Про людську свідомість, роботу психотерапевта, те, як психіка людини формується з дитинства, і за що люди ведуть війни, розповів у ефірі програми DoubleЯть Василь Мосійчук - доктор Ph.D., психотерапевт, старший науковий співробітник Інституту психології імені Костюка, член Міжнародної академії природознавства.
ONLINE.UA пропонує читачам першу частину розмови.
- Дозвольте представити нашого сьогоднішнього гостя, це Василь Мосійчук, доктор Ph.D., психотерапевт, старший науковий співробітник Інституту психології імені Костюка, член Міжнародної академії природознавства. Вечір добрий вам!
- Вечір добрий.
- Дякую, що прийшли. Отже, допоможіть нам сьогодні зазирнути в деякі таємниці людської свідомості та підсвідомості. Мене завжди цікавило, яка мотивація у тих людей, які ідуть, наприклад, в медицину, а потім обирають собі фах, наприклад, гінеколога, це чоловіків стосується, або патологоанатома. Я розумію, там, дітей лікувати, стоматологів – людям робити гарну посмішку. І от мене теж цікавить, яка мотивація у людей вашої професії іти в цю галузь, щоб копирсатися у людських мізках, свідомості, психіці?
- Я не думаю, що треба копирсатися у людських мізках. Я думаю, що потрібно, коли ти працюєш з пацієнтом, переживати ті самі стани, що він переживає, зрозуміти його, допомогти йому самоусвідомити його проблему. Це повинно бути, перш за все, милосердя, відчуття болю іншої людини. І любити потрібно свою роботу.
- Так чи інакше, ми чомусь вважаємо, що люди, які в медицині, працюють саме з м’ясом, тому я сказав копирсатися в мізках...
- Ми психологи. От є медицина, а є психологія. Психоемоційний світ.
- Як вас занесло в цю професію?
- Не знаю навіть. Воно просто було мені цікаво з самого дитинства. Я був відчуттьовою людиною, дитиною відчуттьовою - я відчував біль в собі, якісь переживання. Відчував це в інших людях. І, працюючи над самим собою, пізнаючи самого себе, якийсь наступає такий період, що ти хочеш допомогти комусь іншому, спонтанно. Не просто взяти і заробити гроші.
- Це десь зсередини у вас йшло, відчуття болю іншої людини? Тобто, ви на відстані відчували, як страждає інша абсолютно, чужа людина?
- Ні, спочатку це близькі люди, ми ж всі якісь погані робимо вчинки, словами чи нашими діями. І ми можемо відчути, що ми іншу людину поранили, що ми завдали їй болю.
- Це не кожен відчуває...
-А можемо не відчути. Як говорять, серце буває перегріте, заморожене, а буває прохолодне.
- Тобто, ми можемо говорити, що люди розподіляються в залежності від власних можливостей стосовно відчуття емпатії, болю іншої людини, так? Здебільшого люди егоїстичні, вони не відчувають, напевне, коли ранять іншого, словом або ділом. Ми так створені, це, напевно, наш самозахист такий? Тому ми і зазіхаємо на чуже, тому нам так просто піти і під час розборок побутових вдарити когось. Комусь це непросто зробити, а комусь - легко зробити, в чому різниця між цими людьми?
- Різниці ніякої. Можу розказати історію з мого дитинства, коли мама мене вела за ручку до школи, там, у 7-8 років, не пам’ятаю, і говорила мені: поважай старших людей, здоровайся, кажи всім: "Добрий день". Ми йшли, в рівчаку лежав дядько один, як в селі, п’яний, зранку…
- Відпочивав...
- Я її запитав – а як же цього дядька п’яного поважати? Вона сказала дуже мудрі слова, але пізніше вже я глибину цих слів зрозумів. Він прийшов у цей світ такою самою чистою, невинною дитинкою, як і ти зараз. Він прийшов раніше за тебе, і спокуси алкоголю його зламали. І зараз, коли ти дивишся на нього, ти можеш зрозуміти, до чого може призвести алкоголь. Але це не головне, головне – що він теж був чистою невинною дитинкою...
- А ми здебільшого для того, щоб пояснити невдачі інших людей або свої намагаємось, наприклад, пояснювати собі подібне становище цих людей генетикою, спадковістю. Тобто, якісь були вже і речі у цієї дитини, яка прийшла в світ, визначені за неї генетично, чи, можливо, ця людина спокутує, яка лежить десь у стані глибокого алкогольного сп’яніння, чужі гріхи, гріхи своїх батьків... Ми знімаємо з неї відповідальність, з цієї людини.
- Я скажу своє бачення. Я не створив порочне-непорочне. І ви його не створили. Коли ми прийшли в цей світ, воно вже існувало. Комусь повезло з татами і мамами, які нас не поранили. Емоційно, психологічно, фізично. Розумієте, ви часто бачите людей у старшому віці, коли є якийсь стрес, вона якось сміється так, важкувато, біль там. Або хтось зразу плаче. І коли я працював з людьми, шукав причину цього всього, я дійшов до того, що коли дитинка біжить, любить тата, маму, біжить перший раз – тато, мамо. Постійно бігала, а тут біжить, а тато-мама, може, десь замучені, і сказали – відстань...
- І що це значить?
- Дитинка одна могла заплакати, а друга могла засміятися через біль. Пізніше це переживання залишається у нас, і коли якийсь такий стрес, бо це найближчі, найдорожчі нам люди, вони заложили в нас ці переживання в глибокому дитинстві…
- Тобто, говорячи технічною мовою, нас в таких випадках, у ранньому дитинстві, вже програмують, наше життя, наші реакції, нашу психіку, такими от вчинками наші батьки?
- Це можна простіше сказати, простими словами: з самого дитинства, з животика мами, коли ми знаходимося там, вже все пишеться на твердий диск. І є таке поняття, як поведінкові реакції. І ми цими поведінковими реакціями в тій чи іншій життєвій ситуації реагуємо, як наш тато, мама. Агресивно хтось реагував, хтось не агресивно.
- Знову ж таки, ми вже перекладаємо відповідальність на батьків, так? Тобто, вони винні в тому, що я такий виріс? Вчинили зі мною не так, тепер я злодій, я краду, я наркоман...
- Ні. Ми зараз говоримо про діток. Я вивчаю різні напрямки, я вивчаю Схід. І на Сході є таке гарне правило: до 7 років дитинка - принц-принцеса. Хто образить дитинку - відрубати руку. В цьому віці дитинка не може запам’ятати чи пережити, чи витягнути в свідомість цей спомин, це глибоке дитинство.
- Виходить, що ми всі інваліди, пройшовши через наші дитячі садочки? І я пам’ятаю свій садочок, там реально була така, тюремна система. Ну, хіба що палками нас не били, а так серйозно з нами попрацювали. Тобто, я інвалід психологічний, так, якщо я пройшов через цю школу?
- Так трагічно не треба напевно.
- Я пам’ятаю свою виховательку, ви розумієте? Що вона з нами робила, з яким "прістрастієм" нас виховували. І я приходив додому, навіть не ризикував розповідати про це своїм батькам. Тому що я думав, що так і треба. Ми не протестували. Ми не виходили на майдан дитячий якийсь... Ви хотіли щось зачитати?
- Так. Я у Facebook веду таку сторінку, Василь Мольфар. І от зараз там є такий віршик:
Не Так Все Легко
В Цьому Світі
Ой, як нелегко
В цьому світі
Діткам,
Вони невинні,
Незахищені, живі,
А ми у цьому світі
Зачерствіли,
І робимо усе,
Щоб зачерствіли
І вони,
Не чуєм їх ми
Ніжне щебетання,
Не бачим оченят
Живих до нас,
І навіть, коли ніжно
Притуляються,
Ми десь не тут,
А десь в минулому,
В думках.
- Це ваш вірш?
- Мій.
- Знаєте, говорячи про психологію, про психіатрію сучасну, кожного разу я себе ловлю на думці, що ця наука відчула певний вплив східних езотеричних практик, знань, технологій. Я знаю, що ви свого часу теж неодноразово відвідували такі країни, як Індія, Єгипет. Так?
- Так.
- Як вас цей досвід змінив як психотерапевта?
- По-перше, я їх відвідував не як релігійні країни. Є таке поняття - стани. От стан переживання. Ми приходимо в цей світ, і перше, що ми пізнаємо від наших батьків (я починав з того) - що я не створив порочне-непорочне. Ми прийшли, коли воно вже існувало. І комусь повезло з татами, з мамами, а комусь не повезло. Біологія виживання, еволюція.
Треба вижити. Дітки замикаються в собі, підлаштовуються до того стану, тих емоцій, в яких перебувають їхні тато-мама, щоб їх не били, напевне, розумієте? Все рівно це залежить від сім’ї. Коли закладається. Як би ми не хотіли.
- І що от це за стан? Ви кажете, що вивчали на Сході оці от стани…
- Я - людина землі. Є такий архетип: ми всі - люди землі. І мені було цікаво пізнавати інші культури, в кожній культурі є щось дуже гарне, чого вони досягли, де самоусвідомили щось. Я вивчаю різні культури, не тільки Індію. Мені подобаються всі, там, де я буваю. Пізнати їхню культуру.
- Культуру і, напевно, духовні якісь практики?
- Так, духовні практики. Що таке духовні практики? Духовні практики для мене – це свідомість. Свідомість дій в тій чи іншій життєвій ситуації. Якщо ми є свідомі, свідомість – це називається свідоме життя. Хто створив життя? Ви чи я? Хто створив?
- Це риторичне запитання. Про нього сперечаються вже століттями, тисячоліттями, хто створив це життя. Він. Великий архітектор, як кажуть масони.
- В мене був дід, він перебував у Почаївській лаврі монахом. Колись, маленькому хлопчику на руках, він мені сказав такі гарні слова: синок, не шукай Бога, бо буде важко тобі його знайти. Але ніхто не може спорити, що він створив життя. І сьогодні, хто б не говорив, життя – божественне. Коли ти бачиш квіточку, пташечку, дивишся людям в очі. Там Бозя.
- Там Бозя.
- Там Бозя. Він же створив життя.
- Термін оцей, Бог, Бозя, як раніше казали, зараз я вжив термінологію масонську, якій вже кількасот років. Вони кажуть Великий Архітектор. Ми постійно, от навіть ви, будучи психотерапевтом, звертаєтесь до цього поняття, якоїсь вищої сили. Тобто, для вас вона існує, як для психотерапевта?
- Як свідомість.
- Це вища якась свідомість?
- Ну, давайте подивимось, що творить людська свідомість. Танки, автомати, отруту, може, якісь і хороші речі творить. Покажіть мені людську свідомість, яка створила гарні зірки, небо гарне, квіти, дерева. І от дивіться, якщо ми допускаємо, що життя божественне, покажіть мені хоч одну людину, яка б’ється за сонце. Сонце світить всім, кожній людині. Ніхто ж не воює за сонце.
- Ну, почекайте, ми ще просто, можливо, до цього не дійшли. З часом, пам’ятаєте цей термін – "Кримнаш", "Сонценаш"…
- За землю – поробили кордони на землі, і воюють. Війни йдуть за землю.
Далі буде...
