Про загиблих на Донбасі, те, як українцям змінити ситуацію в країні, чому нинішня Росія служить сатані, та з чим пов'язаний її майбутній розвал розповів у заключній частині інтерв'ю ONLINE.UA священик Української греко-католицької церкви, капелан Микола Мединський.
Попередню частину інтерв'ю читайте тут: Ті, хто воює за Україну на Донбасі, наслідують Христа - капелан з АТО
- Чи багато капеланів за цю війну загинуло?
- Слава Богу, аж так багато немає, але вже декілька є. Зовсім недавно капелан, котрого я знав...
- Отець Валентин?
- Отець Валентин Серовецький. Те, як він загинув - яскравий приклад до теми ризику. Ми ж не знаємо, де нас чекає. Скільки отець і в полоні побував, і на війні безвилазно, а загинув він тут, на дорозі, на трасі (Валентин Серовецький загинув в ДТП під Києвом у жовтні минулого року, - ONLINE.UA). Хоч добрі люди і там, в Царстві Божому, Богові треба. А отця ще пам’ятаю з Майдану. І якось так ставалося, що ми перетиналися з ним у більшості тут, в Києві. Він працював з "Айдаром", працював потім уже в УДА… Зустрічалися ж ми, в більшості, десь на похоронах…
І кожного разу, коли я з ним зустрічався, відчував якесь тепло. Взагалі, з усіма, хто пройшов Майдан, якісь особливі такі стосунки.
І відійшов капелан…
Та багато… Не лише капеланів, багато хлопців, знаєте... Дуже боляче це згадувати. Голос ламається, і... Ще вчора, здається, спілкувалися - і нема людини.
Один з таких прикладів, якщо говорити вже не про капелана, а про воїна... До року тому це було. Лютий-березень місяць. Нам хлопці з Комітету визволення України передали з Канади машину. І я дзвоню до Семена, комбат "Батя" - той, що загинув у Новогродівці. У нього теж проблеми з машинами завжди. Дзвоню, кажу: Семене, тобі є машина, зняли з контейнера, везем. Той: "Боже.. Отче, дякую!" Така приємна людина, знаєте. "Боже, невже буде у нас машина? Буде, чим на передову хлопців возити!" А наступної ночі дзвоню Семену - а він загинув…
Знаєте, це боляче. Чи капелан, чи командир, чи боєць - це боляче. Але і втішає.
- Втішає?! Що тут може тішити?
- Скажу вам. Так, вчора їли-пили, а нині вже ні. Де він нині? А нині він там, у небесних дивізіонах святих воїнів українського народу, на чолі з Архистратигом Михаїлом - воює проти духу злоби з небес. Пам’ятаєш кожного. І розумієш, що це найближча, найкоротша дорога до спасіння.
Читайте також: У Московському патріархаті називають Київ російським містом і освячують церкви після бійців АТО
Що ще втішає? Ви знаєте, круг героїв - це є сів, з котрого проростає плід духу єдності й незламності українського народу. Це правда. Пригадую слова Бандери: "Прийде час, коли один на заході скаже "Слава Україні", а мільйони на сході - "Героям слава!" Чи могли ми три-чотири роки назад мріяти про те, що схід буде масово визнавати себе патріотами - "Слава Україні", червоно-чорні прапори? Здавалося, там вже такий проросійський дух, що його не воскресити.
А молодь? Знову ж, кілька років тому здавалося - що цій молоді треба? Та нічого, крім доларів, нічого, крім комп’ютерів. Що, Боже борони, якби прийшов би якийсь агресор - то не буде кому стати на захист... А зараз, спершу на Майдані, зараз - на війні, дивишся - а то неправда. Є кому…
Хлопці гинуть, кров ллється, а нація воскресає. Задумаєшся: а є з ким край боронити. Повірте, відродиться нація. Це я до того, що ви здивувалися, коли я сказав, що є чому радіти.
- Я просто не здатна радіти, коли гинуть люди…
- А біль і радість - нероздільні. Жінка народжує дитину. Це є і біль, і кров, і радість. Радість нового життя. Що відбувається зараз? Біль, кров і радість. Радість нового життя. Бо саме через кров цих хлопців відроджується свідомість нашого народу, відроджується нація. Нема жертви - нема благословення, говорить один зі святих. Велике благословення потребує великої жертви.
- Поки здається, що жертва надто велика, тому що біль вже є, а з результатом поки не все так однозначно.
- Як ви думаєте, Богородиця, коли йшла за Христом і дивилася, як її дитина гине - чи менша то була жертва? То хресна дорога людства. А те, що відбувається зараз - то хресна дорога України. На хресній дорозі була кров, була надто велика жертва - Христа. А потім - Голгофа, смерть. І, здається, після цього - вже все. Але після Голгофи ж було воскресіння у силі.
Майдан, Донбас - то Голгофа. Зараз ми знаходимось на етапі вже навіть не Голгофи - на етапі воскресіння у силі. Тут я говорю про Голгофу Христа і воскресіння у силі Христа. А ми знаходимось на етапі воскресіння у силі нашої нації, нашого народу. А що було після воскресіння?
- Вознесіння?
- Вознесіння у славі. І в нас попереду, вже зовсім близько, ось тут, за горизонтом - вознесіння у славі і величі українського народу і української держави. Жертва велика. Але чому вона така велика? Я вже говорив: нема жертви - нема благословення. 1990-й рік, Господь нам дає державність без жертви, без крові на той час. Чи оцінили ми? Чи дякували?
Що нам дала незалежність, що нам дала Україна, що нам дав Майдан, що нам дала війна на Донбасі? То байдужість. Наша, загалом суспільства. Є причина - це є жертви. Чим буде більша байдужість, тим буде більше жертв. І, навпаки: менша байдужість - менше жертв.
Вони, хлопці, своєю кров’ю намагаються розмити шкаралупу зачерствілості своїх чи сусідів, чи іноді навіть матерів, сестер, братів. Не дивуймося. Від нас то все залежить. То не Божий допуск - то наша впертість.
Капелан Микола Мединський на фронті. Фото: Facebook
Це як дитина, що під час граду виривається у мами з-під парасолі і біжить. А тоді їй град шишок набиває, вона починає плакати - і біжить до мами знову під парасолю. І мама тоді своє дитя цілує, пестить - і малюк перестає плакати. Так і ми. Бог тримає нас під своїм опікунством, промислом Святого Духа. А ми вириваємось, десь біжимо, набиваємо гулі, потім вертаємось. Чим скорше вернемось - тим менше боліти буде.
Що нам зараз потрібно? Єдність. Що нам потрібно загалом? Злагодженість. Взагалі, що потрібно народу? Та торжество правди! Чому ми з часів Київської Русі як втратили державу, так і боремось за неї вже майже тисячу років? Виборемо на час - і знову втрачаємо. В чому проблема? Ну, інші народи якось же злагоджуються, якось вони будують, якось розвивають, комусь вдається на піску збудувати державу, котра економічно стоїть вище… А у нас начебто все є: є земля, є поклади, є все - а не вдається. Щось бракує. Чого нам бракує? Та злагодженості, єдності, консолідації.
Ми не дозволяємо, скажімо, торжествувати Божій правді. Як у своєму серці, так само і на нашій землі. Ми іноді рахуємо, що ми мудріші за Бога. Ми іноді рахуємо, що ми мудріші за Церкву. Ми іноді рахуємо, що ми мудріші за всіх - і просто не хочемо прості, елементарні правила виконувати.
Не хочемо зрозуміти, що від кожного з нас особисто починається добробут держави, добробут суспільства. Якщо я буду їхати в машині і буду викидати папірець за вікно, чи маю я моральне право піднімати питання про чистоту довкілля? Якщо я не намагаюся зробити щось активно на покращення ситуації в державі, чи маю я моральне право запитувати інших: коли ви для мене щось зробите?
Це якраз і є отой стереотип радянської людини, котра рахує, що їй всі щось винні, всі мають щось принести, замість того, щоб просто закочувати рукава і ставати працювати. Розумієте, коли приїдеш в тил, вбиває запитання: "А коли ви вже звідти приїдете з хлопцями, щоб тут навести порядок?" А чому ви сидите й чекаєте, коли хлопці звідти прийдуть і наведуть порядок?
Що треба робити? Боротися за правду. Я ж не кажу, що збирати зразу шини, щось палити. Ні. Збирайтеся в громади. Є погана дорога, так? Чому вона погана? Чому не зроблена досі, хоч гроші були на те? Значить, хтось десь бреше, хтось десь краде. Збирайтеся громадою, йдіть, кажіть, хто відповідальний за це в районі чи області - і питайте в нього: друже, чому так?
Скрізь неправда? Так давайте будемо щось в цьому міняти! Хіба не так?
- Так, але те, що ви кажете - це прекрасний рецепт для того, щоб зробити життя кращим загалом. Але у нас ще й російська агресія є. Що з нею робити?
- Руйнувати байдужість у суспільстві. Першим ділом. Бо воно нав’язується звідти.
- Це ви маєте на увазі "то не моя війна", як дехто любить казати?
- Так, я це маю на увазі. А також позицію частини людей, котрі кажуть: я вже стомився, набридла ця війна… Я не думаю, що людина, в котрої горить хата, себе почуває свіжою і повною сил, коли вона дві-три години вже пробігала з відром в руках. Але вона розуміє, що мусить бігати, поки не загасить вогонь. Так і тут.
А, по-друге, - так, ми знаходимося у досить складній ситуації. Але її вирішення теж залежить від нас. Дуже-дуже прикро, що влада, котра зараз в нас є, не виправдала надій людей. Дуже прикро. Але ще прикро також, що люди іноді, обираючи владу, не думають, або готові продаватися.
Це великий гріх - продавати правду. Неважливо, за що - чи за гречку, чи за якісь більші цінності. Як бути? Знову ж таки, суспільство повинно піднімати правду і про це голосно говорити.
Мінські домовленості - що то є? Я вже не говорю про те, хто там брав участь. Я про то мовчу. Що то є? Яка ситуація відбувається тут? Наші хлопці стоять під обстрілом, ті - порушують. По телебаченню щодня: 48 чи 59, чи 67 разів терористи порушили режим тиші, порушили Мінські домовленості. То що це - правда чи, може, брехня?
Порушити режим тиші можна, коли впродовж тижня чи місяця стрельнуть раз чи два. Це можна назвати порушенням режиму тиші. А коли обстрілюють регулярно, по 40-50 разів на добу - це війна. То нащо нам брешуть? Хто ту брехню підтримує? Десь - влада. А десь - і люди! Чи підтримують, чи намагаються знайти комфортне місце для себе в тій брехні.
Потрібна правда. І практика показує, що, коли народ небайдужий і піднімається, то навіть іноді влада дослуховується.
- А чи не стане це вироком для нашої держави - якщо знову будуть масові протести? Якщо народ підніметься?
- Зараз підніматися ні в якому разі не можна. Зараз не можна допустити жодного бунту, жодної революції. Бо ми знаходимося між ковадлом і молотом. Але! Нам потрібна радикальна революція наших мізків. У першу чергу. А це дуже складно.
От ми сидимо з вами зараз, спілкуємося - і, як би довго ми не говорили, ми не зможемо обговорити всі моменти. Бо так можна говорити до безкінечності. Україна починається з мене. Перемога починається з мене. Краще майбутнє - починається з мене. З того, як я проголосую, з того, як я буду проводити кожен день свого життя.
Читайте також: Наступний Майдан буде без пісень і ліхтариків - Ярош
Коли приходить час виборів, до того моменту кожен розуміє, що хтось із якихось партій буде відстоювати інтереси України, держави, народу, а хтось - ні. Хтось буде відстоювати інтереси свого бізнесового клану. І начебто я вже намірився твердо: от прийду і зроблю правильний вибір. Але по дорозі до виборчої дільниці дзвонить до мене кум, котрий сидить там, високо, за хмарами, в Києві. І каже: Василю чи Іване, мені треба твоя поміч. Пам’ятаєш, я твою дитину в інститут влаштовував? Так от мені зараз від тебе допомога потрібна. Проголосуй за того-то і за того-то. А як же я куму маю відмовити?.. Чи з роботи дзвонять: дивись, правильний вибір зроби - бо можеш роботи позбутися...
Корупція, як іржа, з’їдає і кожного з нас, і весь народ. І байдуже багатьом, що он той хлопець пішов на війну і поклав там життя задля того, аби тут була зміна на краще. Аби правда торжествувала, а не підміна понять відбувалася.
В нас всередині ховаються відповіді на всі ці запитання. Від здорової особистості людини - здоровий дух, з неї починається здорове суспільство. А у здоровому суспільстві не можуть прогресувати корупція, зрада чи якась інша паразитична система.
Що у нас відбулося? Народ показав, що він готовий до бунту. Але він виявився не готовим до зміни системи. Народ був готовий виступити проти певної особи - проти Януковича. Але ми не розуміли, що такий же, тільки менший, і ще менший Янукович сидять в кожному районі, в кожній області, а то й в кожному селі. Як ото матрьошка.
Цю систему потрібно міняти - систему брехні, систему лукавства, систему ошуканства. Конституція України – сама по собі вона не є така складна і велика. Якщо б на кожний пункт не було 168 підпунктів. Але кожен пункт Конституції відносно прав і обов’язків людини у суспільстві прописаний дуже чітко.
А ці "народні обранці" впродовж 20 років що роблять? Намагаються на кожний пункт прописати десятки підпунктів, щоб пояснити, що чорне - воно насправді біле. І навпаки. То це є правда? Ми зможемо таким шляхом побудувати державу? Не зможемо. Як сказав Любомир Гузар: не виростуть на вербі груші, ну, люди добрі!
І поки ми намагаємося якимось чином толерувати злочинців, крадіїв, оправдовувати їх, амністувати їх - не буде торжества правди. А без торжества Божої правди на нашій землі не буде міцної держави України.
В часи Майдану скільки людей загинуло? І що? Ми бачимо муляжі. Коли жоден зі злочинців не отримав покарання. Я священик, і не закликаю, аби їх познаходили і порозривали - не можна цього. Але стати перед судом людина повинна, так чи ні?
Понести покарання вона повинна за те, що зробила? Безумовно! А чому вона не несе? Чому не знаходять тих вбивць, а ось щойно звинуватять у чомусь воїна-добровольця - його зразу за грати кидають? Вже сотнями в тюрмах попаковані. На те і вміння, і знань, і ресурсів вистачає. А на злочинців - зась. То це ошуканство. Так не можна!
Читайте також: На Донбасі вже говорять: скільки Путін буде пити нашу кров? - Капелан з АТО
Скільки було, що обвинуватять якогось злочинця, народ зрадіє - а наступного дня: втік, не знаємо, де знаходиться! Це - лукавство. Несучи служіння лукавому, не можна прийти до Господа. Через те й наші є проблеми. Через те ми б’ємося, як головою об стінку. От в чому наші біди.
- Таке ще запитання: на вашу думку, поки існує наш північний сусід в тому вигляді, в якому він існує зараз, нам, мабуть, спокій і мир не "загрожують"? Чи, все-таки, ми можемо якось співіснувати і з таким сусідом, якщо наберемося сили?
- В цьому випадку я - прихильник історичних фактів. Якщо мені хтось покаже хоча б якихось там 10 чи 50 років, де Росія би не воювала чи не загарбувала, або хоча б один з прикладів наведе, де Росія дотрималася якоїсь домовленості - тоді я в це повірю.
Можливо, це комусь не сподобається, можливо, хтось навіть мене засудить, але, на мій погляд, Росія з її нинішньою позицією - це ракова пухлина на тілі планети Земля. Котра, пускаючи свої метастази, знищує все живе і все, в чому присутній Божий вид, перетворюючи церкву у конюшню, знищуючи цілі десятки дрібних народів, культур.
Це - служіння сатані. Як би це не намагалися одягти у православні ризи. Це ідеологія злоби, ідеологія диявола. Чи можемо ми мати спокій до того часу? Не впевнений.
- А що має статися, щоб вони не становили вже для нас загрози?
- Що неможливо для людини - можливо для Бога. Пригадаєте мої слова. Якось мені наснилося, що Росія просто щезла. Нема її. Як в 1991 році не стало Радянського Союзу.
Микола Мединський. Фото: Facebook
- Вважаєте цей сон віщим? Як швидко тоді це може статися?
- Від нас залежить. Від українського народу, від інших народів, які загарбані Росією там, на території нинішньої Російської Федерації. Бо Росія - це шахова дошка, де кожна клітина - це якийсь знищений і загарбаний народ.
Вони - не моноліт. Вони тримаються в деякій мірі на страху, в деякій мірі - на владі, на коштах. Там інша система, але навіть російський народ повинен нарешті зрозуміти, що, все ж таки, з-під імперії пора виходити... Жодної імперії вічної нема. І має бути розуміння, що потрібно агресору протистояти, виходити з-під його влади.
Можливо, там зміни і революція на патріотичному ґрунті не такі реальні, як на ґрунті економічному. Час покаже. Важко про них щось говорити, бо вони абсолютно непередбачувані. Але коли говорять про безневинний народ російський - мені смішно те чути. Російська держава 800 років майже безперервно воює, загарбуючи інші народи, їх території. І ми досі віримо у якийсь міфічний безневинний народ?
Читайте також: "Русский мир" у Києві: в українській святині прославляють соціалізм і Росію
Так от, коли це зрозуміють ті народи, котрі загарбані зараз - разом зможемо якось ту імперію зла подолати. Якщо їм подобається бути тим гуртожитком, то нехай будуть собі гуртожитком. Але нехай перестануть бути вогнищем смерті, вогнищем зла, вогнищем анексії. От в цьому є проблема.
Але тут, я думаю, потрібні зусилля чи не всього світу. Це є великий, але колосс на глиняних ногах. Тому я й кажу, що тільки від нас залежить, коли прийде той час. Але, думаю, він вже близький. Близький він у розумінні нашої майже тисячолітньої боротьби, хоча, може, не такий близький, як би нам хотілось. Тому нам варто бути готовими щонайменше до кількох років боротьби, протистояння.
Але нам, в принципі, навіть не настільки важливо, коли там з ними щось трапиться. Нам важливо, коли ми зможемо консолідуватися в один моноліт. А для цього потрібно працювати. Для цього потрібно сіяти слово. Для цього потрібно його підживлювати потом. І, на жаль, підживлювати кров’ю. втім, торжество Божої правди на нашій землі вже близько. Близько вже вознесіння в славі української держави.
