Про функції, які виконує на війні капелан, і те, чому захисники України наслідують Ісуса Христа, а ті, хто загинув на Донбасі, стануть святими, розповів у третій частині інтерв'ю ONLINE.UA священик Української греко-католицької церкви, капелан Микола Мединський.
Попередню частину інтерв'ю читайте тут: У Московському патріархаті називають Київ російським містом і освячують церкви після бійців АТО
- Повернемося до війни. Ви починали працювати з "Правим сектором", так?
- Так.
- Але зараз працюєте з усіма підрозділами сил АТО, правильно? Як трапилось таке серйозне розширення спектру ваших підопічних, якщо можна так сказати?
- На Майдані я майже безвилазно працював якраз із хлопцями з "Правого сектора". П’ятий поверх Будинку профспілок, барикади… І скрізь - з хлопцями. Молитви, якісь промови, аби підтримувати їх дух. Коли вже перебралися туди, на схід, на фронт - отримав наказ від Провідника Дмитра Яроша формувати капеланію "Правого сектору".
Біля 30, чи навіть більше священиків на той час долучалися до нас періодично. Ми проводили збори. В Києві навіть вишкіл провели. А потім сталися події, про які мені не хочеться говорити, про які боляче навіть згадувати - розкол в "Правому секторі".
Я довго думав, як мені вчинити. Для мене то було дуже боляче, просто фізично боліли серце й душа від того, бо я розумів, що сила, котра мала всі можливості, всі перспективи стати прототипом УПА, піддається руйнації. Але маємо те, що маємо. Хтось називає це послабленням, але давайте глянемо правді у вічі: хіба можна порівняти той сплеск, той авторитет, ті можливості, які були у "Правого сектора" в 2014-му, з тим, що мають обидві його колишні частини зараз? Але не хочу про це…
Зрештою, після довгих роздумів, після того, як я порадився з командою, прийняв рішення: ми не можемо підтримати ту чи іншу сторону. Не можемо сказати, що залишаємося з тими чи з іншими. Вони для мене всі рідні. Одні - як діти. Інші - як брати. Хтось - навіть як батько, бо там були й сивочолі 60-70-річні чоловіки… Не може батько, коли два сини сваряться, сказати: тебе я підтримую, а ти відійди, ти мені не син більше. Це буде, як мінімум, неправильно. Тому я вирішив: буду з тими, хто на фронті.
Читайте також: На Донбасі вже говорять: скільки Путін буде пити нашу кров? - капелан з АТО
І це, фактично, спрацювало, навіть я б сказав, не на мінус, а на плюс. Якщо до того часу ми намагалися працювати і з військовиками, але 90% часу приділяли саме "Правому сектору", то після цього ми почали приділяти увагу всім, хто на фронті.
Проїздимо біля якоїсь бригади Збройних сил України - повертаємо до них, маємо щось - даємо, ділимося, працюємо з хлопцями. Нацгвардія? Добре, Нацгвардія. Добровольчі батальйони? Повертаємо до Добровольчого українського корпусу, до хлопців, працюємо з ними. Повертаємо до хлопців Української добровольчої армії, працюємо з ними. Вони всі для мене - як діти. Та й взагалі, для мене ті, хто зараз на фронті, жертвує своє життя, жертвує своє здоров'я - для мене кожен з них герой. Хоча, якщо чесно, до добровольців по-особливому тепле ставлення і досі.
- Чому?
- Чисто людська позиція. То хлопці ще з Майдану. То хлопці, котрі за всі ці роки війни стали не те, що якоюсь родиною, а, знаєте, як частиною тебе. Така радість була, коли пару місяців тому ми їхали у Маріуполі - і раптом нам почала сигналити якась машина, люди в ній почали руками махати… Я не знав, що то за машина, але дивлюся - чорно-червоні наші прапори, номери УДА - значить, хтось із наших хлопців.
Стаємо. Вони теж стають. З машини вискакує "Дизель", помічник комбата 18-го батальйону … "Ой, капелане, я так радий вас видіти!" А в мене, знаєте, аж сльози на очах виступили - я дійсно його давно не видів. Дуже був радий! І ми так уже, компанією, поїхали до них. Вони на той час були в Широкиному... А нещодавно ми до них в Мар’їнку їздили.
То – родина.
Хлопці, хлопці-відчайдухи, я їх люблю. Кожного з них пам’ятаю - хай навіть часом і забуваються ім’я чи позивний... Але кожного з них коли бачу - аж голос трохи ламається. Знаєте - діти. Чесно, діти. Пошрамовані, посивілі, хтось поранений, хтось здоров'я втратив. Але діти, кращі діти матері-України.
А з духовної точки зору, чого я дуже люблю добровольців - я вам скажу. Чин добровольця - то є чин наслідування Христа у своєму повсякденному житті. Христос добровільно полюбив рід людський настільки, що віддає своє життя заради спасіння людства. Доброволець - свідомо чи несвідомо, він наслідує Христа. Він любить свій народ настільки, що готовий, як і Христос, віддати навіть своє життя за свій народ.
Є різниця, все ж таки, між тим, кого заставили іти, і хто прийшов добровільно. Хоча у Євангелії згадується і про цього, кому дали повістку. Але ці хлопці - вони, свідомо чи несвідомо, йдуть за Христом. Нема більшої любові, каже Христос, ніж життя своє покласти за друзів своїх. Що то є, та любов, про котру Христос каже? То є святість.
Микола Мединський на похороні бійця АТО
Велику святість має людина, котра будує храм, так? Ми знаємо багато тих, хто долучені до лику святих, як благочинники, рівноапостольні. Велику святість має людина, котра отримала від Бога дар молитви чи чудотворення, чи зцілювання. Але людина, котра жертвує матеріальне, вона набуде його, поможе - і востократно уродиться, і вона знову буде мати можливість тим жертвувати.
Людина, котра жертвує духовні сили - молитву чи зцілення - Господь її надихає силами, і вона відновлюється. У кого ж найбільша жертва? У воїна. Бо саме про воїна Господь говорить: бо він приносить найбільшу жертву у Всесвіті. Він, як і Ісус Христос, жертвує найбільший дарунок, даний Богом людині - своє життя. Найбільша жертва - і святість найбільша.
Того, навіть коли говорити про тих хлопців, котрі загинули... Мав я декілька розмов, коли мені казали: "Ой, в ісламі - там по-іншому. Вони не бояться йти на смерть, бо загинуть за Аллаха, за ідею, вони зразу ж отримають блаженство святих". Кажу: а хто вам говорив, що в християнстві по-іншому?
Цими ж словами Христос говорить: ти принесеш цю найвищу жертву любові - отримаєш найвище визнання, найбільшу любов тобі Господь дає, святість найвищу. І того я вірю, я впевнений, бо саме цю обіцянку дає Христос, що ці хлопці, що загинули, захищаючи нашу землю, наш народ - вони отримають святість. Незалежно від того, чи визнає їх Церква святими, чи не визнає, їх уже визнав Христос. Бо вони за ним пішли.
Так, це можна обговорювати на рівні богословських дискусій багато. Але основний стержень правди - він такий.
Читайте також: Якщо здамо Донбас, відхопити частину України захочуть ще три держави - розвідник
А що стосується мобілізованих… Коли йде за Христом чоловік, і йому кладуть на плечі хрест, він так, знаєте, спочатку несе його вимушено, попри власну волю. А потім бере той хрест і допомагає Ісусу. І Христос приймає його жертву. Так само і відносно мобілізованих. Якщо він спочатку, можливо, і не хоче йти, але отримав повістку і сказав: "Добре, я піду, я буду робити" - то Господь приймає його жертву на рівні з жертвою добровольця...
Не будемо класти на ваги, у кого більша заслуга - у добровольця чи у того, хто вже по ходу то рішення прийняв. Головне, щоб він не чекав, як звідти втекти. А ризикують життям вони однаково. Чи ті, що призвані, чи ті, що добровольці. От саме про це йдеться.
Але чому я кажу, що я особливо люблю тих хлопців? Бо вони наслідують Христа. Багато з них можуть навіть того не розуміти. От я йому скажу: "Друже, ти наслідуєш Христа". – "В чому?" – "Ти пішов..." – "Та ні, я то, в принципі, як би мав зробити…" Тобто, десь там, на рівні підсвідомості, то закладено. Людська душа вже народжується християнкою. А чи потім вдасться той дух, ту іскорку розвити, а чи потушити - це вже залежить від особистості людини.
- Ну, функція капелана не рівнозначна функції священика і не полягає лиш в тому, аби "розбудити ту іскорку". Чим ви ще займаєтесь? Чому ви, капелани, потрібні в зоні АТО?
- Правду кажете. Функція капелана не обмежується лише функціями священика чи духівника. Капелан має бути і психологом, і другом, і побратимом, а іноді навіть помічником - принести ящик з набоями, абощо, коли нема нікого поруч.
Чи як було у нас у Пісках. Тепер вже можна про те говорити. Коли було дуже мало хлопців у нас - мені доводилося іти наверх, на вахту ставати… Різні випадки були…
- Розкажете?
- Був один цікавий - якраз коли я на вахті був. Це було на хаті "Барса" в Пісках. Мав я кожні 15 хвилин периметр обходити, продивлятися - з тепловізором. А тепловізор у темряві світиться, то треба було в певному місці пальцем затикати. Я спершу це робив, а потім - забувся. І я спочатку затикав, а щоп'ятнадцять хвилин треба обходити периметр, продивлятися… А дах там рознесений взагалі. Стоять сволоки - укріплення на даху. У нас на них кажуть "кізли". Тільки ці кізли не дерев’яні, як у нас, а металеві. І між двома з них був дріт прив’язаний. Я його, коли ходив, періодично зачіпляв - і він дзенькав.
Те все за якісь долі секунди трапилося. Зачіпаю я знову той дріт, він дзенькає – і тут раптом іскри починають сипатися, щось ще дзенькає… Це все дуже швидко відбувається. І в мене в голові думка: зачепив дріт під напругою. За нею зразу інша: яка напруга, коли світло від генератора?.. І аж тут до мене дійшло: по мені стріляють!
Я падаю на підлогу, він ще кілька раз там пулькнув, я пересидів. Наче тиша. Думаю: лежати - то добре, та треба йти і дивитися, бо хлопці ж надіються на мене, я в тепловізор мушу дивитися, чи не підкрадаються, бо за той час може підлізти якась та нечисть - та й біда буде. І я ото тепловізор прикладу, подивлюся, і тоді його вже так, у два кулаки закриваю. Та й вже так тихесенько, акуратненько, уже біда навчила…
- Часто у вас були ситуації, реально ризиковані для життя?
- Ризик для життя? А що то є - ризик?
- Ну, не знаю… Обстріли можливо? Ще щось?
- Хто ходить під покровом Всевишнього - йому нічого не страшно. Розкажу вам історію про ризик - мені її жіночка одна розповідала. Вона була присутня при розмові, коли один з її знайомих сказав: "А я на війну не піду. Прийде повістка - втечу просто. І дітей туди не пущу. Нащо ризикувати?"
Потім сталося так, що з дитиною його сталася біда. І не на війні.
А ще є така легенда давня, знаєте, коли в часи Другої світової батько так само сховав сина від війни. І його син ледь в криниці не втопився дуже скоро після того. То чоловік зробив ляду і закрив ту криницю. Але не допомогло. Вийшов якось надвір з хати - а біля тої криниці син його мертвий. Щось йому сталося…
Коли людина робить благу справу, - щиро, від серця, - Господь її оберігає. А якщо з нами Бог, то хто проти нас? На дорозі, я вам скажу, не менше гине людей, ніж на війні. От їхали ми тепер - у Харкові чотири чи п’ять машин поскладувані ось так. Вийшли - загиблі...
А от особисто чи приходиться ризикувати? Та як коли. Ми он в Широкине їздимо постійно. Частенько доводиться їхати по території, що прострілюється. І Господь уберігав. А одного разу ми звідти вже виїхали - почалися обстріли, і волонтер львівський загинув. Снайпер в серце влучив.
Чи ризикували ми в Широкиному? Та, напевне, що ризикували. Чи ризикували ми в Пісках? Та, напевне, що ризикували. Чи ризикували ми в Авдіївці, на Зеніті, на Промці? Та, напевне, що ризикували. Чи ризикували ми тепер от у Мар’їнці? Так.
Але давайте поставимо інше питання: чи ризикував я більше від тих хлопців, що там постійно знаходяться? Ні. Чи маю право класти собі те за якусь особливу заслугу? Ні. Ми просто робимо свою роботу. Кожен - свою.
Ті хлопці, з автоматами у руках, захищають землю від агресора. У мене зброя - слово. Ті люди, що підтримують, волонтери, ті, що жертвують, ті, що пересилають машини, ті, що хліб печуть, купляють чи в’яжуть шкарпетки - вони також роблять свою роботу.
Капелан Микола Мединський. Фото: Facebook
Ми всі, знаєте, як ото коліщатко годинникового механізму. Котрийсь більший, котрийсь менший, але і без найменшого годинник просто зупиниться. Тому це наш обов’язок, і ми повинні його просто добросовісно виконувати.
Є такий вислів - "А нам своє робить". Що ж стосується слова - прекрасне гасло було у воїнів Повстанської армії: "Спочатку листівка, а потім - гвинтівка". Ми несемо листівку.
А задумуватись над тим, що є ризик - нехай про те думає Господь і ангели за нашими плечима.
- А чи доводилось вам, можливо, брати в руки і гвинтівку? І якби, наприклад, довелося - чи ви змогли би її застосувати чи, все ж, - ні?
- Гвинтівку доводилося брати в руки, коли допомагав іноді грузити хлопцям десь на машину. Таке бувало. Відносно брати в руки... Ну, дивіться: капеланів ООН, Штатів готують як духівників, як психологів і не тільки. Водночас їх ознайомлюють зі всіма видами зброї. Хоча священик не має права брати в руки зброю, щоб стріляти.
- А для чого тоді вчити?
- Було і в мене таке запитання. Так, священик стріляти не має права, але під час затяжного бою почистити, поремонтувати, допомогти воїнові, котрий біля нього - це дозволяється. Не стріляти, але допомогти хоч якось врятувати життя він не те, що може - зобов’язаний!
Читайте також: На Донбасі бояться сказати одне слово про Путіна, але вже готові до "Слава Україні!" - лікар з АТО
- А якби від того, чи ви вистрілите чи ні, залежало життя того, хто біля вас? Що тоді?
- Є такий вислів зі Святого Письма: "Не думайте про те, що маєте говорити - Дух Святий за вас говоритиме. Тому не думаймо про те, що маємо робити, коли над нами зависає небезпека. Я думаю, що Господь скерує і наші помисли, і наші дії, і наші вчинки. І вислухає наші молитви, і врятує тих, що поряд з нами чи під час бою, а чи тоді, коли відпочиваєм.
- Чула раніше, що священик не може стріляти, але може затулити собою того, кому загрожує небезпека…
- До речі, так, особливо у часи УПА були такі випадки, коли капелани, не беручи в руки зброю, рятували життя. Отакий був випадок прямо в мене в селі. Був такий священик, отець Володимир Томащук. Там мали німці розстріляти багато людей. Бо там десь євреїв переховали були. То він вийшов з проханням: якщо ви, каже, потребуєте наказати громаду, зробіть це зі мною. Пожалійте, каже, тих людей, котрі лишаться. Дітей без тата. Я, каже, представляю громаду. І відпустили тоді всіх…
Так що не можна передбачити. Не думайте про те, що маєте говорити, Дух Святий буде говорити за вас.
Далі буде...
