Комбат Української добровольчої армії Андрій Гергерт ("Червень") на війні – практично з самого початку. Спершу воював пліч-о-пліч з хлопцями з 5-го батальйону тоді ще Добровольчого українського корпусу (ДУК) під командуванням комбата "Чорного". А наприкінці листопада 2014 року створив і очолив 8-й окремий батальйон "Аратта" Української добровольчої армії, основною задачею якого було стримування ворога на узбережжі Азовського моря.
Про "Червня" і його побратимів у зоні АТО давно ходять легенди - про їхню відчайдушність у бою, про успішні операції, про спійманих полонених… Але мало хто знає – а звідки ж взявся Андрій Гергерт? Де він вчився воювати? Чим жив до війни? Зрештою, що стало тим каталізатором, який підштовхнув його залишити молоду дружину та дітей і піти воювати у складі добровольчих підрозділів Дмитра Яроша?
Про маловідомі сторінки своєї біографії Андрій Гергерт розповів в інтерв’ю ONLINE.UA.
- Андрію, ми знаємо вас як командира 8-го окремого батальйону "Аратта" Української добровольчої армії. А чим Ви займалися до війни? Чи мали раніше якесь відношення до націоналістичного руху чи до військової справи?
- Стосунок до військової справи – тільки строкова служба в 1997-99 році, Національна гвардія України, взвод розвідки. До армії не був готовий ніяк. Я дуже добре вчився в школі, після того – в ветеринарному технікумі. Хотів здобувати вищу освіту, але в житті змінилися обставини і мама сказала: ні, сину, іди в армію - там одягають, там годують (посміхається). Важкі часи тоді були. І я - мамина дитина, вихована в гарній, інтелігентній сім’ї - змушений був піти в невідоме армійське середовище.
- Що вам дала армія?
- Там я став іншою людиною, змінився. Такі жорсткі умови там були. Збройні сили тільки формувалися, як і вся держава, власне. Хоча по духу на той час Національна гвардія могла дати фору сьогоднішній Нацгвардії спокійно.
- В чому саме?
- Мотивація людей. Братерство. Такий момент елітного підрозділу: якщо всі ходили в кирзових чоботях, ми ходили в берцях. Якщо всі ходили в шинелях - ми ходили в бушлатах. Якщо всі ходили в якихось там літніх шапках – у нас були берети. Це вирізняло нас, 18-річних хлопців у Нацгвардії, від інших 18-річних хлопців, що служили в інших частинах. У нас культивувався спортивний режим, культивувалося усвідомлення, що ми - розвідка, що ми – кращі, ми - перші.
Десь тоді, у 18 років, військова справа мене захопила. В мене виходило дуже добре стріляти. Я став командиром взводу, бо мені вдавалося спілкуватися і знаходити спільну мову з хлопцями, проявилися якісь спортивні задатки. Так що про армію у мене лишилися тільки найкращі спогади.
Читайте також: Ми даємо бойовикам на Донбасі шанс спокутувати провину, нехай приводять полонених росіян - соратник Яроша
- А далі? Після закінчення служби?
- В 1999 році я повернувся з армії. Почалися митарства, пошуки себе – що робити, куди податися. Про вищу освіту питання вже не стояло, бо треба було заробляти гроші. Потім у мене з’явилася дівчина – і пішло-поїхало.
А далі був Крим. В 2001 році я вперше в житті приїхав в Ялту. Коли побачив море – зрозумів, що залишуся там, що море – це моя стихія.
А ще перед тим, у 1999 році, я, гуляючи по Львову, побачив націоналістичний марш. Точніше, я тоді ще не знав, що це – марш, що це – націоналісти. Просто побачив, як ідуть агресивно налаштовані люди з червоно-чорними прапорами бити інших людей з червоними прапорами (посміхається). Це я розумів, в тому я розібрався... І я в тому пориві разом з тими людьми побив інших людей. І мені це сподобалося.
Вже потім дізнався, що на гаслах Бандери - Україна, хороша справа. І що били ми представників комуністичної партії. І тут якоюсь мірою зіграла історична пам’ять. Мої родичі по одній лінії всі були вивезені в Сибір як оунівці, як партизани, як соратники Бандери. Багато їх загинуло. Один з братів мого діда, 19-річний юнак з села Ілів Миколаївського району, що на Львівщині, був розстріляний кулеметником-НКВДистом у селі Березине на мосту через річку Дністер. Потім його припнули ланцюгом до мосту і пустили по воді – щоб людей лякати. А після того возили його тіло по селах (була в них така традиція), щоб дізнатися, чия то дитина – і ту сім’ю вислати до Сибіру.
І коли тіло дідового брата привезли в село, з якого він родом, його мама, моя прабабця, бачачи, що це її дитина, мовчала, щоб врятувати інших дітей. Але сусідка видала, сказала: Марійко, це ж твоя дитина. І вже через два дні всю сім’ю разом з трьома дітьми вивезли до Сибіру. Через 7 років поверталися разом з матір’ю пішки з самого Сибіру. І потім все життя хворіли, поки зрештою не повмирали від наслідків переохолоджень.
Якраз після того націоналістичного маршу я почав розпитувати своїх діда і бабцю про історію нашої родини – і вони мені це все розповіли. Воно мене захопило. Я себе ставив на місце тих хлопців, намагався зрозуміти, чим вони жили? Які цілі перед собою ставили? Захопив націоналістичний рух, захопило знайомство з Сашком Білим і організацією УНА-УНСО. Я навіть на якомусь етапі увійшов у цю структуру. Але згодом відійшов від того.
Сашко Білий на марші УНА-УНСО в Києві, 2005 рік. Фото: bilozerska.livejournal.com
- Чому?
- На якомусь етапі я відчув, що треба більше розвивати рух, а не задовольнятися просто побиттям когось або якимись акціями. Треба діяти вже з претензією на владу. І я в тому середовищі не знайшов розуміння. Тому і відійшов, поїхав у Крим, а там мене захопило море і таке гарне юнацьке життя.
Хоча я й там, у Криму, залишався націоналістом - і досить потужним. Я принципово розмовляв українською мовою. І руських лупашив ще там. Почалося ще з Криму. Точніше, почав у Львові, і потім 10 років у Криму продовжував це робити.
Відпочивальники з Росії такі "борзі" приїжджали – хамовиті, наглі, ображали моїх друзів, моїх знайомих. Я, як справжній запорізький козак, рубав їх з плеча... Це було таке життя - дуже насичене, дуже веселе. Я готувався до війни, виявляється, уже тоді. Ще в той час почав підготовку.
- Тобто, у вас багато особистих рахунків до Росії. Можливо, більше, ніж у інших. І історія сім’ї, і Крим, який став вашою другою батьківщиною…
- Так, це правда. Надзвичайно я любив і люблю Крим. Мені там було дуже комфортно. І я ніяк не можу змиритися з тим, що ці нахаби, які, ще приїжджаючи в Крим на відпочинок, ставились до нас зверхньо, хамили - що вони тепер господарюють на півострові. Це завжди було стримуючим фактором – що вони там не господарі, що вони в гостях у нас. Тому люди завжди до них ставились добре. А зараз ці хами просто прийшли, повбивали, повиганяли наших людей звідти, це все окупували… Для мене діло честі і принципу поставити їх на місце - як мінімум, звільнити Крим і, як максимум, погнати їх далі.
- Коли ви виїхали з Криму? І як, власне, ви опинилися на війні?
- Все почалося із дзвінка Сашка Білого. Він зателефонував мені вперше після того, як наші шляхи розійшлися – через майже 15 років. Це був грудень 2013-го. Сашко подзвонив і розповів про Майдан, про те, що починаються дуже серйозні речі. "І ми задню не дамо", - сказав тоді Білий. Він завжди був максимально щирий у тому, що говорив. Це була велика, потужна, але дитина. Сашко був максимально щирий і в своїй любові, і в своїй ненависті, настільки, що часом навіть ображав людей, які були для нього близькими, хоча потім дуже про це шкодував. Втім, на нього вже навіть не ображалися за те, що він міг отак "газонути" не там, де треба і десь не по місцю.
Але коли я почув його інтонацію, як він каже "приїдь, подивися", одразу ж запитав: а хто лідери? А він каже: та лідерів нема. А я ж бачив на Майдані Кличка, Тягнибока, Яценюка… Кажу йому: ви що, смієтеся? Та з цього ж нічого не буде! Це ж заспівана пісня уже! Вони крихти збирали зі стола Януковича – і були цим задоволені! А Сашко відповів: ні-ні, ти на людей подивися! Приїдь, каже, глянь, які люди заряджені!..
І я поїхав.
- Скоро переконалися в словах Білого? Що цього разу – все серйозно?
- Дуже. Ще коли вперше підходив до однієї з барикад. Я тоді ще в спортивний костюм був одягнений. І побачив, як з барикади люди почали кричати: та це ж "тітушка", лови його! Вони кинулися до мене, підозрюю, з наміром мене наздогнати і щось там мені відірвати. Я від них втік тоді. І коли біг – зрозумів: щось таки змінилося в людях, вони дійсно агресивно і рішуче налаштовані. А раз так – це моя тема.
Пам’ятаю, я ще тоді зайшов у Маріїнський парк, познайомився з "тітушками". І вже тоді почав проводити роботу, доповідав Білому. Було зрозуміло, що постало питання силового агресивного протистояння - і понеслось...
- До Криму з Майдану ви вже не поверталися?
- Повертався. Білий наполіг, відправив мене. Сказав, що буде захоплення Криму – і дав команду їхати туди. Останній раз я їздив на півострів у кінці лютого.
- З якою метою?
- Щоб підняти кримських татар на повстання. Їх 350 тисяч - кримських татар. 170 тисяч могло тримати зброю. Білий це все прекрасно знав. У нас були контакти з їхніми середовищами. Наша мета була дати їм зброю, пробудити в них відчуття необхідності боронити свою землю. Ви ж завжди казали, що це ваша земля – то закидайте шапками тих 300 "зелених чоловічків"! Вас же 170 тисяч, боєздатних!
Але цього не відбулося. Я встиг виїхати з Криму в останній момент, ледь не втратив все. Втім, я зміг виїхати і доповів Білому, що ця територія втрачена, що кримські татари не піднімуться.
А зараз вони говорять про те що ми, Україна, їх зрадили.
Мітинг біля кримського парламенту, 26 лютого 2014 року. Фото: Sputnik
- Ви з цим незгодні?
- Я до цього дуже скептично ставлюся, бо вони своїми потугами, своїми середовищами могли спокійно Крим не дати окупувати. І пізніше, напевно, було б логічно від України вимагати якихось політичних преференцій чи що вони там хотіли. У кримських татар завжди була війна за землю на південному березі Криму, якісь самозахоплення завжди були. Тобто кримські татари там завжди воювали. І я повторюю: вони в силах були протидіяти окупації. Я знаю, скільки в них зброї було. Скільки в них було підготовлених груп, які пізніше поїхали в Сирію. Чому вони не піднялися? Бо московити пропрацювали і це середовище також. Переконаний в цьому на 100%.
І це вкотре довело, що тільки українці можуть звільнити Крим, звільнити Донбас. Це наші території. І так далеко, як можемо зайти ми, не зайде ніхто - ніяка національна меншина.
- Я зрозуміла, як ви оцінюєте роль в тих подіях у Криму кримських татар. А як гадаєте, чому так мляво реагувала тодішня українська влада? Ми дійсно на той момент не могли чинити опору?
- Я знаю, що нинішній секретар РНБО Олександр Турчинов тоді був агресивним по відношенню до Росії. Знаю з надійних джерел - від людей, які спілкувалися з ним на той час. І хто б мені що не говорив, Турчинов на той час робив максимум того, що міг зробити на своєму місці, аби дати відсіч Росії.
Чому нічого не зробили інші можновладці на той час? Від тодішнього міністра оборони адмірала Тенюха нічого й не слід було очікувати. Після Майдану "Свободі" дали по квоті міністра оборони і генпрокурора – бачимо, чим це закінчилося. До чого "Свобода" довела? Де їхній прокурор? Де регіонали? На той час "Свобода" мала генпрокурора Махніцького – могли всіх регіоналів загнати за сині гори! Команду б тільки дали – і люди б їх просто розірвали. І не мали би ми сьогодні цих всіх проблем.
І міністра оборони вони мали – теж бачимо, до чого це призвело. Від Тенюха і чекати нічого не слід було – там рішучість була мінімальна. Ми ж спілкувалися тоді, ми їх провокували – давайте, видайте нам зброю, зашліть наші середовища туди! Ми готові це зробити! А у відповідь: ні, тільки не провокуйте Росію, це страшний ворог – нам світ допоможе, меморандуми про цілісність країни і тому подібне. Ось ці речі культивувалися тоді. "Тільки не провокуйте Росію".
Це був важкий час. Я пам’ятаю свої емоції. Я вже був готовий, що буде команда заходити в Крим зі зброєю. Я пам’ятаю, як це було страшно для мене, який то був виклик переді мною і моєю командою, перед хлопцями. Але ми готові були це зробити. Ми були готові!
- Гадаєте, якби вам дали таку можливість – все було би інакше?
- Я думаю, що якби ми почали такі дії, якби почалася перша стрілянина в Криму - напевно за нами пішли би й інші середовища, і ті ж кримські татари. Мав же хтось зробити цей перший крок! Його не зробила СБУ - все зрадилося. Його не зробило МВС - менти всі зрадили. До речі, практично всі: з 11 тисяч людей лише 88 перейшли на бік України.
Напевно, воно би якось рухнулося, але цей крок на той час готовий був зробити тільки Турчинов. Треба в них питатися, які були домовленості, хто стримував. Я думаю, і Європа стримувала, і світ. Впевнений на 100%, що президент Обама міг вирішити це питання на той час, але вони дозволили Путіну зайти так далеко. Зайти йому ще далі не дала сама Україна - його зупинив український народ. Це правда.
Тому зараз важко про це говорити. І за це треба карати людей, які не виконали своїх обов’язків, які вони повинні були виконати згідно всіх своїх положень і займаних посад.
- Можливо, ми колись до цього прийдемо.
- Я переконаний, що за це треба буде відповідати. Скільки людей зараз страждає, скільки людей мучиться, скільки людей невинних вони катують, скільки військовополонених взяли… Та й взагалі - це наша земля. За це треба мститися, скільки будемо жити.
- Ви ж зараз говорите не лише про Крим, а й про Донбас?
- Так. Це так само українська земля, населена не українцями по великому рахунку, тобто, не патріотами цієї землі. Населена людьми, які з радістю були готові піднімати чужі прапори, з радістю зустрічати в себе тих зайд руських. Але ж земля українська - наша земля, залита кров’ю просто по самі коліна. І що – віддати нашу землю? Ні в якому разі! По-любому повертати - будь-якими важелями, будь-якою ціною. А що робити з тим продажним нашим народом у Донецьку - будемо вирішувати, коли матимемо контроль на кордоні.
І розмова з ними буде дуже серйозна, а з багатьма з них це буде остання розмова.
- Якось воно так звучить - те, що ви кажете...
- Та нормально звучить! Ліквідовувати зрадників. Вони відомі, і вони мають бути ліквідовані. Садити їх на довічне, якщо їм пощастить – а решту ліквідувати і все. Це має стати уроком для всіх. Не подобається тобі земля, на якій ти живеш? Зібрався - і їдеш туди, де тобі подобається! Чого ти сюди кличеш незрозуміло кого? Це все дуже просто. І без різниці, яка в тебе національність, якою мовою ти розмовляєш і в яку церкву ти ходиш. Ти або шкодиш цій землі - навіть якщо одягнений у вишиту сорочку, розмовляєш українською мовою і всюди кричиш "Слава Україні!" - або ти працюєш на користь цієї землі. Коли ти розмовляєш російською мовою чи татарською, але ти патріот цієї землі – нам підходить ця позиція.
А зараз чомусь підміна понять відбувається. Всі в вишитих сорочках, всі б’ють у церквах поклони, що аж купола гудять, кричать "Слава Україні!", називають себе патріотами - а насправді це негідники, яких треба повісити на першому стовпі. Знову ж таки, є російськомовні люди, ті, хто слова українською не може сказати, бо не знає, і з Богом у нього свої стосунки, але це патріот своєї землі, який життя за неї віддає, не задумуючись. Бо має відчуття, що це його земля, що він правий.
Читайте також: Снайпер-ветеран АТО: коли я побачив свою першу ціль, в мене ні на секунду не виникло сумнівів
- А у вас у батальйоні більшість хлопців російськомовні, чи все ж українською розмовляють?
- 8-й батальйон україномовний практично на 100%. Навіть ті відсотки іншомовних, які є, через деякий час гарно говорять українською, а ще через деякий - співають українські пісні і колядки. У нас культивується все українське: вишиті сорочки, українська мова, історія, вишкольні табори, ідеологічні вишколи, відповіді на всі питання щодо Бандери, Шухевича, УНР, ОУН, січових стрільців… Ми даємо відповідь на всі запитання, ми культивуємо тільки наше - українське, рідне.
І виявляється, що хлопці, які були російськомовними, з радістю переходять на українську, спілкуються нею, бо вони бачать, що це гарно, красиво, що це правильно і модно. У нас тільки так. У нас мовою окупанта не розмовляють.
- Зараз нерідко можна почути думку, що якби менше людей в Україні говорили російською, якби українська мова мала вигідніші позиції в нашій державі, то, можливо, Путін не прийшов би "рятувати російськомовних". Ви теж дотримуєтесь такої позиції?
- Все має значення, переконаний у цьому на 100%. Якби було в нас більше україномовного населення, якби культивувалось українське, якби зрощувалося в людях відчуття, що ти з цієї землі вийшов, що ця земля прекрасна, якби кожен українець відчував зв'язок з тими поколіннями, які лягли за цю землю, вивчав питання, слідкував, ознайомився з історіями про той подвиг, який робили українські дівчата і хлопці під час 200-літньої історії, і кожен би цим перейнявся – не так далеко би зайшов Путін. Або не зайшов взагалі. Переконаний в цьому на 100%.
Мова і культура мають величезне значення. Недостатньо у нас в країні приділяється цьому уваги. Набагато агресивніше треба діяти. От тільки ми ніяк не можемо визначитися з часом, коли це робити. Ми його постійно відтягуємо. Кажемо: ну давайте вже зараз, а потім – е, ні, не на часі, не на часі… А я кажу: на часі це робити, все має тим шляхом іти.
- Здавалося б, під час такого стресу можна багато зробити, на що в спокійні часи не наважилися б…
- Напевно, так. В часи, коли лунають вибухи, коли рвуться гранати, багато що можна зробити. Це правда.
- Давайте все ж повернемося до вашої історії. Що було після того, як ви виїхали з Криму?
- Після того, як я виїхав з Криму, УНА-УНСО входить у структуру "Правого сектору". І в Києві відбувається об’єднавчий з’їзд. Там я познайомився з Дмитром Ярошем, на той час – лідером "Правого сектора". І я, унсовець, зайшов у середовище "Тризуба", бо Ярош – це "Тризуб".
"Правий сектор" створили "Тризуб", "Патріот України" (який зараз "Азов") і хлопці з середовища ультрас. Там були організації на кшталт "Білого молота" на якомусь етапі. Знаєте, як це відбувалося? На Майдані на сцену вийшов один хлопець, Орест Козюбчик, покійний нині (Андрій Козюбчик, псевдо "Орест" - боєць Добровольчого українського корпусу, загинув під Донецьком 17 серпня 2014 року - ONLINE.UA), і сказав: всі "праві"- ось у цей сектор.
Десь з цього і почалась назва. Орест Козюбчик і Артем Луцак - ці два хлопці придумали назву.
"Правий сектор". Фото: 112.ua
І все... І тоді - вбивство Білого, розуміння, що війна на сході, початок створення підрозділів, які зможуть воювати... І розуміння, що Росія нападе на нас і піде далі. На той час - пошук бази, де ми зможемо всі зібратися. Купівля зброї по Україні, купівля машин. Прийняття кожним для себе рішення йти на цю війну і воювати. І в такому загальному піднесенні людському серед тих тисяч і тисяч був я.
Якщо мова про мене, спочатку - тренувальний процес під Києвом, у моїх друзів. Я розумів, що треба підготуватись, бо у руських серйозні наміри. Тренувалися ми десь протягом місяця... А тоді відбулися перші вбивства моїх друзів. Загинули мої друзі, яких я на цю війну кликав. Просто ми поїхали тренуватися, а вони поїхали напряму воювати -батальйон "Айдар" на той час.
Гине мій перший товариш Андрій Марунчак. Мій товариш, який на війну пішов, бо ми разом про це домовились. Я з групою 20 людей ще тренувався, а він з групою своїх людей поїхав туди і був вбитий. Село Хрящувате, 2014 рік, червень місяць. Після нього загинув Олег Міхнюк - його командир. Відомі хлопці на Майдані були...
І все... Я зрозумів. Я вже на похороні в нього сказав: ми зараз з хлопцями з похорону їдемо на схід. Я рішення для себе прийняв тоді... Родину, маму обманював. Казав, що я інструктором під Києвом на базі хлопців треную. І дружину обманював десь півроку, більше навіть.
- Як вони дізнались правду?
- Ефіри на телебаченні. Коли вже побачили Широкіно - і я даю коментарі… То була паніка для матері. Але нормально, все добре було… Мама телевізор дивиться: сину, то ти? Де ти? Що ти?.. Кажу: мам, всьо нормально. Воюю, аж гай шумить! Хлопці поруч, все добре. Ти себе бережеш? Бережу, кажу - одітий, взутий, нагодований…
- В шапці…
- Ага, в шапці – все нормально (сміється). Потім у нас з матір’ю була серйозна розмова. З дружиною простіше - вона просто мене слухається. А мамі мусив сказати: ну, Ви виховали мене таким (я з мамою на "Ви" розмовляю), то що від мене зараз хочете? Ви ж мене виховали - от маєте те, що виховали.
Зараз я можу сказати: я чітко розумію своє місце, своє призначення. Я чітко усвідомлюю, що я роблю, що я знаходжусь на своєму місці. Мені дуже комфортно. Можу сказати, що я щасливо проживаю зараз своє життя.
- Але ж напевно це усвідомлення прийшло не одразу? Чи були якісь страхи, сумніви?
- Від початку були думки досягнути максимуму, створити боєздатний підрозділ, здійснити якийсь подвиг… Було таке – куди ж без цього. А потім пішли і боєздатні підрозділи, і подвиги.
Є така приказка: бійся здійснення своїх мрій. Зараз я дуже чітко розумію, про що це, коли вже якийсь шлях пройдено, коли ти вже не можеш повернутися назад. Але я дивлюся на своїх побратимів, дивлюся на лідера, провідника – на Яроша, на те, скільки він втратив, як він ледь не загинув і досі не може розігнути руку після поранення. Я бачу їх – і думаю: а чим вони гірші за мене, що вони це роблять, а я не робитиму?
Ну і потім - хлопці, з якими ти скільки переговорив... А тоді їх ховаєш і розумієш, що це ж ти їх до того спонукав - це ти їх послав, ти віддав наказ. А тепер ти маєш до жінки піти?! Був період, коли так говорилося.
А пізніше, коли ти побачив, наскільки ці хлопці, з якими ти є, прекрасні, наскільки вони мотивовані, наскільки вони щирі і чесні, то хочеться з такими людьми мати справу.
Коли я повертаюся додому, мені важко кожен день ходити вулицями, бо я знаю, що десь там лишилися хороші хлопці. А тут… Тут щось таке незрозуміле, сіре, інертне, пластилінове… Дадуть 500 гривень – туди біжить. Дадуть ще – біжить в іншу сторону. Немає позиції, неосвічений народ. Не вистачає Бога в людей, не вистачає освіченості в людей, не вистачає розуміння, що ти на своїй землі стоїш. Тверде розуміння, що це твоя земля – воно тобі все дасть в кінці. А коли вони сьогодні тут, завтра там, післязавтра - в Польщі, в Росії, ще десь, коли сьогодні ось так голосують, а завтра чекають, що до них має месія прийти, врятувати їх, все їм готове принести… Нема змісту навіть з ними розмовляти.
Я й на передовій небагато розмовляю, але тому, що там ми один одного вже з півпогляду розуміємо. Все вже сказано, ми розмовляємо мовчки. І коли мовчимо – дуже багато один одному говоримо.
Так що в мене зараз гарне, щасливе життя. Зараз я абсолютно щаслива людина. В мене щасливе життя, я на своєму місці, я і мої хлопці ідемо шляхом воїна – що може бути краще?
- А чого не вистачає для цілковитого щастя?
- …Такого якогось поля з кацапами. Лежать вони всі. Там – Путін… Лавров… Жириновському відірвало руку… Бракує такої картинки якоїсь прикольної… Всьо горить, всьо вибухає… Чеченці в атаку пішли. Китай наступає з тої сторони… Я балдію просто! Мені би таку картинку – і я був би цілковито щасливий.
І ми до неї прагнемо, ми йдемо до неї. Те все буде. І прикольне відчуття таке, коли уявляєш, як ідеш, топчеш то всьо своїм українським черевиком… Слухайте, ну я балдію від цього відчуття!
- Навіть мене пройняло…
- Ви ж відчули, як воно?.. Таке поле… Ми потім його засіємо чимось. Що в нас росте? Кактуси не ростуть, на жаль. Але щось придумаємо!
Це прикольне відчуття, тому що всі ті, хто зайшли – оті зайди, оті персонажі одіозні – вони вбивали, катували, ґвалтували, різали наших хлопців на ремні… Тому так і тішить та картинка, як ото всьо лежить… Воно вже є, це поле. Але я ще хочу його в реальності побачити. Таку пустку на тій території.
З іншого боку, мені дуже хочеться десь бачити результат своєї роботи. Як і в кожній справі, ти щось робиш і хочеш бачити результат. Наш результат простий: це багата країна з хорошими освіченими людьми, сучасна країна, яка щось виробляє, яка щось продукує, яка є потугою величезною. І ти з гордістю кажеш: це - моє, це я придумав, це наші люди, це наша мова, це наша пісня, це наші спортсмени… Наша ціль - будівництво простої хорошої країни, яка має своє місце в світі. Воно в мені вже є, але я ще хочу це побачити, щоб це люди зрозуміли, що вони в такій країні живуть.
Мені взагалі простіше, бо я його вже відчуваю. Я вже знаю, хто я є, для чого я це роблю, я маю відповіді практично на всі питання. Тому я дуже легко проживаю. Мені шкода людей, які цього не відчувають. Вони губляться. Там їх заїли, там їх загнали з тої сторони, там вони вже у всьому розчарувалися. Там вони зачарувалися – і знову розчарувалися. Мені їх шкода… Вони нас шкодують, що – "от ви воюєте - заради кого ви воюєте? що ви там робите?". А мені їх шкода.
Бо я щаслива людина. Ви на себе подивіться! Ви хто? Ви дайте собі відповідь на питання, як ви життя проживаєте! А я… Що може бути краще? Я - батько гарної сім’ї. В мене - вірні друзі, побратими. В мене лідер – легендарна людина, яка взагалі сьогодні творить історію – Дмитро Ярош. Ми з ним спілкуємося. Ми – однодумці. У мене товариш – легендарний комбат Чорний… Ну, хто ще таке може мати?
Бійці ДУК. В центрі - Дмитро Ярош та Андрій Гергерт. Фото: facebook.com/andriy.gergert
В мене все нормально. Хлопці всі на своєму місці, кожен знає, що робити. Ми холоднокровні. Кожен має мету - ми будуємо країну, про яку мріємо. Докладаємо до цього зусиль. Я дякую Богу, що на мій вік випала можливість такі випробування мати! Я дуже вдячний! Ми завжди героїзували тих хлопців, які йшли цим шляхом до нас – а сталося так, що зараз ми можемо себе показати. Чому цього не робити? Прийшов наш час захищати цю землю Повірте, немає кращого відчуття, ніж її захищати. Для чоловіка - так точно. Хоча і для жінок також, бо жінки дуже ефективні на цій війні, дуже потужні.
Читайте також: У 2014 році російські танки могли доїхати до Одеси за три дні, були плани і щодо Києва - Юрій Бірюков
- Провідник, я знаю, дуже довго опирався тому, щоби жінки були на війні. У вас інша позиція?
- Я завжди бачив, що жінка в багатьох моментах набагато ефективніша, ніж чоловік. У стрільбі жінка холоднокровніша, жінка чітко виконує команди, вона більш дисциплінована. Жінка – це взагалі дуже потужне створіння. Тому я завжди давав можливість реалізуватися жінкам. Скільки подружніх пар склалося в нашому батальйоні, коли дівчина знайшла свою другу половинку по духу, по світогляду… Тому я з радістю даю можливість жінкам до нас приєднуватися.
Є певні правила, які вже вироблені за 2,5 роки війни. Якщо їх дотримуватися - все добре. І від жінки максимум можна отримати.
- Напевно, у вас і історії є про конкретних жінок з вашого батальйону?
- У нас був сапер – дівчина, подруга "Вега". Дівчинці 21 рік, а вона на собі витягла вже десятки мін, розміновувала Водяне, Широкіно.
Всюди і завжди за приклад буду ставити Яну Зінкевич - дівчину, яка в 19 років створила найбільш підготовлену медичну службу на фронті, яка до сьогоднішнього дня залишається однією з найефективніших.
Волонтери-жінки, які біля мене – самі потужні, самі сильні. Є у нас дівчинка-снайпер. Наш медик основний – дівчина, яка протягом останніх тижнів врятувала багатьох хлопців, тому що правильно надала їм допомогу в червоній зоні. У неї вся медична служба на 80% складається з дівчат. Повар у нас дівчина – прекрасний повар, о котрій годині не встанеш – вона зварить і смачно нагодує. У нас у штабі штабний працівник, через яку проходять всі зарплатні відомості – дівчина. Мій інформаційник - дівчина. Відеоролики про нас роблять теж дівчата - дві сестри Віра і Люба Яворські. Є й дівчина-розвідниця "Ятаган" - дуже смілива!
- Тобто, у вас нема упереджень проти жінок на війні?
- Ні-ні-ні. Просто мають бути правила.
Я десь розумію, що провідник мав на увазі. Бо я собі навіть у страшному сні не можу уявити, як це - хоронити дівчину. Це єдине, що мене стримує. Але от така робота – жінки тут неперевершені. Це самі божевільні сапери, снайпери… Вони – кращі. Тут нічого не зробиш.
Продовження інтерв'ю найближчими днями чекайте на ONLINE.UA
