Про жертви серед українських військових і мирних мешканців за останні роки війни, проблеми з мобілізацією, хворобу, яку треба буде лікувати Україні після завершення бойових дій, та необхідну умову перемоги на Донбасі у другій частині інтерв'ю ONLINE.UA розповіла волонтер Діана Макарова.
Першу частину інтерв'ю читайте тут: Ходять тривожні чутки про договорняки і здачу частини Донбасу - волонтер Діана Макарова
- На вашу думку, більшість українців усвідомили нарешті, що в країні третій рік іде війна?
- З кожним роком війни події на сході України сприймаються дедалі спокійніше. Як щось, що десь там іде, іде – і не припиняється. Озирнись довкола, запитай у будь-кого з оточуючих – вони знають, що десь там гинуть люди? І поки їх це не колише. А, можливо, і не буде колихати. Прірва між фронтом і країною росте. І ми з жахом чекаємо виходу шостої хвилі (тих, хто потрапив до війська у шосту хвилю мобілізації, - ONLINE.UA). Бо не знаємо, якою буде (і чи буде взагалі) та сьома хвиля, яка мусить прийти на її місце. Бо ми вже бачили, що лишилося від фронту після виведення п'ятої хвилі.
- Але ж навіть якщо сьома хвиля мобілізації буде оголошена – на все це потрібен час. А шоста ж уже виходить…
- Саме так. Ми питаємо: а що ж далі? Нам кажуть: ну як же? Контракт..! Але контракт не відбувся. Ідея провалилася повністю.
- Чому?
- На контракт прийшли люди, які пов’язали себе з армією. Але таких дуже небагато. Куди більше серед контрактників людей, які не змогли знайти себе у мирному житті. Там багато "аватарів", які вдома заробляли копійки або не заробляли взагалі нічого. І на контракті вони робитимуть те саме, що робили, коли були мобілізованими: пити, отримувати штрафи, покарання – і знову пити. Але вже на контракті.
Крім того, на контракт пішло досить багато звичайних, нормальних, совісних хлопців з одним-єдиним недоліком: вони - не військові по духу. Їм просто нічого робити в своїх селах і невеличких містечках, куди вони повертаються з війни.
Діана Макарова
- Це ті, кого часто називають "заробітчанами"?
- Так. Заробітчани. А це вже не армія. А де ж наша славна перша, друга, третя хвилі? Ці хлопці сидять. Якась частина з них пішла в армію. Але дуже маленька частина. Більшість сидить і чекає. У них снаряг готовий і стоїть біля дверей. Причому це не образний вираз, не метафора – у них реально зібрані рюкзаки та стоять напохваті.
Вони підуть. Вони повернуться, коли війна вступить в активну фазу по всій лінії фронту. Вони про це говорять – я сама не раз чула, інші волонтери та бійці чули. І ми віримо цим хлопцям. Знаємо, що частина з них повернеться, як тільки війна знову стане війною, а не тією незрозумілою гойдалкою, на яку вона зараз перетворилась. Гойдалкою, під час якої все ж таки гине величезна кількість народу.
Є підрахунки, які мене особисто просто вразили: кожен рік війни приносить на фронті приблизно стільки ж смертей, скільки принесли б три іловайські котли (за офіційними даними, в іловайскому котлі 2014 року загинули щонайменше 366 українських бійців, неофіційно називалися різні цифри, навіть до тисячі загиблих. Разом із тим, за нещодавно оприлюдненими даними міністра оборони Степана Полторака, з початку 2016 року бойові втрати ЗСУ склали 623 людини, - ONLINE.UA).
- Це саме про нашу війну?
- Так. За 2015-16 роки відбулось шість "іловайськів". Знову ж таки, я не знаю, наскільки вірити цим цифрам. Людина, яка це підрахувала, вела підрахунки за Книгою Пам’яті, куди, якщо не помиляюсь, вносяться лише бойові втрати. А що ж тоді говорити про небойові..?
- А про мирних..?
- А мирних взагалі ніхто не рахує. Зараз, коли обстрілюють якісь населені пункти – ту ж Авдіївку чи Станицю – я дзвоню хлопцям з одним запитанням: чи всі цілі? Чую у відповідь: один середній, один тяжкий, два "двохсотих"… "А мирні?" - запитую. "А ми не знаємо. Мирних давно ніхто не рахує"…
Ми приїздимо в ці населені пункти, говоримо з людьми. Питаємо: от були обстріли - скільки загинуло мирних? Нам відповідають: а ми не знаємо... Люди давно вже навіть не цікавляться.
Мирні гинуть. Ми можемо сотні разів казати, що вони самі винні, вони живуть на лінії вогню, хай вони виїздять звідти. Але ми прекрасно розуміємо, що виїжджати їм нікуди. Ні-ку-ди. Бо країна не впоралася на своєму офіційному рівні з навалою переселенців. Нічого не вийшло. Якусь частину людей прийняли та розмістили. Але чи прийняли б та розмістили їх, якби не оті тисячі волонтерів, які займались вивезенням переселенців? А частина людей побідувала - і повернулась назад. Назад в так звані ДНР та ЛНР. Вони б і раді, можливо, жити саме в Україні. Вони тікали саме в Україну. Але вони повернулися в недореспубліки, бо тут вони точно так само бідують і голодують. Тому вони повертаються на лінію вогню, з якої тікали. Такий ось фаталізм: чому бути – того не минути.
Жінка розказує - буквально кілька днів тому, в тій же Авдіївці: мене Бог відвів. Каже: "Я довго не виїжджала і дітей не вивозила. А коли почалися дуже щільні обстріли – дітей таки вивезла. І через два дні снаряд влучив прямо в дитячу кімнату…" Ми запитуємо: а зараз діти де? А вона, виявляється, привезла їх назад, додому. Живуть, до школи ходять… А снаряд же може знову прилетіти! Ось такий фаталізм.
І таких - маса. Я не можу забути, як у Дебальцевому – стріляному, вбитому Дебальцевому – ми вивозили людей, витягували їх із бомбосховищ. Навкруги – страхіття! Вибухи, бо передова ж зовсім поруч. Ми вивозимо поранених, паралізованих, люди б’ються в істериці… І тут бачимо – іде молода сім’я. Чоловік, дружина і дитинка у візочку. Вони гуляють. Просто гуляють, бо дитинці потрібне свіже повітря…
Війна робить з людьми дивну річ: вона викривлює свідомість. Ти не міг навіть подумати, що два з половиною роки війни зроблять з тебе те, чим ти став.
Фото з Донбасу
- Що саме ви маєте на увазі?
- Війна переносить людину в таке собі страшне задзеркалля… Ось тут рвуться снаряди, а поряд баба з дідом копають город. Бо треба садити картоплю. Спершу ми думали, що вони ненормальні. Але ні – вони цілком нормальні. Просто вони вже живуть у задзеркаллі. В країні викривленої свідомості.
- А вас як війна змінила? Ви ж у будь-якому разі аналізували, чи є такі зміни…
- Чи змінила мене війна? Не те слово! Знаєш, як кажуть: "Нас бьют – мы крепчаем"? От щось схоже відбулося зі мною. Крім того, я помічаю, що стаю жорстокою. Настільки жорстокою, що часом мені стає страшно. Ні, я ще не перекреслила якісь свої основні гуманістичні принципи. Я врятую дитину, стару людину, жінку з дітками, навіть сім'ю, де є чоловік, який міг бути сепаром чи навіть є ним зараз. Я їх ще врятую, як рятувала в Дебальцевому.
Але я вже вмію їх ненавидіти. Якщо раніше я не відчувала до тих людей ненависті, то зараз я, на жаль, це вмію. Це не повальна ненависть. Але в мені росте неприязнь до людей, які накликали на нас всю цю халепу, це страхіття, ці нещастя, через які ми проходимо.
Я навчилась бути також і жорсткою – до наших хлопців. Раніше я була переконана, що, раз він вже пішов на війну – ми вже мусимо йому допомагати. А зараз я розумію, що серед наших захисників є багато непевних людей. Тих, хто потрапив на фронт, але краще б їх там не було. Якесь розуміння цього факту було завжди, але до повного усвідомлення треба дійти.
Але це усвідомлення дуже допомагає в роботі, між іншим. Бо ми весь час вчимося фільтрувати заявки з фронту. Нас вже не так просто обдурити, бо навіть у телефонній розмові ми чуємо, коли нас дурять. Розрізняємо, коли потреба реальна, а коли комусь просто хочеться отримати четвертий комплект форми чи обвіси для автомату – просто для краси, чи рацію, щоб перемовлятися з машинами, які стоять у дворі.
Ми просіваємо заявки десятки разів. І перевіряємо – добре, маємо через кого. Фронт же тісний і з кожним роком стає все тісніший. І там лишаються люди, які або повернулися як контрактники, або служать ще з 2014 року. Ті ж кадрові військові, наприклад. Через цих людей ми можемо перевірити "новачків".
Знаєш, що мене страшить найбільше? Те, що війна закінчиться. А оця жорсткість, а часом – і жорстокість – вона в нас лишиться. Лишиться в мені, хоч я, крім нагородного ТТ від Полторака, не тримала зброї в руках. А що ж тоді говорити про хлопців..? Оця жорстокість, яку нам гвіздками в тім’ячко вбивають, може, нам і потрібна зараз. Але нам ще доведеться нею перехворіти.
- Нам би вижити в тій хворобі…
- Так… Ми ж бачимо, що відбувається з хлопцями після того, як вони повертаються. Бачимо, що їх треба захищати – насамперед від самих себе. Їх треба захищати від суспільства. Коли я повертаюсь із рейсу, з тієї ж розстріляної промзони, з Попасної, якій нещодавно дісталося непоганим калібром – я бачу мирне місто, безтурботних людей, які, здавалося б, такі далекі від війни. І ти думаєш: люди, як ви можете? Як вам донести просту істину – йде війна? І раптом ти зустрічаєшся поглядом з людиною – і зразу розумієш, що це дембель або відпускник. Ти вихоплюєш з натовпу точно такі очі, які, можливо, вони є у тебе, і розумієш, що Київ-то – не такий безтурботний, як здається. Що війна просочується, просочується… І якщо вона так сильно просочилась за 2,5 роки, що ж буде, якщо вона затягнеться?
- Судячи з того, що ви говорили, ви не сумніваєтеся в тому, що вона затягнеться. Але ж так не може тривати без кінця. Як думаєте, що має статися, аби ситуація зрушила нарешті з мертвої точки?
- Колись, коли я була твоєю колегою, я бавилась в аналітику. Зараз я від цього далека, як ніколи. Бо не маю ні часу, ні бажання, ні змоги аналізувати великі політичні процеси. Не знаю, як ти, а я вже не маю вихідних даних, щоб тасувати ці колоди. Але мені чомусь здається, що там, де є політична воля, де є міцні сталеві яйця – там можна закінчити цю війну. Навіть з якоюсь певною перемогою для нас. Там же, де політичної волі вистачає лише на те, щоб, пардон, жувати соплі – там війна затягнеться надовго. Нам дуже не вистачає сталевих яєць.
- А в армії вони є?
- У армії вони є. У волонтерів є, у народу. А ось у тих, кого ми обрали, нічого подібного не спостерігається.
Я не знаю, як закінчити цю війну. Дійсно не знаю. Але я знаю, що хлопці, які стоять там, на фронті – вони плачуть. Вони кажуть: ми можемо взяти цю висотку. Ми можемо взяти це місто. Дайте лиш наказ. Дайте команду..! І коли ти бачиш, що так плачуть хлопці по всьому фронту, в якусь мить думаєш: а може вони і правда можуть? Хоча, з іншого боку, ми ж не знаємо, що зробила би Росія у відповідь на такий жест наших хлопців.
- Я до того і веду. Чи може бути, що бійці в один прекрасний день вирішать діяти самостійно..?
- Ні. Вони вже не вирішать.
За останні три роки з армією відбулися дуже дивні, полярні дії. З одного боку, вона розклалася – пияцтво і контрабанда дуже розбещують. З іншого – вона дисциплінувалась. Пора благословенної махновщини 2014 року, коли ми не встигали рахувати перемоги, коли ми йшли і клапоть за клаптем відбивали широчезну полосу нашої землі (яку ми таки відбили) – ця пора давно минула. Махновщини в АТО більше нема. Навіть ті батальйони, які в самій своїй основі мали махновщину, добровольчі батальйони – давно дисципліновані. А місцями й кишенькові.
Звісно, я це кажу не про "Айдар" чи "Донбас", але, дійсно, у нас є кишенькові батальйони, батальйони "олов'яних солдатиків". І мені від цього дуже боляче. Є батальйони, які я особливо люблю – "Айдар", "Донбас", рідний для мене батальйон імені Кульчицького. І коли їх захочуть зробити ручними – це стане для мене крахом всього. Бо ці батальйони – це суть добровольчого руху, суть нашої країни.
- Може, дисципліна в армії – це не так і погано?
- Може. Я теж інколи про це думаю. Може й краще, що хлопці настільки бояться трибуналу, що готові померти, аби під нього не потрапити? А потім згадую: але ж переможний 2014 рік був саме під час махновщини!
У багатьох бійців, волонтерів лишилася туга за 2014 роком. Ми тужимо. Ми мріємо про повернення 2014-го, бо асоціюємо цей рік з тими звитягами, що тоді були. Зараз всі наші звитяги – в тому, що ми стоїмо і не пускаємо ворога далі. А тоді ми не пускали – і йшли вперед.
Фото з Донбасу
- Знаю, що ви були дуже близькі з Андрієм Галущенком, "Ендрю". Вже минуло більше року після нападу на групу Ендрю на Луганщині (на початку вересня 2015 року, - ONLINE.UA), в результаті якого загинув він і ще один учасник зведеної мобільної групи по боротьбі з контрабандою. Ви ж слідкуєте за розслідуванням цього вбивства? Чи є якісь зрушення у цій справі?
- Цікаве питання… Зрушень нема – абсолютно ніяких. Та ми й не чекали, що будуть якісь зрушення.
- Як це – не чекали?
- А ось так. Втім, ми не знали, що події розгортатимуться саме так. Навіть на рівні журналістів. Справа в тому, що як тільки якийсь журналіст починає докопуватися до суті того, що тоді відбулося, як все трапилось – йому або рубають тему, або просто звільняють. Знаю не один випадок, коли журналісти залишилися без роботи саме тому, що залізли надто глибоко в тему загибелі групи Галущенка.
Чому? Що такого страшного в тих секретах? Чому не дають навіть журналістам докопатись до того, до чого докопатись взагалі-то неважко? Куди, зрештою, тягнуться ниточки від Т-подібного перехрестя, де загинула ця група?
- Ви маєте відповіді хоча б на одне з цих питань?
- Ні. Звідки? Я не займалася розслідуванням смерті Ендрю. Я просто спостерігала, як розслідують інші. І я не можу не розуміти, що ті ниточки тягнуться дуже високо. Що журналістам і слідчим дозволено крутитися лише довкола мотивів середньої ланки осіб, тієї розвідки 92 бригади, на яку все це хотіли повісити – і забути про цю історію. Не вдалося. Бо якщо присутність там розвідки 92 бригади було легко довести, то з мотивами виявилося куди складніше. Та й ниточки, певно, повели вище.
Тим більше, в Луганській області після того дуже швидко змінили керівництво, прибрали Туку, поставили знову "стару гвардію", яка працювала ще до революції. Цікаво, чому це було зроблено, що саме вони контролюють – і чи контролюють? Поки що на ці питання відповідей нема.
До речі, не так давно в розслідуванні смерті Ендрю взагалі була дика ситуація. Прокуратура зробила запит на Росію, попросила допомоги в розслідуванні цієї справи. Звернулася за допомогою до країни, з якою ми воюємо…
- Ви вже не чекаєте що колись відповіді будуть?
- Ні. Вже ні. Я впевнена – офіційні служби, попри обіцянки, не зацікавлені у повному розслідуванні загибелі групи.
Але я вірю в те, що правда вміє вилізати навіть з могил. Колись ми дізнаємося цю правду.
Реквізити для тих, хто хоче допомогти українським військовим через Ф.О.Н.Д Діани Макарової, дивіться тут
