"Хай не тішаться вороги! За кожного з наших їх ляжуть десятки!" Ця фраза, сказана над домовиною загиблого героя-добровольця, зробила капелана Миколу Залізняка відомим і в Україні, і поза її межами. Російське духовенство один поперед одного почали звинувачувати священика в "нехарактерній для християнства агресії", сепаратистські інтернет-ресурси зарясніли "новинами" про "армейского священника, открыто призывающего к убийству "ополченцев", яких, як відзначив у своїй промові священик Української греко-католицької Церкви Микола Мединський, "тисячі готова прийняти свята українська земля".
Однак для такої "нехарактерної для християнства агресії" у капелана, якого називають Залізняком, є вагомі причини. Він бачив війну на Донбасі із самого її початку і провів в останній путь не один десяток полеглих захисників України. Він точно знає, скільки горя, крові, руйнувань і смертей принесли ті, кого, за словами їхнього головнокомандувача Володимира Путіна, на українських землях нема.
Про війну, настрої людей на Донбасі й те, що має об'єднати всю Україну, капелан Микола Мединський (Залізняк) розповів у першій частині інтерв’ю ONLINE.UA.
Читайте також: Ми ловили на Донбасі офіцерів-росіян, а місцевих жителів "роззомбовували" - командувач сектора М
Найперше отець Микола зізнається: він не тільки священик, а ще й націоналіст. Таким усвідомив себе ще в 1990-х роках.
- То були досить нелегкі і колоритні часи. Але я не жалію про то, що вони були, бо вони нас на той час гартували, скажімо. Я би навіть сказав, готували до сьогодення.
Та сама промова капелана Залізняка
Я ще юнаком вступив у СНУМ, Спілку націоналістичної української молоді, потім в - УНСО. Ми весь час проходили вишколи. Коли відбувалися події у Придністров’ї, ми, ще зовсім юні, зелені, готувалися їхати туди воювати. Але поки ми три місяці проходили вишкіл в Закарпатті, там боротьба вже закінчилася.
- Тобто, війна на Донбасі для вас - перша, так?
- Війна - перша. А боротьба і не переривалась.
- А як так трапилося, що ви, націоналіст, який готувався їхати на війну у Придністров’я, зрозуміли, що ваше покликання, все-таки, полягає в служінні Богові?
- Я із Західної України. Галичина, Карпати… А там у нас завжди витав дух віри. Так само, як і патріотичний дух. Я пам’ятаю декількох своїх сусідів, які були воїнами УПА. От воно якось так і складалося нероздільно - любов до Бога і любов до України. Відчуття, що в мені те все було завжди. Мені сусіди розповідали (сам я того не пам’ятаю), що коли я маленький, 3-4 рочків, ходив з бабцею до церкви, брав якусь мамину хустку, з консервної бляшанки робив кадило - і собі там ходив, примовляючи: "Господи, помилуй". Багато таких історій було… Тому мені навіть важко сказати, коли саме це зародилось. Мені видається, що воно було завжди.
Тому і відбувся такий плавний перехід від тієї боротьби своєрідної разом з однодумцями-націоналістами до служіння Богу і Україні вже в сані священика.
- Як капелан, коли ви вперше поїхали на схід?
- Можливо, вас здивує, але це був не 2014 рік.
Я служив на Чернігівщині ще з 2000 року. Там теж були патріоти, які єдналися, працювали. І я намагався працювати як капелан ще з тих часів.
Далі був 2004 рік, коли, вже після Помаранчевої революції, я поїхав на Донбас. Працював тоді спостерігачем на виборах у Харцизьку, використовуючи будь-яку можливість, щоб спілкуватися з людьми як духівник, а не тільки як учасник політичного процесу.
А далі був Майдан, на якому я був від самого початку. І намагався працювати там більше саме як капелан.
Це все було навчання. Практика роботи на Чернігівщині, робота в далекому 2004-му, на Майдані… Ми всі вчилися. Намагалися відродити практику наших попередників - капеланів УГА, УПА, шукали матеріали, де про них згадувалося, і працювали.
А щойно почалася війна, я поїхав з хлопцями на схід. Спершу - легендарний 5 батальйон "Правого сектору", його база в Михайлівці. А далі - вже по всій лінії фронту. Де Господь посилає. Вже багато де довелось побувати.
Читайте також: Бійці Яроша показали, як живуть і готуються воювати: фото і репортаж з бази
- Коли ви вперше приїхали на Донбас після початку війни, що вас здивувало, можливо, шокувало?
- Пам’ятаю перший наш приїзд, коли хлопці були ще майже беззбройні. Це було вночі. Ми тільки приїхали, як почалася шалена стрілянина. Незрозуміло було, де ми, що відбувається… Вже пізніше з’ясувалося, що тоді стріляти почали військові, що стояли неподалік. Відкрили вогонь по безпілотнику…
Капелан Микола Мединський (Залізняк)
Мене дивувало, що люди (з місцевих) не розуміли, що відбувається насправді. Пізніше розуміння прийшло. Але коли ми, наприклад, у лютому 2015-го заїхали до Маріуполя, нас ще зустрічали як ворогів. А в нас ще на машині червоно-чорні прапори були. То доходило до того, що нас по дорозі зупиняли, ледь сорочки на грудях не рвали: чого ви прийшли? Ви хочете нашої крові напитися..? Таке всяке.
От цього я зрозуміти не міг. Бо мені здавалося, що ідея побудови держави, ідея захисту своєї землі - це такі елементарні істини, зрозумілі навіть малій дитині. Бо коли до твоєї хати приходить злодій, треба спершу його вигнати з хати. А тоді вже дивитися, яка шкода завдана, вирішувати, як нам ставитися до цього.
Але те, що неможливо для людини - можливо для Бога. Господь завжди скеровує все на краще. Коли ми вже на Великдень приїхали, буквально через три місяці, ситуація абсолютно була інша. Люди вже в більшості не зустрічали нас вороже. Не скажу, що вітали всі 100% чи бодай 80-90%, але більше половини - так точно. Вже люди не проклинали, а навпаки. Заходиш в магазин - і чуєш щирі привітання, слова "рєбяткі, нє бросайтє нас, храні вас Господь…" Бабусі вже вслід перехрещували, просили берегти себе. І скрізь ми чули одне й те ж: "Нє бросайтє нас". Воно повторювалося, як молитва. "Не залишайте нас…"
А мушу вам сказати, що я від природи - дуже цікавий. Тому намагаюся за будь-якої нагоди поспілкуватися з людьми. Тут теж намагався виходити на розмову, щоб зрозуміти, що ж стало рушійною силою для такої кардинальної зміни поглядів. Запам’яталася розмова з продавчинею однією. Вона розповідала: нас лякали, ми очікували побачити якихось страшних бандерівців, які прийдуть і будуть тут все руйнувати і нищити. Натомість, каже, ми побачили привітних хлопців з приємною чистою українською мовою, котрі приходили, віталися "Добрий день вам" чи "Слава Ісусу Христу" (ніяк вона не могла пригадати це "якесь християнське привітання"). Розповідає: хлопці були вкрай ввічливі: "Візьміть, будь ласка, гроші", "дайте мені те чи інше", "до побачення" - і обов’язково з посмішкою. А ми, - каже, мали можливість порівняти з тим, що відбувалося по ту лінію фронту, де приходив "русскій брат", і усі ці слова ввічливості заміняв удар прикладом в груди. Де, в кращому випадку, він брав з прилавка сам, а в гіршому - самі люди повинні були ще скидати в сумку і понести в багажник.
Ось таким чином мінялися стереотипи. Патріотизм в когось приходить через ідею, в когось - через віру, в когось - через запал, в когось - через економіку, а в когось - через от таку гірку практику.
Згадався ще один цікавий випадок. Десь з півроку тому біля Дніпра ми машиною вскочили в яму, пробили зразу два колеса. А за нами ще машин 5 було. В одній з них чоловік з Донецька їхав. Поки лагодили машину, ми з ним розговорилися. Він і каже: отче, я раніше не був патріотом, м’яко кажучи… Він не уточнював, чи нейтрально ставився, чи сповідував оті агресивно-проросійські погляди… Я й питаю: а коли ж ви почали міняти свої погляди? Відповідає: коли я, інженер одного із заводів у Донецьку, побачив, що всі заводи повивозили. Тоді, каже, я зрозумів, що і я, і мій син лишаємося без роботи. Що ніхто ті заводи з Росії сюди вже не поверне. І я задумався. Не скажу, що повністю все змінилося зразу, але задумався…
А потім, - каже, - коли заїхав на наше подвір’я російський танк, стрельнув у бік української армії, а потім розвернувся і вистрелив у протилежну сторону, вже по Донецьку - от тоді я зрозумів, що тут щось не так, і пора пакувати чемодани… Після того він переїхав у Дніпро. Бо, як сам зізнається, на власному гіркому досвіді відчув "смертоносність руського міра".
Таких історій, таких розмов було дуже багато. Втім, якщо бути відвертим, не скажу, щоб мене щось аж так сильно вразило. Нас же з дитинства виховували оті дідусі, колишні воїни Української повстанської армії. А вони намагалися сформувати в нас, дітваках, отой якийсь стрижень, отой світогляд проукраїнський, формувати нашу свідомість у державотворчому руслі. І беззаперечно, що наголос вклали, хто є ворог, хто агресор для нашої землі, хто приніс оту руйнацію.
Тому те, що станеться, для мене було зрозуміло ще з тих часів. Ми ж знали, що російська імперіалістична машина пройшлася по Східній Україні, ламаючи український дух. Тому щоб аж особливо дивуватися - ні, не дивувалися. І прикладаємо максимум зусиль, аби зруйнувати існуючі стереотипи.
Капелан Микола Мединський (Залізняк). Фото: Facebook
- Ви бачите динаміку змін ставлення людей на звільнених територіях до війни, до ситуації, до України загалом. Виходячи з цього, як гадаєте, чи можемо розраховувати на те, що й на окупованих землях люди рано чи пізно повстануть, а нам лишиться просто прийти їм на допомогу?
- Думаю, що так.
Але розкажу вам кілька прикладів, що стосуються людей там - особливо тих, які ще не укріпилися в ідеї, ще не сформували оце усвідомлення, чого ж ми, український народ, хочемо.
На самій ідеї дуже важко з ними спілкуватися. Люди хочуть їсти. Люди хочуть мати якесь забезпечення. Люди хочуть бачити якісь позитивні зміни, а не тільки гасла і слова, це правда. Коли нести їм тільки молитву, припустімо, чи ідеологію - буде якийсь результат, але невеликий.
А коли вони побачать, що ти, крім того всього, що говориш на словах про міцне українське суспільство, ще привозиш і допомогу, і вже починаєш формувати те міцне українське суспільство - не десь там, далеко, а прямо тут, воно дає результат, повірте.
Відносно того, чи готові люди... От, буквально кілька тижнів тому у Попасній в мене була досить цікава розмова, що частково дасть відповідь на ваше питання.
Було це після бурхливої ночі обстрілів. Там завжди обстріли, але та ніч була якась особливо ревна. І ми пішли по тих місцях, де, як хлопці говорили, снаряди особливо кучно лягли. Пішли, щоб з місцевими поспілкуватись - десь, може, душу залікувати, десь - розрадити, десь - просто допомогу якусь надати.
Читайте також: Замість Росії будуть нові держави, а ми цьому допоможемо - соратник Яроша
Те, що ми побачили - це було жахливо. Вирви від 120-ток, а може і від САУшок (самохідних артилерійських установок, - ONLINE.UA) були буквально по пояс. Розбиті гаражі. Понівечені згорілі машини… Далі пішли - а там таке щось, льох – не льох, де люди зберігали якісь закрутки на зиму - все це розбите, розкидане… Приємного мало.
І між цим всім люди ходять, намагаються якось навести порядок. Ну, ми почали пробувати розмову зав’язати. Першими підійшли дві жіночки, промосковські явно. І - таким суржиком: пасматрітє, что ви надєлалі, визволітєлі. Всьо разрушено, всьо прапало…
Питаюся: а в чому, власне, ви нас звинувачуєте? І вас, і нас обстрілюють саме промосковські, московитські війська. При чому тут ми? І тут одна з тих жіночок висловлює просто "геніальну" ідею - навіть не буду намагатися копіювати той її акцент, суржик: давайте, збирайтеся - і забирайтеся на Київ, а нас залиште у спокої. От, що нам потрібно, мовляв.
Кажу їй: хіба це змінить ситуацію? Ворог залишиться, більше того, він цю смертоносну руйнацію понесе вглиб держави. Що ви пропонуєте, де логіка? Ну, і вона вже так вимушено видавлює з себе: "А оні пускай вазвращаются домой". Вона вже так не хотіла того казати, але мусила.
- І що? Чим розмова завершилась?
- Я не встиг їй навіть відповісти, як почали сходитися сусідки, такі ж місцеві жіночки, як і ці дві, що промосковськи налаштовані. І як почали! "Пєтровна, та шо ти такоє говориш? Глянь на Крим - хіба вони з Криму забралися? То що сталося з Кримом, а що цей Путін робить тут!" З іншої сторони лунає: "А в 1933-м что они творили?!", "Скільки вони крові нашої пити будуть!" і так далі…
Ми довго тоді говорили. Лунали запитання: за що боремося? Чи варто боротися за владу, за те, за інше… Ясно, що якісь там високі ідеологічні терміни не варто вживати, коли спілкуєшся з простими людьми. Тим більше, з тими, в кого наболіло. Тому я намагався пояснити простими, доступними словами. За що ми боремося? За землю, на котрій не буде ворога-загарбника, котрий не буде руйнувати ваші хати, де ви не будете боятися, щоб ваші діти виходили на вулицю погратися. За державу, в котрій ви, ми, весь народ буде мати можливість достойно жити, а не виживати. За українську державу, де українські матері будуть доглядати дітей, бабусі - онуків, а не вимушено, як шевченківська Катерина, за кордоном десь у найми ходити, для того, щоби заробити на утримання сім’ї. А діти тим часом безбатченками по вулицях ходять. От що ми хочемо, от що нам потрібно!
Капелан Микола Мединський (Залізняк). Фото: Facebook
Міцна держава. Процвітаюча, міцна держава, міцна українська хата, де ми будемо жити однією родиною, дружньою, міцною. Десь сміятися, десь плакати, як і всяка родина, як і кожен народ, як і кожна держава, але відчувати підтримку один одного, відчувати то, що влада опікується народом, народ якось намагається підтримувати розбудову держави, допомагати владі і таке інше. Тобто, нам потрібна правда. Нам потрібна справедливість. Ми не хочемо щось, невідомо що.
Ви знаєте, от саме отакими простими словами вдалося, відчуваю, достукатися навіть до тих, що стояли.
Я їм на завершення запропонував: давайте разом помолимося? Помолимося за Україну, за тих воїнів, котрі нас захищають, за ваші родини, за перемогу, за наш народ, за Україну, за краще майбутнє. Давайте помолимось… І ми вже щиро, без лукавства молилися разом. Вже потім помазав єлеєм - і ми розходилися як друзі. І, знаєте, вже по дорозі якась така думка промайнула - слава Богу, що здоровий глузд торжествує і руйнує стереотипи радянської людини, котрі там, в принципі, ще досить місцями прогресують.
Тому - по ділах їхніх пізнаєте їх. Так само, якщо народ побачить, що ми несемо до них правду - вони підтримають. Якщо вони побачать, що ми дійсно хочемо розбудувати державу, де буде міць - звичайно, що підтримають. А особливо на фоні отого "руського міра", бо вони ж бачать, чим він пахне і чим вийде.
Далі буде...
