Більшу частину часу священик Української греко-католицької церкви, капелан Микола Мединський проводить в зоні АТО. Днями він знову повернувся з фронту до Києва. Капелан зізнається: в Авдіївці, до якої впродовж останнього тижня прикута увага всієї України, він не був. Але був у околицях Мар’їнки, де російські найманці останнім часом лютують не набагато менше.
Що відбувається на окремих ділянках фронту в останні півтора тижні, чому ми говоримо про Авдіївку, часто забуваючи про обстріли в інших точках лінії фронту, а також про маленькі чудеса великої війни Микола Мединський розповів ONLINE.UA.
- Ви щойно повернулися із зони проведення АТО. Скільки тривала ваша остання поїздка на фронт, і де ви побували?
- Біля півтора тижнів знаходився в зоні бойових дій. Ми планували три тижні бути, але деякі події в приватному житті змусили повертатися достроково (розмова відбулася у п'ятницю, 3 лютого, - ONLINE.UA).
Цим заїздом перебували у Мар’їнці, працювали з воїнами Української добровольчої армії, окремої тактичної групи "Волинь", у комбата "Тихого". Працювали, зустрічалися, спілкувалися з воїнами Збройних Сил України, 92 бригада. Також проводили молитви, навіть вшанували короткою молитвою "Вервиця перемоги" героїв Крут. Ну, беззаперечно, багато вражень, багато якихось таких, знаєте, співпереживань.
- Де вас застав початок загострення боїв в Авдіївці? Чи відчули загострення ситуації там, де знаходилися ви?
- Я був тоді безпосередньо в Мар’їнці. Звісно, що в Мар'їнці настільки щільного обстрілу, як в Авдіївці чи навіть в Пісках, не було. Але ночі були неспокійні. Одна навіть, із середи на четвер, здається, минулого тижня була таки досить бурхлива. Майже те саме відбувалося, що і в Авдіївці. Я давно вже не потрапляв під такий артобстріл. Знаєте, здавалося, кололося небо над головою, хоча ми вже в той час встигли перебратися до підвалу. А ті всі дні буквально хиталася земля під ногами від обстрілів Авдіївки, Пісок і околиць. Зараз там дійсно справжнє пекло.
Але, ви знаєте, от з хлопцями… Загострюється обстановка, а таке враження, що у хлопців починають з новою силою блищати очі і укріплюватися дух. Я б не сказав, що відколи загострилася ситуація, воїни десь втрачають чи ревність, чи віру в перемогу, чи прагнення до боротьби. Ні! Навпаки, я б сказав, що хлопці готові давати відсіч агресору, хлопці готові захищати свою землю.
І, до речі, такий дуже гарний приклад відносно боротьби не тільки збройної, а й боротьби духовної. Коли ми опустилися у підвал, ті хлопці, котрі не були задіяні в бою, зібралися там. І я, як капелан, як священик, першим ділом закликав в цьому ж, як я сказав, бліндажі, створити "бліндаж духовний" і долучитися до боротьби духовної. Я закликав до молитви. І ми разом відмовляли "Вервицю перемоги". І, ви знаєте, треба було бачити їхні очі, треба було чути їхні, я б сказав, сталеві голоси, треба було бачити віру, яку випромінювали їхні очі. Таких воїнів не зламати. Такий народ не зламати. Тому що навіть та жива, активна участь у молитовній боротьбі доказує, що ті люди мають цінності. Що вони усвідомлюють, за що борються. А людина, котра усвідомила цінність життя, цінність свободи – вона непоборна. Таких людей здолати неможливо. І саме такі люди зможуть збудувати державу.
- Той настрій у наших бійців, про який ви кажете, він зумовлений адреналіном від небезпеки тут і зараз, чи це більше наслідок сподівань, що вже ми нарешті почнемо рухатися вперед?
- Я думаю, хлопці все ж більшою мірою сподіваються на те, що ми почнемо, дійсно, нарешті якісь кроки до завершення, наближуватись до завершення, до перемоги.
Читайте також: Бойовики панікують і брешуть, що українська армія штурмує Донецьк - Мирослав Гай про бої за Авдіївку
Я багато спілкуюся с хлопцями особисто. І більшість із них воюють не заради війни. "Почався обстріл, і в мене піднявся настрій", - це вже була би війна заради війни. Ні. Вони воюють заради свободи. Заради збереження життя на своїй землі. Тому, безперечно, піднесення духу надає їм якраз той момент, що вони розуміють: можливо, вже буде той шанс завершити війну, витіснити окупанта, агресора з нашої землі і зайнятися тим, про що мріє кожен: побудовою своєї держави, розбудовою своєї сім’ї, тобто будувати якесь повноцінне життя на нашій землі. Я впевнений у тому, що то саме цей аспект.
- Наша увага зараз більшою мірою прикута до Авдіївки. Я так розумію, що подібне відбувається і в інших точках. В яких? Чи в інших місцях на Донбасі ескалація все-таки слабша?
- Та ні. Я так розумію, вони зосередили свою увагу на Авдіївці чуть активніше. Але фактично те саме відбувається по лінії фронту - Маріуполь, Піски. Вони ж по всій лінії фронту активувалися. Яка причина того? Беззаперечно, що є багато різних версій. Але я б не сказав, що це тільки Авдіївка.
- Де ще не менш гаряче?
- Авдіївка, Піски, маріупольський напрямок - Широкине, Мар’їнка. Ось зідзвонювалися з хлопцями – так само Світлодарська дуга активізувалася.
Микола Мединський на місці обстрілу в Мар'їнці. Фото: Facebook
- Чому ж тоді ми тільки про Авдіївку говоримо зараз?
- Гадаю, тому, що тут активізувалися обстріли жилих кварталів, тобто безпосередньо мирних жителів. Обстрілюючи жилі квартали, вони (бойовики та росіяни, - ONLINE.UA) фактично руйнують будинки та вбивають тих же людей, які, можливо, їх же й підтримували. Хтось із них любив ДНР, хтось є патріотом України - але вони знищують, не розбираючи. Тим самим показують справжнє обличчя "руського міра", тієї сатанинської орди, яка руйнує все живе навколо себе. І тому, напевно, більше говорять зараз про Авдіївку.
Але я вам скажу: те, що відбувається в Авдіївці на цей момент - то є наслідок. Наслідок того, що відбувалося раніше. В 2015 і раніше. Наслідок того, що хтось, прикликаючи російські війська, не усвідомлював чи не хотів усвідомлювати, чим це може закінчитися.
Я коли дивлюся на те, що там відбувається зараз, пригадую слова зі Святого Письма. "Розіпни його! Розіпни", - кричали юдеї, розпинаючи Христа. Кров його - на нас і на дітях наших". Там зараз дуже багато потрібно каяття. Бо топтали український прапор. Розпинали Україну. Думаю, всі розуміють, про що я говорю. Про ті часи, про події ще 2014-2015 років. Розпинали Україну тоді та, можливо, подібне десь відбувається і зараз. Бо не всі ще усвідомили, хто є справжнім винуватцем цих смертей. Але зараз дуже багато потрібно каяття. Каяття за ті злочини, каяття за те, що відбулося, каяття за те, що смерть прикликали на нашу землю.
- Ви вважаєте, що люди, які живуть на колись окупованих, а нині звільнених територіях, у більшості своїй так і не зробили жодних висновків?
- Більшість - зробила. Але, на жаль, є частина тих людей, котрі навіть зараз намагаються звинуватити Київ, звинуватити "укрів", які розповідають "не ми до вас прийшли, а ви до нас", розділяючи територію України. І абсолютно в цей час не згадують Росію, від снарядів якої вони гинуть. Я думаю, треба розібратися багатьом спочатку всередині. Розібратися зі своєю свідомістю, розібратися з тими навіть цінностями, котрі ми сповідуємо.
Пригадайте слова Лесі Українки: "Слово, моя ти єдиная зброя!" Зараз дуже багато треба працювати над свідомістю людей, виховуючи у них дух Христа і український дух.
- Чи привезли ви з цієї поїздки історії про героїчні вчинки наших військових чи навіть про чудо?
- А, ви знаєте, чудо, як ви кажете, я привіз. Мені хлопці принесли зі зруйнованої, розбитої будівлі, де був, я не знаю, чи то якийсь гараж, чи що… Якась будівля там була. І хлопці знайшли ікону Христа. Ікона – не на дереві, не на полотні, а викарбувана на металі. Чеканка на мідному листі великому. І в іконі – щось біля 30 дірок від осколків. Вони принесли: "Отче, що робити? Ми не могли його лишити під ногами, щоб топталися…" Ми його поклали в кімнаті, де ми молилися. Я хлопцям вже розповідав, що я побачив в цій іконі.
- І що ж ви побачили?
- Я побачив її назву - "Я рани ваші взяв на себе". І там, на іконі, очі в Ісуса - якісь такі, зболіло-призиваючі. Коли дивишся в очі Христа і на ті рани, скажу, без перебільшення, нанесені осколками, воно якось аж починаєш розуміти, що Христос призиває нас. Призиває нас до каяття. Призиває нас до змін - перш за все, у своєму серці. І я бачу назву тієї ікони "Я рани ваші взяв на себе".
Я трохи не встиг завершити рамку з ящиків фронтових. Ця ікона завелика, аби її возити по фронту, як ми возимо "Богородицю Єднання". Тому я собі придумав інше. У мене є багато навідувань по інших парафіях з такими реколекціями, і я думаю, що коли я буду їхати на фронт, в тій церкві, де буду перед виїздом, залишатиму цю ікону на той місяць, що буду в АТО. Залишатиму, щоб люди намолювали саму ікону. І щоб дивилися на те, що робить війна - не тільки з людиною, а й з духовними цінностями. І, я думаю, дуже багато людей усвідомить. Дуже в багатьох десь там всередині заворушиться якась, знаєте, така нотка небайдужості.
Інші, як ви кажете, історії… Я казав, що ми там вшановували пам'ять героїв Крут. І на місці виготовлювали свічечки з гільз від АГС. Я розмальовував їх, хлопці їх обезжирювали, чистили. І треба було бачити тих хлопців… Ми спілкувались про те, що відбувалося тоді, в 1918 році, що відбувається зараз. Треба було чути їхні думки! Їхнє глибоке усвідомлення того, що вони є як би наслідниками тої боротьби українського народу. Їхнє відчуття тієї величної місії – завершити цю боротьбу і здобути перемогу.
А потім, коли ми вже відслужили молебен за загиблими, я ті свічечки запалив від основної свічки, яка стояла перед іконою - і роздав, щоб їх рознесли по кімнатах. Ви знаєте, треба було бачити, з якою обережністю ту свічку приймали і забирали до себе. Було видно, що хлопці усвідомлюють важливість нашої традиції, нашої пам’яті, пам’яті, перш за все, про тих, хто до нас поклав своє життя.
Також досить цікавий для мене момент… Я поїхав з дому якраз перед Йорданню, і мені з дому віддзвонювалися люди: "Ой, отче, ви поїхали… Це ж ви не пройдете по Йордані по селі". Ну, для священика то "жнива" ( сміється). Хочу заспокоїти всіх: я по Йордані був. Ми були з Йорданськими відвідинами по місцях дислокації наших воїнів. Знову ж таки, треба було бачити, яким теплом світилися їхні очі. Вони десь відчували… Один з воїнів каже: отче, я ніби на якусь хвилю побував удома…
Ми колядували. Ми окроплювали йорданською водою оселі. Ми передавали подарунок, як традиційно у нас прийнято… І багато відгуків було: "Я відчув, що я - вдома..."
Це такі приклади внутрішнього стану тих воїнів, що на передовій. Тому що зараз багато ведеться розмов: а які вони там? Люди тут, на мирній землі, переконані: вони ж міняються. Війна руйнує психологію… Так. Десь частково - так. Але коли якісь цінності - духовні цінності, суспільні цінності - у людини є, то навіть війна не може зруйнувати людину як особистість. Тому що вони знають, за що вони там.
- А які вони насправді?
- Хочу навести один приклад. Мені його розповідала людина, без перебільшення, легенда фронту – Ігор Ященко. Це людина, яка по всій лінії фронту формує стоматологічні кабінети на колесах. Та і не тільки на колесах. Якщо священик лікує душу воїна, то лікар там, як і тут, лікує тіло. І от Ігор дуже багато до цього приклався.
Він мені розповів історію, котру я не міг слухати без якоїсь там сльози десь в кутку ока. І він - так само. Він розповідав, як перед святом Миколая приїхав на позиції в Мар’їнці з машиною робити хлопцям зуби. Зв’язався з хлопцями з ДУК, з Добровольчого українського корпусу. І їхній командир дав одному з бійців команду зустріти Ігоря з екіпажем лікарів і провести до місця дислокації.
Ігор розповідає: вибігає до них молодий хлопчина, привітався "Слава Україні!" - і поспіхом: а ви не можете, - каже, - мене підвезти до магазину? Ігор такий: стоп. Але відмовити наче не може - ну, сідай, каже.
І по дорозі думає собі: от привезу я його зараз до магазину, він візьме там пляшку - і буде біда. Ну, хіба не так в народі прийнято думати? Що хлопцям там, на фронті, тільки дай випити, накуролесити… "Їду, - каже Ігор, - і думаю, чим це все скінчиться…"
А той хлопець мало того, що до магазину попросив підвезти. Коли приїхали, і він вийшов з машини – каже Ігорю: "А ходіть зі мною в магазин - допоможете мені вибрати!" Ігор говорить: я увесь такий в ступорі - але йду.
Микола Мединський на фронті. Фото: Facebook
"Підходимо, - каже, - до крамнички, заходимо всередину, а він не пішов до спиртного - пішов туди, де одеколони. Думаю, навіщо йому ТУТ одеколон?" Вони якісь недорогі там, сто з чимось гривень. А у хлопця того було 106 грн. Ото що він нашкріб - все і взяв з собою. Продавщиця пропонує: ось за 103 гривні. Він зрадів, каже: "О, ще й решта залишиться!" Що та решта – три гривні…
І тут він повертається до Ігоря і каже: "Допоможіть мені вибрати одеколон. Я в них взагалі не розбираюся". "Але я, - каже, - хочу зробити подарунок командирові. Ви можете уявити, - каже, - от він нічого не знає і не чекає, а ранком проснеться, а під подушкою - йому Миколай приніс одеколон! Ви уявляєте, як йому буде приємно?.."
Читайте також: Росія служить сатані, а від нас залежить, скільки їй ще залишилося - український священик
Ігор допоміг вибрати. Але коли сів в машину - у нього сльози виступили, і комок горло здушив. Коли він це розповідав – у мене так само…
Ось такі вони там. Ось такі вони - справжні. Що це означає насправді? А це означає, що для них культура, традиції, духовність, звичаї - не просто слова. Це фундамент і основа їхнього буття. Вони зможуть здобути перемогу. Ми разом зможемо збудувати українську державу.
І це – правда!
