Про інформаційну війну, роль в ній УПЦ Московського патріархату, те, хто приносить в Україну "руський мір" і називає Київ "російським містом", і як можна цьому протистояти розповів у другій частині інтерв'ю ONLINE.UA український капелан Микола Мединський (Залізняк).
Першу частину інтерв'ю читайте тут: На Донбасі вже говорять: скільки Путін буде пити нашу кров? - капелан з АТО.
- Можливо, держава дуже сильно помиляється в тому, що вся увага спрямована на укріплення армії, в той час, як в інформаційному плані - повний провал?
- Звичайно. Зараз же не стільки збройна війна загострюється, скільки війна інформаційна. І тут - нічого нового. Ворог протягом всіх віків, протягом всієї історії, не маючи можливості здолати нас збройним шляхом, намагався руйнувати зсередини.
Розпалювання, підтримування чвар, непорозумінь, сіяння сумнівів у доцільності ведення боротьби з агресором, сумнівів у можливості отримання якогось результату, перемоги - ось що вони роблять. Вони намагаються сформувати в нас сумніви у правоті своїх дій, комплекс неповноцінності, комплекс меншовартості. Та тактика, якою вони намагалися вбивати самий стрижень, дух нашого народу, нашої нації, вже дуже стара і активно використовується і сьогодні. Російська пропаганда, ота шовіністична ідеологічна машина, працює століттями. І зараз мільярди кидаються по всьому світу на їхню роботу.
А у нас від 1990-х років не велося майже жодної ідеологічної роботи, котра б формувала дух нації. Лише окремі невеличкі вогнища. Але централізовано ніхто того не робив і не робить. А це дуже потрібно. Бо боротьба зараз іде за свідомість кожної людини, кожного українця. Чи вдасться ворогові зламати дух нашого народу - залежить від кожного з нас.
Нічого не робиться на державному рівні? Значить, кожен свідомий українець має стати апостолом української ідеї – і проголошувати євангеліє української правди. Говорити, переконувати, нести іскру духу тим, хто поруч. Якщо я допоможу трьом, чотирьом чи п’яти тим, хто біля мене, а вони так само кожен допоможе ще п’яти - ми перетворимося на силу і формуватимемо отой моноліт української родини, української нації.
Знаєте, як ото у вірші:
Не гул меча і гнів Перуна
Врятує український край.
А слово правди і трибуна -
Про це найбільше дбай,
Коли ти любиш рідний край.
Відповідно - так, я вважаю це серйозним недопрацюванням. Ми повинні говорити, багато говорити. Ми повинні говорити правду. Ми повинні пояснювати людям, чого ми хочемо, до чого йдемо. Ми повинні викладатися по максимуму, щоби спонукати усвідомлення кожним без винятку відчуття особистісної відповідальності за долю дітей, онуків, народу, держави, нації загалом.
Читайте також: У центрі Києва прославляють армію Росії: опубліковані фото
У нас ще живі стереотипи радянських часів, коли вся політика держави була спрямована на формування стада "совєцьких людей". Де людей підводили до того, що ви станьте стадом, а натомість ми вам дамо хліба черствого по 16 копійок та тюльки гнилої. А періодично - ще й видовища будемо якісь давати. Що вам ще треба?
І у нас оті стереотипи залишилися. Ми досі ставимо собі запитання: а що нам (суспільству себто) дали? Та ніхто нам нічого не дасть! Людина є сама творцем своєї долі в духовному плані. Тому що Господь дав людині свідому волю, свідомий вибір обирати між добром і злом, вибір творити своє майбутнє, гріхопадінням чи покаянням змінюючи його в кращу чи гіршу сторону.
Так само людина є і творцем майбутнього тут, в батьківщині земній. Від того, чи ми будемо готові на якусь жертву, чи ми будемо готові щось робити, щось здобувати, працювати - від того все залежить. Ніхто нам не принесе, просто нічого не подасть. Царство Боже здобувається си-ло-ю. Так говорить Христос. Державу ми теж здобудемо тільки силою. Силою нашої віри, силою воскреслого Христа, силою чину нашої боротьби і силою незламного, уже воскреслого козацького духу.
- А силою зброї?
- Силою зброї..? Безперечно, без зброї неможливо дати відсіч озброєному противникові. Христос, коли бачить вийнятий меч у апостола, він не каже: звідки він у тебе взявся? Він не засуджує. Він каже - сховай його у ножни, не пора.
Але покладатися тільки на силу зброї не варто. Так, ми повинні укріплювати армію, так, ми повинні дбати про неї, бо хто не годує свою армію - приречений годувати чужу. Але ворога, котрий проходить через інформаційне поле, ми силою зброї не здолаємо.
Наприклад: Коломия, Галичина. Писанкова Коломия. Здається, все: там, як і у Львові, як у Франківську, осередок патріотичного духу, правда? А там є три московські церкви. В нашій Коломиї. І люди, котрі ходять до московської церкви чи в Коломиї, чи в Почаєві, чи у Львові...
Років сім-вісім назад я спілкувався з цими людьми. Запитував (мені правда було цікаво): от чому ви туди ходите? Чому ви ходите саме до російської церкви? Років сім-вісім назад від тих людей можна було почути просту й елементарну відповідь, заперечити котру було важко. Вони казали: "Отче, Бог один, церква - найближча. Ми в політику не влазимо, ми від неї далекі, ми йдемо молитися Богу". І що ж ти людині заперечиш, правда?
А вже в 2012-13 роках, перед Майданом, відповідь була зовсім інша. Це були широко відкриті, здивовані очі - і одна й та ж фраза: "Як - чому? Це ж єдина канонічна церква!"
- Чому так?
- Бо кожен московський священик є ідеологом "руського міра". Свідомим чи несвідомим. Навіть якщо той священик - "добрий", про котрого усі кажуть: "Та наш батюшка в політику взагалі не вдається, він тільки молиться, тільки про молитву; ну так, правда, він московський, але ж він у нас добрий…" Так, він може бути доброю людиною, хорошим духівником. Але є такий вислів: з ким поведешся - від того й наберешся. Система або ламає людину, або використовує її у власних цілях. Навіть якщо людина не хоче нести ту ідею "руського міра", але хоче нести ідею Христа.
- Цікаво, як?
- Прикладів дуже багато, наведу один з них, дуже цікавий. Я якось спеціально потратив 100 гривень, які можна було витратити на солярку, на руську церкву. Купив у них Акафістник (збірку церковних пісень, - ONLINE.UA). Шукав у ньому спеціально один дуже цікавий акафіст, про який раніше чув. І знайшов.
Акафіст до святої Ольги. Мало того, що Ольга, яка жила в часи, коли Московії ще й близько не було, виявляється, "княгиня російська". Мало того, що Київ - це "стольний град російський"… В цьому акафісті до святої Ольги 38 разів згадується Росія, 4 рази - Київ і 4 рази - Русь.
"Богом благословенна дія Духа Святого - те, що государство російськоє розкинулося від моря до моря..." Я перепрошую! Назвати Богом благословенною дією знищення десятків, сотень народів - ну це вже, вибачте, якийсь діагноз, це якась духовна шизофренія! І таких "перлів" там - безліч.
До чого я веду? Богослужбова література російської церкви побудована таким чином, щоб день у день, місяць у місяць, рік у рік при її використанні людина десь там, на рівні підсвідомості, вже зомбувалася ідеєю "руського міра", вивищеністю російського народу над іншими. І якщо такій людині почати говорити про агресію з боку Росії, вона відмовлятиметься бачити правду. Навіть на Чернігівщині чи в Центральній Україні, коли я намагався дискутувати, наводив приклади, деякі бабці закривали вуха і з криками "уйді прочь, сатана" бігли геть.
Ось в чому біда. І те, що держава досі не веде серйозної інформаційної боротьби - це дуже велике недопрацювання влади.
- А що робити? Заборонити? Але тоді це порушення свободи совісті.
- Що заборонити?
- Московську церкву.
- Я сумніваюся, що можна зараз діяти, в 21-му столітті, тими методами, які були прийнятні хіба в 16-му. Навіщо забороняти? Треба просто говорити правду. І називати речі своїми іменами.
Для прикладу: в один із моментів я був викинув звернення у Facebook до священиків, котрі готові долучатися до нас у боротьбі, в протистоянні агресії "руського міра" - на духовній ниві, в тому числі. До мене почали дзвонити і писати багато московських священиків. Намагалися мене направити на "путь істинний".
Капелан Микола Мединський (Залізняк). Фото: Facebook
Ну, з такими, як правило, хвилинку послухаєш - і "ясно, зрозуміло, вибачайте". Ну, немає про що. А один зателефонував, досить мудрий. Він каже: отче, а чого ви обвинувачуєте? Я йому розказав про те, що думаю: ви ж яничар. Він посміхнувся: чого ж ви мене обвинувачуєте? А кого, питаюся, мені обвинувачувати? Відповідає: громаду. Чого, мовляв, люди до нас ідуть? От як перестануть до нас ходити – тоді ми просто змінимо юрисдикцію.
Так от. Першим ділом - говорити правду людям, говорити багато правди. І отут якраз уже потрібна допомога вас, журналістів, інформаційних центрів. Ми повинні консолідувати сили - і це розказувати. Формувати світогляд у державотворчому руслі народу, суспільства, попереджаючи про ті небезпеки, котрі на людей чекають. Якщо почнемо говорити і до когось донесемо ці думки, хтось прийме рішення, а хтось - ні. Тому потрібно використовувати й інші цивілізовані методи.
- Наприклад?
- Першим ділом - примусити Російську православну церкву в Україні взяти собі їхню назву, а саме: Російська церква в Україні.
Вони говорять про виняткову канонічність. Про це, я не знаю, хіба горобці не чули, і то ті, що десь у Карпатах далеко, а котрі ближче - то й вони про це знають. Вони кричать про те, що в Україні є неканонічна церква. Дійсно, є така церква. І це - саме церква Московського патріархату.
Читайте також: На Донбасі бояться сказати одне слово про Путіна, але вже готові до "Слава Україні!" - лікар з АТО
Поясню. По-перше, у православній традиції церква може існувати в двох іпостасях, грубо кажучи: автокефальна або автономна. Іншого не дано.
Що таке канонічність? Закон. Іншого законного існування церкви немає. Так звана Українська православна церква Московського патріархату не має ані статусу автокефалії, ні навіть статусу автономії. Люди, про це потрібно говорити, вони брешуть!
Коли їм на це вказують, вони кажуть: ну, але ж нас визнають. Вони мають штучно вигаданий Російською православною церквою статус "самостійної і незалежної в управлінні". Коли ти його береш, отого бородатого, за бороду, і тикаєш - він говорить: але ж це майже те саме означає.
Ну, майже, кажу, та не те. Якщо російська церква надає їм статус автономії, ця церква має певні права, котрі може відстоювати. А вони не можуть гарантувати того, що не відбудеться повторення подій 1991 року.
- А що тоді відбулося?
- Тоді Філарет зробив усе. Повний Собор Київської екзархії Української православної церкви Московського патріархату. На Соборі присутні всі єпископи, представники всіх монастирів. Тобто, всієї спільноти. І було прийняте рішення подавати прохання до Москви про надання автокефалії, від РПЦ. Що Москва робить? Використовує ниточки впливу на кожного зокрема, поосібно. І з Філаретом лишаються два єпископи. Всі інші відмовляються. Їх залякують, відштовхують.
Тому вони й не надають статус, а вигадують. А вигаданий статус що означає? Пан добрий, пан дав слово - пан забрав слово.
І про це потрібно говорити, про це потрібно людям розказати - що вони брешуть. І це не єдина брехня! Я вже не говорю про їхні крики "але ж нас визнає світове православ’я". Стоп, братче. Брати від вас гроші і десь закривати очі на ваші маразми - це одне. А документ, де написано чорним по білому - це абсолютно друге. А в документі про надання автокефалії Польській православній церкві в 1920-х роках чітко написано: Московський патріархат не має канонічного права на території колишньої Київської метрополії. На території України, Білорусі, Литви. Вони неканонічно діють, вони не мають на це права!
Але ж чомусь про це відомо лише у вузьких колах. Про це десь прийнято говорити тихенько, в кулуарах, на вушко одне одному. Тоді як від цього повинні розриватися радіоприймачі, телевізори. Про це повинні чути ті бабусі, дідусі, прихожани московської церкви, котрі зараз є активними її прихильниками.
Вони повинні розуміти, що, прийшовши до московської церкви, відірвавши від бюджету своєї дитини, можливо, десь іноді останню гривню, вони фінансують кулю, котра полетить в їх внуків, котрі на фронті! Вони це повинні розуміти!
Розкажу вам зараз дві цікаві історії. Відбувалися вони тоді, як почалася блокада Криму. Десь в ті місяці.
Їхали ми на схід. І дорогою зупинилися в Полтаві – я там мав зустрітися з однією людиною. Так сталося, що місце зустрічі нам призначили неподалік від храму. Поки чекали, я вирішив зайти до церкви помолитися. Вже коли зайшов, зрозумів, що церква - московська. Але, як не крути, церква - це храм Божий. Який би дух не несли люди, які там в ній порядкують.
Я тоді у військовій формі був. Такий собі на вигляд звичайний солдат зайшов Богу помолитися. Але моя природна цікавість підштовхнула мене потім підійти поспілкуватися з жіночкою, що в церковній лавці торгувала. Підійшов до неї і, знаючи наперед всі відповіді, прошу: продайте мені, будь ласка, молитовничок із молитвами за Україну, за перемогу нашу у війні. "Ой, немає у нас таких", - і такою колоритною полтавською говіркою це все каже. "Ну, то дайте мені, - кажу, - хоча б якийсь молитовник, де я зможу помолитися за наших воїнів, за побратимів, ну і за Україну загалом. Хоча б якийсь - чи, може, розкупили у вас? "Та ні, немає, синочку", - якось так зніяковіло каже та бабуся. Вона, певно, не раз уже з таким зустрічалася. "Але ти не переживай - наші батюшки у вівтарі зі спеціальних листочків моляться за отєчєство". "Господи, як добре, - кажу. - А за Україну коли почнуть? Відколи це у церкві для того, аби молитися за свій народ, за свою державу, потрібні якісь спеціальні листочки?"
Ви знаєте, нічого нового я там не почув. Але осадок на душі, все одно, лишився. І, знаєте, я коли вже виходив - кинув погляд на ікону Христа. І чогось мені подумалося: а Христові ж, певно, теж некомфортно в церкві віри московської...
Дальше - ще цікавіше. У нас є багато різних проектів - "Вервиця", "Шлях єднання", інші - кожен з яких покликаний об’єднати людей, систематизувати роботу, донести певні ідеї. Головний наш проект, символ нашої діяльності загалом - це "Шлях єднання". Є така унікальна ікона - Богородиця Єднання. Це ікона з Соловецьких островів, передана нащадками політв’язня минулої доби. Ікона, перед котрою молилися сотні або й тисячі тих воїнів тієї доби, можливо, й священики, єпископи. Вона зараз вже на фронті з нами понад півтора року, перед нею схиляли голови в молитвах і тисячі сучасних героїв, багато з яких вже не з нами. Це свого роду духовний символ боротьби нашого народу, нашої нації.
І от ми привезли її в Чаплинку, на адмінкордон з Кримом. Там тоді 54-та бригада стояла. Поспілкувалися трохи. І я всіх закликав до молитви. Щоб ви розуміли, там дуже часто в мене на молитвах поряд стоять християни-католики, православні, протестанти і навіть буддисти, мусульмани та язичники. Я, як священик, тут прагну наслідувати одного з наших духовних наставників, Івана-Павла Другого, котрий "Шлях єднання" сповідував у всесвітній спільноті, ну а ми намагаємося те робити в нашій українській спільноті.
Коли я дав заклик на літургію, хлопці кажуть: та не треба ставати на подвір’ї, тут є в нас кімнатка, пристосована під сільську церкву. В цій кімнаті батюшка приїздить служить літургію. Добре, кажу. Спочатку віддзвонилися тим людям, котрі причет церковний: старша сестриця, скарбниці. Прийшли вони. Колоритні такі жіночки, 50-60-літні бабусі. Більшість з них - мої землячки, як виявилося. Тільки живуть там по 25-30 років. Народилися ж у радіусі 15-45 км від мого села. Питаю в них: "У вас що, московська церква?" - "Ні, київська". - "Як? Он, кажу, й антимінс (посвячена хустина із зашитою частинкою мощів святих на престолі в православних церквах, - ONLINE.UA) московський, і все…" - "Ну, значить, ще батюшка не встиг поміняти, - відказує одна. – Батюшка нам не раз казав - Київський патріархат це..!"
Ну, добре.
Так от, коли я дав заклик, спершу прийшла половина хлопців. Решта, як мені пояснили, не прийшли, бо "вони іншого віросповідання".
Підхожу я до них. Кажу, хлопці: ви, коли в окопі стоїте, ви дуже перепитуєте один в одного, які духовні погляди, яка віра? "Та ні..." - "То я вас теж до боротьби запрошую, тільки духовно. Замість бліндажа у нас буде церква. І так само, як на передовій ви підтримуєте один одного, відчуваєте плече побратима - так само і тут, у боротьбі духовній, давайте всі разом помолимося за Україну, за перемогу, за кращу долю… Плюс?" - "Плюс". Всі, як один, стали - і ми всі разом молилися за Україну.
Ми тоді й священикові дзвонили, щоб сказати, що я хочу в його храмі відслужити службу. Але Бог знає, що робить - не змогли додзвонитися. Вирішили не чекати і починати службу.
Ця ікона - це, фактично, наша духовна національна святиня. Хлопці - хто контужений, хто поранений, хлопці з передової, герої нашої доби - зібралися докупи. І це було таке щастя - дивитися їм в очі!
І знаєте, що далі відбулося? Коли ми вже поїхали на передові позиції, приїхав той священик. І виявилося, що він бреше своїм парафіянам. Бо церква таки - московська, а парафіяни про це не знають. Знаєте, що він зробив, коли приїхав і дізнався про нашу літургію? От відгадайте з трьох разів!
- Уявлення не маю…
- Він переосвячує храм після присутності цієї ікони і українських воїнів! Переосвячує, як після якоїсь нечисті!
Люди добрі, хіба зможемо ми збудувати державу, поки на місцях таке коїться..? Хіба може бути людина здорова, коли в неї буде не те серце чи печінка? Вона буде на очах чахнути і гинути. Хіба може бути здоровим народ, нація, коли в нього буде гнила душа? Не зможе. Поки оця духовна гниль буде прогресувати в нас, нам буде дуже важко.
Капелан Микола Мединський (Залізняк). Фото: Facebook
Ми цю тему почали з теми зброї. У моїй Коломиї, де ті три московські церкви, де третина людей, так чи інакше, зазомбована ідеологією "руського міра" (хай і не так вони там працюють, ніж в Харкові чи Полтаві, скажімо), можемо ми вилікувати коломийську громаду методом зброї? Та ніколи! Зброєю не вилікуєш громаду, яка вже вражена цією духовною злоякісною пухлиною. Її можна лікувати тільки словом - словом молитви, словом розмови, словом розуміння.
Це важливо і з хлопцями на передовій. Один з наших священиків, отець Василь Манджук, недавно був, перед нами, в 128-й, ми спілкувалися, і він каже: от я помітив незацікавлення воїнів в самій молитві - тому ми намагалися з ними спілкуватися більше. Так воно має й бути.
Але є методи, коли воїнів можна трошки зацікавити в молитві. Перевести їх з рангу присутніх до рангу учасників у молитві. Яким чином це зробити? От, наприклад, молитва "Вервиця перемоги" та інші молитви, котрі народилися там, на фронті - вони актуальні і в наші дні. І коли ми з хлопцями разом читаємо "Вервицю перемоги", вони на першій десятці вступають, а другу і третю десятку вони вже відмолюють - відмолюють з нами так, що аж якесь світло від них іде, із очей. І - ніби криця рубає. Вони вже стають учасниками. І, знаєте, оті слова, "Ісусе, благослови нас перемогою", ідуть уже не з голови, а з серця.
Тому, як в тому вірші, що я цитував вже: "Не гул меча і гнів Перуна врятує український край, а слово правди і трибуна..."
Далі буде...
