Богдан Логвиненко - український блогер, журналіст, мандрівник, автор мистецьких і культурних проектів. Йому 28 років, проте в Україні він став відомим ще в середині 2000-х, в період розквіту Живого журналу.
2010-го року Логвиненко залишив Україну, гадаючи, що при владі Януковича жити в країні неможливо. Відтак повернувся й зараз опікується проектом Ukraїner, мета якого - розказати про нашу країну і українцям, і іноземцям.
У Facebook Богдан відомий своїми історіями, які привозить із подорожей.
"Зустрічаю, наприклад, в потязі цікаву людину, можу з нею розмовляти кілька годин, потім це все записати і відразу викласти на свою сторінку", - розказує він.
Богдан приходить в редакцію ONLINE.UA о другій годині пополудні. Каже, що сьогодні це вже п'ята зустріч. Бачився по справах і зі старими друзями - з ким починав проекти десять років тому:
"Штука в тому, що кількість гіперактивних людей з року в рік не сильно змінюється. Ті, хто десять років тому починав проекти, вони їх, може, розвивають, можливо, взялися за інші - але коло знайомих залишається таким самим. Є навколомедійна тусовка, є літературна, є музична. Я побув однією ногою в кількох, і вийшло так, що зараз я як сороконіжка. І мені подобається ці різні кола поєднувати, встановлювати зв'язок - іноді через себе".
У першій частині інтерв'ю, що відбулося в студії ONLINE.UA, Богдан розповів про свій новий проект Ukraїner та про диваків, що роблять цікаві справи в українській глибинці.
- На Ukraїner зараз лежить лише шість великих текстів. Судячи зі статистики, кожен текст прочитало по 15-20 тисяч - це класно для України, ще й зважаючи на те, що це не "жовті" новини, а лонґріди. Розкажи про проект!
- Я довго писав про людей з абсолютно різних соціальних сфер. Я намагаюся робити історії на контрастах: писав про людей, з якими я їду автостопом, або підбираю, їдучи на машині, писав про керівників розвинених компанії, людей, яким є, що сказати.
З цього і виріс Ukraїner. Я досить багато подорожував світом, і було ще кілька подібних людей, потім вони стали нашими оператором, фотографом. У них були подібні ідеї - подорожувати Україною, показувати, що є цікаві місця, цікаві люди.
Ми знайшли тих, хто нам зробить сайт. Потім визначилися з цілями: показати Україну світові, щоб ці наші українські історії почули за кордоном. Коли я подорожую, в мене дуже часто питають: "А що таке Україна?" Отже, треба було зробити так, щоб я міг випадковій людині дати посилання на Ukraїner і сказати: ось історії, ти там можеш собі щось знайти - і про село, і про міста, й історії звичайних людей, які живуть своєю справою, у них світяться очі, і вони можуть надихнути інших. Тому наш проект перекладається п'ятьма мовами.
Друге: ми заохочуємо українців подорожувати всередині країни. Бо статистика страшна: сорок відсотків українців ніколи не виїжджали за межі своєї області. Це означає, що ми живемо в полоні стереотипів: наприклад, у Києві не знаємо, що відбувається в Херсонській області. Херсон для нас - це кавуни і все, а насправді там багато цікавого, чого саме - ніхто не знає. Ось ми це і покажемо, привідкриємо.
І третє, це вже ми зрозуміли під час подорожей. У нас був матеріал про вузькоколійку. На Закарпатті їх колись було багато, а залишився лише один напрямок, один відрізок кілометрів із сорок - Боржавська вузькоколійка. Кілька старих вагончиків, їх ніхто вже не ремонтує, їздять вони зі швидкістю п'ятнадцять кілометрів на годину, але це швидше, ніж там маршрутка їздить, тому люди вузькоколійкою користуються.
Фото: ukrainer.net
І для людей це просто транспорт. Вони сідають у ці пошарпані вагони і доїжджають, наприклад, до Виноградова. А ми в нашому репортажі показуємо, що це не просто потяг - це історична спадщина. Усі уявляють, що спадщина - це козаки, списи-щити, але вузькоколійка - це теж історична спадщина, просто вона дожила до наших днів.
І ми через гарне відео, інфографіку, текст показуємо: ця залізниця - те, чим можна пишатися, що треба зберігати. Потім багато закарпатців нам писали, згадували, як у дитинстві їздили вузькоколійкою, а потім її закрили. Якби Ukraїner з'явився років п'ятнадцять тому, коли стали різати вузькоколійки, люди розуміли б, що це - історична спадщина, вони б виходили з вилами їх захищати. Так ми можемо зафіксувати те, що є зараз.
На сторінці є сім історій і тринадцять відеоблогів, але до весни має з'явитися ще понад тридцять історій. У нас був насичений етап подорожей, ми назбирали цікаві історії і зараз їх видаємо.
- Розкажи про сам процес знімання, як герої ідуть на контакт?
- Є регіони, де села дійсно вимирають. Наприклад, на Полтавщині ми відвідали село Юріївка, в якому залишилося лише шістнадцять мешканців. Там всі люди похилого віку, окрім одного чоловіка, який має сто сорок вуликів і повністю сам їх обслуговує.
І ось ми подзвонили до дядька, що тримає бджіл, кажемо: "Ми - Ukraїner, чи можемо з вами зустрітися?" Він відповів, що не має на нас часу, і поклав трубку. Ми почали шукати інший вихід, а це важко, коли у селі лише шістнадцять людей живе. Однак знайшли через "знайомих знайомих родичів", додзвонилися через людей. Виявилося, що він подумав - ми представники банку, які йому почнуть кредити пропонувати, сказав: "Я думав, то якийсь лохотрон, будете мене розводити!"
Ми в нього спитали: "До вас часто гості приходять?" Він так на мене подивився: "Які гості? Нас тут шістнадцять людей живе!" Фактично вони всі живуть як родина, той бджоляр всім допомагає, бо решта - старі, він єдиний, хто має силу.
Отже, історія почалася з того, що він поклав слухавку і не хотів з нами говорити. А закінчилася тим, що ми сидимо в машині, падає сніг, той чоловік поклав руки на відкрите вікно і каже: "Ось ви зараз поїдете, а я залишуся сам. Пообіцяйте мені, що ще раз до мене приїдете! Тільки не так, як всі обіцяють, а по-справжньому!" І ми сидимо, не знаємо, що сказати. Бо ми розуміємо: у селі шістнадцять людей, і йому просто нема з ким спілкуватися.
І є чимало таких покинутих людей, які роблять цікаві речі, але в них немає засобів комунікації. І нам страшенно приємно, що ми зробимо про нього історію, і, може, ще хтось до нього приїде.
Отже, ми пишемо про людей з маленьких містечок і сіл, які чимось цікавим займаються. Буває, що по селах, які занепадають, таких людей сусіди вважають ненормальними, диваками, а ми показуємо, що ці диваки - і є норма.
- Як це відбувається? Цих диваків цькують всім селом?
- Наприклад, чоловік у селі зробив власну екологічну ферму, і для частини селян він видається ненормальним. Він не бухає, випікає свій хліб втричі довше, ніж звичайний, тому що використовує спеціальні технології, не ходить на базар продавати, реалізує власну продукцію через онлайн-магазини.
Люди не розуміють, для чого він це робить, він божевільний, на їхню думку, і коли вони бачать, що до нього приїздять журналісти, знімають фільм, вони починають замислюватися: "А у чому ненормальність? Може, ненормальний не він, а вони?" Звісно, ми не намагаємося показати протистояння між людьми, нацькувати їх одне на одного. І зрозуміло, що наш герой ніколи не скаже, що його односельці дурні (хоча, скоріш за все, він так і думає). І вони нічого поганого про нього не будуть казати. Але ми показуємо альтернативу тому, що є в звичайних медіа - чорнусі та політиці.
Володимир - герой однієї з історій Ukrainer
Ось є історія про Володимира - чоловіка, який живе в екопоселенні. Можливо, це й не можна назвати екопоселенням, бо там тільки дві хати. Але за кількістю того, що вони виробляють, це дійсно екопоселення. Вони роблять різні масла, варять мило, випікають свій хліб, у них є вулики, кози, коні, овочі з власного городу. Ці люди об'єдналися навколо ідеї - можна просто переїхати у село і виробляти продукти, які не шкодять здоров'ю. І кожний береться за свій напрямок. Ми показуємо, як Володимир збирає людей з усієї країни, які готові долучитися до проекту. Вони приїжджають і працюють.
І через те, що ми можемо зконтактувати героя з людьми, які саме таке шукають, Ukraїner - медіа прямої дії.
- І як долучитися до медіа прямої дії?
- На сайті є форма, як долучитися в якості партнера, спонсора, волонтера. Можна долучитися в якості музиканта - ми збираємо треки, що нам дають композитори і виконавці. І нам можна порекомендувати якесь цікаве місце або героя. Перед кожною експедицією ми робимо таку активацію - запрошуємо людей з тих регіонів, куди збираємося, допомогти нам, дати поради. І це діє - близько ста людей із Закарпаття заповнили ці форми і щось запропонували - десь десять місць ми відвідали. Часто пропонують зняти відео про родичів.
І в нас часто питають: "Яким має бути герой, як ви їх взагалі вибираєте?" Тут немає конкретної відповіді. Буває так: приїжджаєш, спілкуєшся і відчуваєш - людина це робить для грошей, для слави. Або вона робить від того, що її пре: як від цієї екоферми, від тих самих вуликів. І коли ми бачимо, що людину пре, ми розуміємо - це наш формат!
Далі буде...
Розмовляв Ярослав ГРЕБЕНЮК
