я!..". Тип без роботи просто, йому по життю нех*й робить. І таких як він – дох*ра. Їм тільки дай. А якщо ще й кеша троши є – то взагалі огонь! Так Коханівський робить – насобирав молодняка, дітей, кинув їм ідею, причому, правильну ідею – і вперед!
- Правильна ідея – це ти про заборону російських банків зараз говориш?
- В тому числі. Ідея ж вірна: не повинно бути в Україні російських банків. Логічно? Логічно! Трохи грошей накинули – і вперед.
Читайте також: Масових суїцидів у ветеранів АТО не буде, будуть революційні дії - герой Іловайська полковник Стеблюк
- Але ж з такою "боротьбою", з такими методами становище тих же російських банків тільки укріплюється…
- А кому то цікаво? Треба гроші відробляти! Коханівський відпрацьовує гроші. І не тільки він. РПСи всякі – так само ( РПС – "Революційні праві сили" - тимчасове об’єднання радикальних організацій, що намагалося зібрати "Майдан" у лютому 2016 року – ONLINE.UA). Радикальних організацій у нас – дох*ра. І серед них зовсім мало правильних і патріотичних. Та й ті просто використовують… Це довга історія насправді. Але це все – робота СБУ.
А щодо Майдану… Мені здається, що коли прийде час, коли все буде по-справжньому – люди це зрозуміють. Я – точно зрозумію. І всьому своєму оточенню скажу: пацани, це – Майдан! Тому відкопуємо все те, що привезли – і погнали! (сміється)
- Перманентні "майдани" - це більшою мірою профінансовані акції, спрямовані на розхитування ситуації всередині країни, чи все-таки то якась дурість, наївність або спроба самоствердитись для декого?
- Це гроші. Весь час. Але гроші бере хто? Верхівка. А от низи – це зазвичай ідейні. Такі, як я. Люди, які почули про ту чи іншу ідею – і повелись на неї.
- Такі як ти? Але ж ти чомусь не йдеш!
- Бо я знаю нюанси. Хто зна, що би було, якби я був з ранку до ночі на роботі і не мав просто часу в тому всьому розбиратися. Хоча… Безробітні ж теж "качаються"… Тому, мабуть, справа не в тому. Мабуть, справа таки у відсутності мозку.
Знову ж таки, є відсоток людей з мізками – хороших, правильних людей, патріотів – яких просто використовують. Вони, як правило, приходять ввечері, після роботи. А вдень качєльщики – це безробітні люди, яким нічим більше зайнятися.
- Або які так заробляють?
- Навряд. Я був на всіх "качєлях" на Майдані – на всіх! – і з того, що я там бачив, можу сказати: там дуже мало тих, кому реально платять кеш, гроші. Там в основному збираються люди ідейні.
Взяти, наприклад, Семена Семенченка. Цього чорта я просто ненавиджу…
- Ну, Семенченко вже точно не ідейний…
- Та ясно, що ні – він якраз бере кеш. Але він використовує ідейних. Або ідейних, або амбіційних, які хочуть на цьому всьому виїхати трохи, статусу собі додати виступами з мікрофоном чи тим, що притруться біля тих, хто з мікрофоном виступає. Вони хочуть бути в темі. Рішать.
Але ідейних там теж дох*ра. Тих, хто не отримує грошей, хто не має амбіцій. Ті, хто просто вірять в ідею, що російських банків не повинно бути в Україні, що воююча держава не може торгувати з агресором, ще у щось… Чорне і біле. Середини вони не бачать. От їх якраз найчастіше і використовують.
