ONLINE.UA продовжує публікувати відеоінтерв’ю з Наталією Заболотною, президентом Art Ukraine Foundation, колишнім директором "Мистецького Арсеналу".
У попередній частині розмови пані Заболотна розповіла, як команда з шістнадцятьох депутатів намагалася просунути у Верховній Раді законопроект №3597 "Про державний фонд гуманітарного розвитку України", що передбачає фінансування української культури за рахунок тютюнового, алкогольного та грального бізнесу - такою є світова практика. Більшість депутатів провалила цей законопроект.
У другій частині інтерв'ю Наталія Заболотна розповідає, як вона керувала "Українським Домом" та "Мистецьким Арсеналом"; як просувала міжнародні проекти; які кроки треба робити, щоб просувати свої проекти, незважаючи на чиновників, і про законопроект, який дозволив би українській культурі не жити у злиднях.
- Найяскравіші масштабні проекти здійснюються тільки ентузіастами - людьми небайдужими, які без державних коштів акумулюють навколо власної ідеї однодумців, спонсорів і меценатів (а спонсорів та меценатів надзвичайно бракує в нашій країні).
Все виходить добре, але ентузіазм - це штука надзвичайно важка, якщо він триває десятиліттями, це виснажує людину.
Коли я прийшла директором в "Український Дім", його інакше, як "Музей Леніна", ніхто не називав. Перейменували його за багато років до того, але в приміщенні не було духу життя, тієї яскравої емоції, яку надає лише енергетика. І я зрозуміла, що "Український Дім" може змінити тільки мистецтво.
До того я була журналістом, але цікавилася мистецтвом, почала колекціонувати картини. Середньостатистичні колекціонери починають зазвичай зі збирання мистецтва середини ХХ сторіччя - закарпатська, харківська, кримська школи. Я теж наступила на ці, в хорошому сенсі, граблі, мене це почало вабити.
Я зрозуміла, що треба показати цих художників саме в "Українському Домі", щоб зайшла велика кількість відвідувачів, таких, що там ніколи не бували. Щоб вони прийшли не на конференції, базари, з'їзди, що продовжуються зараз в "Українському Домі", а на яскраву подію. Що треба зробити "Український Дім" Домом українського мистецтва. Я цікавилася світовою практикою, відвідувала міжнародні арт-ярмарки - в Базелі, Парижі, Нью-Йорку. І мене дивувало, чому навіть у нашої країни-сусідки є фестиваль "Арт-Москва" (цьому бренду вже було років десять), а в Києві нічого не відбувалося.
І в мене з’явилася така - не забаганка, а мрія - перевести Київ у статус культурної столиці світу. Ці столиці змінюються, коли там проходять міжнародні фестивалі мистецтва. А культурною столицею може бути лише місто, в якому є культура, що цікава іншим людям світу. Тому вони кожен рік мають жорстку мотивацію приїхати до культурної столиці. Була амбіція зробити фестиваль, подібний до Art Basel, лондонського Frieze, паризького Fiac!, або, принаймні, до "Арт-Москви".
Ми об'єднали близько двадцяти галерей і започаткували Art Kyiv Contemporary - великий форум у статусі арт-ярмарку - так в "Український Дім" вперше виросли черги, ми стали культурними ньюзмейкерами.
І потяглася череда культурних заходів. Я не перфекціоніст, але максималіст, коли можна зробити щось цікаве, хай ціною великих зусиль, я це роблю: "Бачу мету - не бачу перепон!" Рік вивчала українську скульптуру, спілкувалася з художниками і зрозуміла, що ми маємо чимало надзвичайно талановитих митців академічної школи. Вони казали: "Останні п'ятнадцять років ми нікому не потрібні!" Організували перший Скульптурний салон і стали проводити його кожен рік, долучати приватні колекції, такі як колекція Ігоря Воронова, що має всі скульптури Едгара Дега, або твори Олександра Архипенка.
2009 року з Борисом Возницьким (український мистецтвознавець, тоді директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, - ONLINE.UA) вперше показали у Києві скульптури Івана Пінзеля (галицький скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів, - ONLINE.UA) - його твори взагалі вперше виїхали зі Львова.
Іоан Георгій Пінзель, "Самсон, що розриває пащу лева", кін. 1750-х років. Фото: artslooker.com
Для глядачів це був шок - бо це митець світового масштабу, Львів близько, але ніхто подібного не бачив, у нас не культивується внутрішній туризм. Ще почали проводити книжкові ярмарки. Ось із цим культурно-мистецьким багажем я й переїхала до "Арсеналу".
- Я пам’ятаю, як Віктор Ющенко років з десять тому почав наполягати, що з "Арсеналу" треба зробити український Лувр. Вас саме з цією метою туди і перевели?
- Все почалося з виставки "De Profundis (з глибин...). Віхи української пластики".
Була така смішна преамбула, чому я, директор "Українського Дому", провела цю виставку в "Мистецькому Арсеналі", коли там сидів інший директор і п'ять років чекав, коли на нього зваляться великі гроші. Одного разу мені подзвонив Ігор Тарасюк, тодішній директор ДУСі (Державне управління справами, - ONLINE.UA), і сказав: "Допоможи щось зробити! Віктор Андрійович Ющенко щойно у прямому ефірі запросив всіх за три тижні, на День Незалежності, на урочисте відкриття "Мистецького Арсеналу"! Я, звісно, вікна там поставлю і двері зроблю, але ж нема, що відкривати - зроби там якийсь проект!” І я запропонувала виставку історії української пластики - з давніх часів. Ми звезли туди скіфських та половецьких кам'яних баб, ранні хрести кам'яні, наївну скульптуру. І яка ж українська скульптура без західноукраїнського бароко? І ми з Борисом Возницьким знову привезли зі Львова роботи Івана Пінзеля. І всі сучасні художники, з якими ми працювали на Скульптурних салонах, були також вписані в ландшафт "Мистецького Арсеналу".
Фото "Української правди"
Ось так і вийшло: за три тижні не було навіть концепції виставки, але вона відбулася, на її відкриття прийшли три очільники держави - президент Віктор Ющенко, прем'єр Юлія Тимошенко і спікер парламенту Володимир Литвин. Вони були тоді всі розсварені, ми зробили для них перфоманс: вони разом розмальовували великий трипільский арт-об'єкт і, здається, навіть помирилися. А цю виставку за два місяці відвідало 150 000 людей.
Там працювала вся команда "Українського дому", переїхали туди зі всім обладнанням. І там ми підхопили "вірус" "Мистецького Арсеналу".
Я, коли вперше стала на його порозі, була шокована, це для мене було відкриття нових горизонтів. Я сказала: "Мені б такий об'єкт!" - хоча для цього не було жодних підстав. А за рік, вже за нової влади, мене призначили директором "Арсеналу" - за рекомендаціями Бориса Возницького та Віктора Ющенка, бо "Арсенал" називали улюбленою іграшкою президента Ющенка. Вважали його "хрещеним батьком" "Арсеналу", і він міг туди поставити свою квоту, або, принаймні, просити про це (2011 року указом тодішнього президента України Віктора Януковича була утворена Рада з питань розвитку Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал". Співголовою Ради був призначений третій президент України Ющенко, - ONLINE.UA).
Я стала аналізувати ситуацію і замислилася: "Чому так виходить, в музей вже вклали сотні мільйонів, чотири роки намагалися його вибудувати - але нічого не вийшло, навіть за сприяння президента?" В "Арсеналі" не було туалетів, підлог, стін, на які можна вішати картини. І, пораючись у цих десятигектарних городах, я паралельно господарській роботі продовжувала шукати дієву культурну модель в інших країнах.
Почала діалог з чиновниками: "Навіщо ви мене висмикнули з попередньої роботи, якщо тут нічого не рухатиметься? Або давайте працювати, або я піду!"
- З ким ви розмовляли про фінансування "Мистецького Арсеналу"?
- З керівництвом ДУСі, яке, як ви розумієте, абсолютно не схильне до розмов. Кожен раз думаєш, що нове керівництво буде кращим, але те, що є при теперішньому президенті - це просто жах... І я домовилася, що поки ДУСя шукатиме гроші, мені дозволять пристосувати комплекс до тимчасових умов, щоб люди могли приходити на виставки. Ми провели черговий Art Kyiv Contemporary, і потім кожен місяць щось відбувалося.
Art Kyiv Contemporary, 2013 рік. Фото: Корреспондент
Два роки ми кожен день щось робили - щось ладнали, вимітали якийсь куточок, але я розуміла, що "Арсенал" вимагає більшого. Що треба відкрити світові те, що його би протверезило, показавши, що ми - є, Україна - існує, ми - у тренді. А для того, щоб примусити світ приїхати до Києва, треба провести бієнале.
І я підбила цю країну до чергової мистецької авантюри. 2012 року ми провели "Першу Київську міжнародну бієнале сучасного мистецтва Arsenale 2012". Це було дуже важко, якби я знала, наскільки буде важко, я, можливо, цю справу не починала би - але сто митців з тридцяти країн світу були на нашому бієнале, цей захід відвідало 170 000 людей.
Скульптура Сальвадора Далі на виставці у "Мистецькому Арсеналі". Фото: ukurier.gov.ua
- Це, дійсно, дуже цікаво - як формувався бюджет бієнале. Навіть не те, хто фінансував: держава чи приватні особи, а саме - які зусилля треба вкласти, аби знайти кошти? Чи, може, якісь хитрощі?
- Тут можна ще раз згадати - чому я взялася за створення законопроекту "Про державний фонд гуманітарного розвитку України" (провалений нещодавно Верховною Радою, - ONLINE.UA). Бо цей закон - просто інструмент, щоб культурні діячі не були злидарями, не випрошували ці копійки. Бо таких людей, як я, що тринадцять років тягнуть подібні проекти, - їх дуже мало. Інші ламаються на першій-другій спробі.
І коли ти працюєш з можновладцями, у тебе навіть немає можливості усадити їх, щоб спокійно розказати про проект: вони поспішають, у тебе є десять хвилин, щоб викласти думку, фактично стоячи на порозі. Такого не буває, щоб вони сиділи, слухали, розуміли глобальність. То вони тільки з трибун можуть розмовляти про "культурний стрижень нації".
Читайте також: В Україні готуються легалізувати гральний бізнес і створити "чорну схему" для Мінкульту - Наталія Заболотна
І коли вже остаточно дістає їхнє "бла-бла-бла", ти розумієш: "Треба брати все у свої руки!" І до вашого запитання: до чиновників не потрібно ходити з ідеєю і її відстоювати. Потрібно просто прийти і сказати: ось документ, ось план роботи, ось проект закону, ось список депутатів, у яких я проект підпишу. Навіть, ні - про депутатів теж не треба казати, бо чиновник почне міркувати: "Цей мені подобається, а цей не подобається!" Треба брати і робити, а чиновників просто інформувати і втягувати в процес.
Наталія Заболотна та другий президент України Леонід Кучма. Фото: pinchukartcentre.org
Вся діяльність "Арсеналу" - це те, чого не мало бути. Але це сталося через мою наполегливість. Це зовсім не хвалебна якість, бо всі люблять толерантних дівчат, які не набридають. Але я вибивала гроші, йшла до дружніх політиків, вони допомагали, хоча б тим, що слухали мене не десять хвилин, а тридцять - а потім були містком між проектом та можновладцями, від яких щось залежить. І всі погоджувальні листи - приміром, від міністра культури до прем’єр-міністра, від президента до Кабінету міністрів - писала я сама, ніхто ні на йоту не хотів напружуватися.
Далі буде...
Розмовляв Ярослав ГРЕБЕНЮК
