Про те, за що ведуть боротьбу націоналісти, війну на Донбасі, зміни в армії, добровольців на фронті, майбутнє Росії та чому Україна - одна з найкращих у світі, в інтерв'ю ONLINE.UA розповів учасник боїв за Донецький аеропорт, голова правління ДІЇ (Державницької ініціативи Яроша), координатор співпраці Української добровольчої армії та державних силових структур Андрій Шараскін (Богема).
Першу частину інтерв'ю читайте тут: Росіяни не можуть без Києва і сильно помилилися, коли зайшли військами в Україну - соратник Яроша
- З ряду причин у суспільстві є певне насторожене ставлення до націоналістичного руху взагалі. Як ви плануєте це ставлення змінювати? Причому, змінювати швидко, якщо ви розраховуєте брати участь у виборах, які в наш неспокійний час можуть відбутися коли завгодно.
- Цим нехай займаються політтехнологи. Різні манагери від політики і комунікацій. Це вже їхнє технічне завдання.
- А ви особисто себе бачите в політиці?
- Тут якраз питання сродної праці сковородинської. Дмитро Анатолійович (Ярош, - ONLINE.UA) он постійно наполягає на тому, що він - не політик, у традиційному розумінні цього слова. Втім, я вже казав, що він був би дуже ефективним на посту президента – якраз у його природних функціях: в арбітражі, в захисті прав і свобод нації. І не треба його наділяти функціями неприродними на кшталт керування виконавчою владою в ручному режимі.
Те саме я можу сказати і про себе. Я із задоволенням буду продовжувати займатися мистецтвом, культурою, режисурою, організацією процесів. Але бути в законодавчому органі мені би не хотілося. Я розумію, що, може, доведеться якийсь час. Але, на моє глибоке переконання, закони мають писати люди, які на цьому розуміються. А ми, як свідомі громадяни, можемо ставити техзавдання до написання. Ну так же?
Читайте також: Дмитро Ярош: народ на Донбасі може повстати, а банди ми там розгромимо швидко
- Певно, що так.
- Є база. А закон – це те, що нормалізує всі процеси, спираючись на існуючу базу. Інструкція, що ще потрібно зробити. Це зовсім інша робота, до виконання якої ми можемо ставити техзавдання. Самі ж закони мають прописувати люди, які зможуть робити це фахово.
- Чи це і є те саме джерело влади, про яке згадується в Конституції?
- Абсолютно вірно!
- Ще якийсь місяць тому Дмитро Анатолійович казав, що не збирається іти в президенти – ну хіба його дуже попросять соратники. Ви його вже просили?
- Він і зараз говорить, що не збирається. У нього просто не буде інших варіантів, коли ми будемо його просити. Тому що це гарант і представник кого? Не окремих бізнес-кіл, не окремої так званої недоеліти, не окремого якогось маленького етносу чи субетносу на території держави. Це гарант і представник у світі конкретного народу. Славетного народу. Народу з колосальною історією. Народу, який дуже широко розпорошений по світу. Хоча феномен української діаспори (як і вірменської) – в тому, що вона як явище тримається не в місцях компактного проживання, що її єднає загальний дух, який вони намагаються між собою культивувати. Тому ми маємо говорити про українців усього світу. І їхню державу тут, яку зараз ми маємо шанс дооформити і зробити українською по суті.
- Якщо є шанс на перемогу, значить, є і вірогідність поразки. Наскільки високі шанси, по-вашому, на реалізацію задуманого?
- Якщо розцінювати в бінарній системі, то або вдасться, або не вдасться. Тобто, 50 на 50. І чим більше оцієї підготовчої роботи ми проведемо, чим більше спілкуватиметься з людьми, зокрема в АТО, Дмитро Анатолійович, який звідти практично не вилізає – тим вищі в нас шанси.
Андрій Шараскін, фото із соцмереж
Кожна розмова з офіцером, з командиром закладає майбутні підстави для успіху. Це ті зернятка, які можуть прорости, хоча й не прорости можуть також. Багато в чому тому, щоб ці зернятка проростали, допомагає наша влада, яка всіма своїми діями демонструє, наскільки вона далека від народу. І е-декларування – це лише один з прикладів.
Отже, проросте чи не проросте? Залежить від багатьох суб’єктивних причин. Але ж селяни, коли засівають поле, готуються потім збирати врожай? Хоча шанси на нього - 50 на 50. Зерно або проросте, або ні. Але є тенденція, з року в рік, що проросте.
Якщо подивитися на тенденції в нашому випадку – то шанси у нас невеликі. Тому що з року в рік люди голосують за одних і тих же. І не хочуть ні змінювати свій вибір, ні мінятись самі. З іншого боку, тут теж є ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів – ті ж е-декларації і все інше, коли люди починають розуміти: "якась гнилизна в Датськім королівстві". Може, ми не тих постійно слухаємо, і тому щось не так відбувається? Хоча, за великим рахунком, електоральної пам’яті немає. Критичного мислення як такого, вміння оцінювати якісь варіанти дій - теж.
Коли селянин сіє зерно, він надіється, що воно виросте. Я вірю в те, що воно обов’язково виросте якщо не в найближчих півроку, то, все одно, в тій чи іншій формі воно буде виростати і давати свої плоди. Ми ж дивимося на вектори, на тенденції. Ми не говоримо, що от тільки одні вибори - це наш шанс. Нічого подібного. Нам головне - створити тенденцію. Напрям руху.
Хто такий націоналіст? Хто такий українець? Оцей дискурс націоналіста, українця, того, хто дбає про себе, того, хто може створити додану вартість, того, хто може створити нові робочі місця, того, хто може створити цілий напрям – нам потрібні ці позитивні приклади. І вони є. Їх багато.
Ця тенденція мусить іти. Але без промоторів, без того, щоб хтось брав на себе відповідальність, оцю чорну роботу організації процесу – вона не буде існувати. Зараз багато ініціатив різних виникає - дуже здоровських, класних. І ми в жодному разі не стаємо до них в опозицію. Чим більше подібних процесів відбуватиметься – тим краще.
Пригадайте Україну зразка 1991 року, коли гопніки в мікрорайонах Львова за вишиванки доганяли і лупили. І подивіться на Україну, яку ми маємо зараз. Порівняйте. Це ж колосальний прогрес. Хай не такий, як нам би хотілось, але процес становлення нації йде. І в історичному сенсі це величезне досягнення.
Націоналісти не можуть грати на одномоментних задачах, як це полюбляють робити популісти. Бо ми дивимося на державу з точки зору "і мертвим, і живим, і ненарожденим". Мусимо зважати на пройдений шлях, на те, яку конкретну роль ми можемо відіграти зараз, і на те, в якому векторі ми маємо рухатися в майбутнє.
- А от більшості цікаво виключно те, що тут і зараз. Але то таке... Ви кажете, що хотіли би творчістю займатися. Мені от завжди було цікаво: як людину такої творчої професії (Андрій Шараскін у минулому - театральний режисер, - ONLINE.UA) занесло спершу на війну, а потім, фактично, в політику? Тому що, як не крути, в тій чи іншій мірі ви в політиці. Крім того патріотизму, про який ви говорили, що вас ще повело?
- Є особисті моменти, коли ти просто ловиш себе на тому, що не можеш не зробити. Пам’ятаєте? "Можеш не писати - не пиши. Тільки тоді ти станеш нормальним письменником". Так і тут. Якщо ти не можеш залишитись осторонь - тоді включайся.
- Не можеш залишитись осторонь чому? Бо соромно? Чи щось інше?
- Там цілий набір. Останньою краплею для мене стали похорони побратима. Так, ми готувались всю весну разом, вишколювались. 4 чоловіка з нашої групи поїхали в "Айдар" - і один з них загинув. На його похороні вся наша група об’єдналася – і ми поїхали. Спочатку їхали в один батальйон, а по дорозі долучилися до 5 батальйону тоді ще Добровольчого українського корпусу (ДУК "Правого сектора", - ONLINE.UA). Випадково так сталося, але вже так і пішло далі.
Ми їхали воювати. Це стало останньою краплею – похорони побратима. Ти не можеш уже дозволити собі залишатись вдома, коли пацан, який більш ніж на десять років молодший від тебе, вже загинув там. Це був Орест Квач. Гатило, Орест, Андрій Грізлі, який через місяць після того загинув… На похорони до Грізлі поїхав Гатило, а я мусив залишатися в батальйоні, бо хтось мусив командувати.
Читайте також: Росіяни на Донбасі мріють, як будуть грабувати Маріуполь - комбат Української добровольчої армії
Знаєте, я усім своїм хлопцям говорив про те, що "ви прийшли добровільно і взяли добровільно, по Франкові, на себе зобов’язання виконувати всі внутрішні правила і рамки". І дякував кожному за те, що вони не залишилися вдома, а таки зробили цей чин. І він уже багато чого вартий.
У нас були інваліди. Реально інваліди, які приїхали і кажуть: мене не бере ні один військкомат – тому я прийшов до вас. У нас були старики, які потім давали фору молоді. Це просто щось колосальне. Всіх їх привели оця внутрішня відповідальність і купа особистих мотивів. Тут цілий симбіоз. Це і сором, і біль, і неможливість реалізуватися у когось…
- Пам’ятаєте свій перший бій?
- Я взагалі не дуже люблю про те говорити, згадувати. 2014-15 роки - це ще і безкінечні поїздки.
Втім, вони є і зараз. Кілька днів тому я заїздив в Мєчку (лікарню імені Мєчнікова в Дніпрі, - ONLINE.UA), там хлопець з нашої самої першої групи зараз знаходиться. Вони на розтяжці підірвались. Він дуже тяжкий, але, слава Богу, притомний. І ось тоді у мене був такий собі флешбек, я наче повернувся у ті дні, у 2014-й. І зразу ж інша думка: блін, а скільки процесів ще треба завершити! Постійно ловиш себе на тому, що мало робиш.
І от зараз, наприклад, особисто я не знаю, як мені повернутись до мирного життя. От прямо зараз. Мені не те, що соромно. Просто я навіть не знаю, як пояснити своїй доньці чи комусь іншому, що я робив ці два з половиною роки. Чи я чогось добився? Як чоловік? Добре, ти повоював, щось поробив, а потім тебе висмикнули і сказали, що ти вмієш спілкуватися з людьми, що ти можеш донести думку, що ти розумієш процеси – тому давай, організовуй тут. Нам потрібно багато зробити – і хтось мусить це тягнути… Але чи добився я чогось, я ще не можу сказати. Не можу для себе поставити крапку і це все залишити.
Втім, у нас це все нерозривно. Немає окремо війни і окремо тилу. Є питання України. Ми, наприклад, однозначно будемо пропонувати важливу вимогу до держслужбовців: якщо ти не можеш захищати Україну – ти не маєш права бути на державній службі. Це нонсенс – приймати державні рішення і не бути готовим за ці рішення відповідати чи відстоювати їх. Фактично, ми переносимо на рівень держави побудовану у нас внутрішню систему. Бо я одномоментно і голова правління ДІЇ, і в штабі нашої УДА керую управлінням по взаємодії з СБУ, з Головним управлінням розвідки, з іншими силовими структурами. У нас – подвійний функціонал.
- А як, до речі, співпраця?
- Залежно з ким.
- Сподіваюсь, краще, ніж на початку війни? Ми ж бачили тоді до певної міри протиставлення армії і добровольців.
- Із самого початку? Ну, так. Це питання довіри/недовіри. Вони ж в результаті зачистили всі добробати в тій чи іншій формі, перепідпорядкували чи НГУ, чи ЗСУ. Станом на сьогодні ми як якийсь феномен існуємо.
- Але ж ви не дуже й хотіли, правда? Підпорядкування якогось?
- Ну, дивіться. Армійська система дуже закостеніла. Вона дуже тяжко і довго змінюється, в ній дуже складно приймаються рішення. Нам простіше, коли ми мобільні. І свою переключку, дякуючи цьому, ми можемо зробити якісніше.
Щодо співпраці – нас зараз вже запрошують. Бо комбати, комбриги розуміють, що присутність на передовій наших бійців мотивує їхніх. Тобто наша роль дещо змінилася. Ми почали спеціалізуватися, але розуміємо, що ні самі добробати, ні будь-хто інший війну не виграє. Це має і може зробити армія – дуже здоровська, дуже крута. А ми можемо цій армії допомогти, якісь орієнтири показати своїм прикладом. Наприклад, як вони могли би підтримувати внутрішню дисципліну, що дуже важливо.
З іншого боку, проект загонів тероборони, який пропонує Міністерство оборони - якийсь він надто пострадянський. Бо людей збирають в один загін. А потрібно зробити рух опору серед усіх українців. І тоді кожен захищатиме своє. Ми бачимо свої задачі і ролі. В 2014 році це були одні задачі. Дуже серйозні. Коли ми і зачищали, і утримували. Як в тих же Пісках, коли там залишились мінометники 93 бригади – і не було жодної піхоти, яка би цих мінометників хоча би прикривала. Тому одним з перших наших завдань після зачистки було прикривати артилерію 93-ї. Бо піхоти не було. І ми їх прикривали… Тобто ми завжди були, з одного боку, промоторами, з іншого – виконували допоміжні функції.
- Закривали існуючі діри?
- Абсолютно вірно. Зараз це ще інший функціонал. Тішить, що рухається щось в армії. Знову ж таки – не так швидко, як би хотілось. Але, все одно, це вже не та пострадянська армія, яку розвалювали, ліквідовували всі ці роки. Так, питань більше, ніж відповідей. Але ми маємо свій напрям, розуміємо, куди рухаємося. І завжди намагаємося ще й скоординувати між собою інших людей.
- Коли вам особисто було важче – в 2014-му, коли йшли бої, чи зараз, коли ви "воюєте" всередині країни, коли займаєтесь розбудовою громадської ініціативи?
- Тут не те що важче... Але тут фізично і енергетично вимотуєшся навіть більше, ніж на війні. Особливо багато енергії забирає спілкування з людьми – особливо, коли ти дійсно хочеш донести до них свою думку, хочеш, щоб тебе почули. Я зараз постійно в роз’їздах. Ледь не кожного дня – нове місто. Ось знову від’їжджаємо – цього разу на Західну Україну: Львів, Франківськ, Чернівці, Хмельницький, Тернопіль. Там комітети утворюються. А далі – Одеса, Дніпро, Кропивницький…
- Співчуваю.
- Ні, все нормально. Ти живеш, ти живий, ти робиш - і це важливо. Ми ж постійно узгоджуємо всі наші дії. У нас постійно проходять і громадські, і військові наради, тому ми в курсі і тих, і інших подій – залежно від рівня допуску, звісно. Але в цілому ми в курсі, бо робимо одну справу. У нас всі хлопці знають, що вони мають робити там, який процес на них чекає тут, які можливості знайти себе, реалізуватись вони можуть мати залежно від хисту, таланту. Це вже така велика організація створилась.
- А бажання повернутись туди, на війну, у вас немає?
- Постійно! Там просто ти одразу або виконав завдання, або не виконав. Ти негайно бачиш результат. Але, слава Богу, Провідник ставиться до цього з розумінням і час від часу дає задачі. Тоді я їду туди, на Донбас, і у рамках своїх повноважень керівника управління по взаємодії з іншими структурами виконую поставлені завдання.
- Як би ви зараз окреслили ситуацію в зоні АТО?
- Кисіль. Знаєте, є дуже чітка різниця відчуттів по тому, як це було в 2014-15 році, і як зараз, коли ти заїжджаєш і розумієш, що це все одна велика забавка. І є одне основне завдання: вижити і таки виконати свою задачу. Немає тих відчуттів, які були в ті роки. Зайвої тривоги, ще чогось. Розцінюєш це як в мистецтві: гра. Гра як спосіб існування. Ми розуміємо процеси, що відбуваються. Де можемо - впливаємо на ці процеси. Вибиває з відчуття штучності того, що відбувається, відчуття, що все це - гра, лише важке поранення побратима. Бо здоров’я не повернеш. Життя не повернеш.
- Чому гра?
- "Знание умножает скорбь". Чим більше ти отримуєш інформації, тим більше твій горизонт розширяється - і тоді ти можеш більш, як тобі здається, повно оцінити якусь картинку. І тому для мене особисто це виглядає як великі процеси, які йшли, йдуть і будуть іти. Тому що це мусить бути.
Навіть інше: це якраз момент становлення нації. І те, що відбувається зараз, пришвидшує закінчення однієї епохи, на зміну якій має прийти інша. Фактично, зараз у нас проходить відстрочена буржуазна революція, яка мала би змінити суспільні відносини. 2013-14 роки, Майдан – це практично той революційний процес, який Європа пережила в позаминулому-минулому сторіччях, як де. Коли люди розуміють, що є еліти, які забрали на себе все, залишивши народ поза процесом. Що у нас або сила права, або право сили.
Читайте також: Читайте також: Дмитро Ярош: російська імперія має бути знищена як явище
І зараз ми розуміємо, що цей процес сколихнувся, а потім – раз! – і все затягнулося знову в попередній стан. Ніякої сили права немає – лише право сили. Кожна державна структура створює свої каральні органи, свої силові блоки - і це точно не для захисту українців чи народу України, а для поборювання один одного, для протидії один одному, для збереження своїх впливів. Люди починають обурюватися, що стає ще гірше, ніж було. але ж це логічно. Тому що ці точно знають, що у них менше часу, ніж у попередників. Я, власне, навіть не про персоналії, а про системну роботу. Те, про що ми говорили: відділення недоеліти від реалій життя. І воно знов накопичується.
Це нормально. Це крутий процес. Паралельно визріло ще скільки всього. Становлення нації, наприклад. Згадайте, після Майдану: Харків, Одеса - і раптом гімн України, такий шалений підйом патріотизму! А в Донецьку перед зачисткою сепаратистами які проукраїнські мітинги були? Просто колосальна кількість людей, які казали: ні, ми за Україну. Ну хіба можна було раніше уявити щось подібне?
Момент самоідентифікації нації - це дуже круто. Це те, що ми отримали разом із війною.
- Ну, ще не отримали. Я вже не кажу про те, що ми досі платимо за ту самоідентифікацію страшну ціну.
- А ми і будемо платити. Але ж тенденція є. Колись, навчаючись в (університеті, - ONLINE.UA) Карпенка-Карого, наприкінці 1990-х, що в Києві, де основною мовою комунікації тоді була російська, що колись скандуватимуть "Слава Україні!" - на вулицях, в метро, молоді і старі… Це можливо було уявити?
Чи можна було уявити, що колись українці масово ходитимуть у вишиванках? Що наша українська вишиванка стане світовим трендом? Неможливо було цього уявити. А минуло ж всього 10 років!
Андрій Шараскін
- Але ми і зворотню тенденцію можемо помітити. Ті ж дуже популярні зараз розмови про те, що переважна більшість воюючих патріотів говорять російською мовою, а україномовні – це переважно "вишивата", яка тільки й може, що говорити про мову – бо інших чеснот не має…
- Свою лепту в це вніс Ющенко, який чи не найбільше злого зробив українству якраз своїми всіма рухами і діями. Але процес розділення почали не ми, він ініційований ззовні. І тому глобально, в історичному сенсі, ми уже набагато далі в поступу становлення української нації, ніж були навіть у 2013 році.
- Як вас особисто змінили 2,5 роки, які йде війна?
- Уявлення не маю. Мені здається, я завжди був таким розумним ( сміється).
- А якщо серйозно? От багато хто з людей, які воювали, говорять про те, що втратили можливість боятися. Є таке у вас?
- Це теж, можливо. Втім, страх є – але він інший. Я боюся не встигнути, боюся не зробити. Цінність виживання якраз в тому, що є незавершені процеси, які треба робити, завершувати.
- Ви ж не цього боялися на початку війни, до неї?
- Ні. Тоді були зовсім інші питання. Як і у більшості населення, пріоритети були інші. Пам’ятаю, як я, як режисер, радів, коли вийшла перша "Матриця": вау, нічого собі! Америкоси зняли крутий фільм про споживацьке суспільство! І це реально було шикарно.
Ми всі були космополітами. Для мене далекими були ідеї державотворення, націєтворення. Це все було десь на третьому плані, окрім, хіба от, ідеї новітнього ренесансу, людини в центрі, відносин особистості і Бога. Це було коло питань.
А зараз я розумію, що для людства теж працює закон тропічних риб: чим багатша екосистема – тим більше шансів на виживання. Якщо ми станемо однією біомасою космополітів, шансів на виживання у людства буде набагато менше, ніж тоді, коли існуватимуть колосальні і цікаві національні держави, які збагачуватимуть одна одну.
Це вже відбувається, наприклад, в європейських країнах, які спокутують своє колоніальне минуле. Традиційний Лондон же вже залишився тільки в кіно. Поїдьте туди – і ви побачите засилля індусів і всіх інших, коли дивишся і просто не розумієш: що це? Це - Англія? Це - Франція? Це – Німеччина? Люди! Ще трошки – і ви, ваша культура, ваш світогляд, ваш спосіб існування залишаться тільки на картинках і в старому кіно.
Воно все змивається, змазується. Перетворюється на один глобальний ринок, де немає місця національним державам. І вони зараз це чітко відчувають.
Чому праворадикальні сили (посилюються на Заході, - ONLINE.UA)? Чому відбуваються процеси, на яких грає Росія, які вона підігріває? Тому що вони розуміють, що втрачають самоідентифікацію. І це реально велика загроза. На відміну від організованої меншості, ісламського світу, де дуже чітка організація внутрішня, де чіткі орієнтири, чітка роль визначення сакрального, чітка відповідальність за це. Вони розуміють, що глобально, якщо ми продовжимо ці ліберальні тенденції – ми просто втратимо все.
Над такими глобальними питаннями тоді я точно не задумувався. Максимум, якісь футуристичні прогнози, які розглядав зі сторони. А зараз я розумію, наскільки це важливо. Для мене важливо, що серед стількох поколінь українців, які боролися за власну державу, після того, як наші попередники з "Народного Руху", ці живі легенди, її вибороли – у нас є шанс зробити так, щоб ця нація нарешті самоідентифікувалася. Зробила ще один якісний виток.
- Якщо це вдасться – на Україну чекає велике майбутнє?
- 100%! Це потенційно одна з найкращих держав світу.
- Чому?
- Ми кращі по всьому. По ресурсах, відновлюваних, в тому числі. Зокрема, по людському ресурсу. Ми ж і досі не живемо, а виживаємо – основна частина людей. Тому ми не розбалувані. І у нас є стремління. І це один з основних наших ресурсів – прагнення здобути, прагнення до кращого, до якісних змін.
Ще в 1990-х ми були на гастролях у Лондоні. І з подивом побачили, що в Лондонському університеті 80% студентів – дівчата. Ніяк не могли зрозуміти – а де пацани? А нам відповідають: а їм нічого не треба. Вони мають допомогу, сяку-таку роботу – і їм цього вистачає, в принципі. Виділяється лише той, хто вкладається. В кого є оця жага: зробити. Решту влаштовує цей мінімум. Так от у нас людей, які хочуть зробити – велика кількість. Це всі відзначають. І це – наш основний потенціал.
- Якщо повернутися до теми війни - як ви гадаєте, наскільки важлива роль у тому, що відбувається, персонально Володимира Путіна? Чи, все ж, немає різниці, хто конкретно буде тим ханом, царем чи президентом?
- Там все на це спрямовано. Пам’ятаєте, після анексії Криму 98, здається, відсотків населення її повністю підтримувало. Є тенденція. Частково це наслідок простої приналежності до цього народу, цієї держави. Так само, як кожна людина, яка потрапляє в іншу групу, з плином часу починає відстоювати її інтереси і захищати їх – хоче вона того чи не хоче. І, звісно, ті маркери, які сьогодні виставляють населенню Російської Федерації – "велика Росія, єдина Росія, нова імперія, нова ресурсна країна, яка може бути одним з центрів впливу – як був ним СРСР, наступником якого є РФ" - ця манія величі захоплює і підтримується.
На місці нинішньої Росії Володимира Путіна, швидше за все, виникнуть нові національні держави. Фото прес-служби Кремля
- А може, і до прірви веде…
- Я не знаю, куди їх приведе. Втім, ще українські націоналісти 20 ст. говорили про те, що – так, ми ж тільки за! Але за національні держави, які зараз входять у склад (Російської, - ONLINE.UA) федерації. Ми - за сильні національні держави. Ми розуміємо, що якщо кожна із цих національних держав буде сильною, міцною і, головне, адекватною – вони не будуть зазіхати на територію України. Тому ми із задоволенням підтримаємо такі процеси – процеси формування цих національних держав.
- Багато хто певен, що ці процеси почнуться дуже скоро.
- Почнуться. Такі процеси вже відбулися в багатьох країнах. Навіть Британія, британські колонії і все інше. Ми ж бачимо чітко ці всі процеси, Індія – найпоказовіший з них. І як вони потерпають зараз від тих зв’язків, які досі залишилися.
Подивіться зараз на обличчя Москви – вона ж заселена хтозна-ким! Вони самі там вже не розуміють, де європеоїди, де монголоїди, де всі інші. Починають братися за голову: а що це?
Пригадайте Крим, коли отих "зелених чоловічків" запитували, хто вони і звідки – а ті повертаються, буряти – і відповідають: ми руськіє. Руські люди, ага. Ці процеси невідворотні. І у нас зараз шанси просто шикарні!
- Шанси на що? "Допомогти" створенню окремих національних держав замість РФ?
- Вони самі чудово справляться! А там, де треба - ми допоможемо.
Далі буде...
