У першихдвох частинах інтерв'ю "У Губарєва на стінах були свастики, а в Донецьк навезли чортів з Росії" і "Як полювали на тітушок ДНР - спогади донецького партизана" ультрас "Шахтаря" Віталій Овчаренко розповівONLINE.UA про перші сутички з проросійськими сепаратистами в початку 2014року і боротьбу з бойовиками після захоплення столиці Донбасу.
Упродовженні бесіди з журналістом Ярославом Гребенюком Овчаренко розповідає просвої перші місяці на фронті і початку оточення сил АТО в Дебальцеве.
- Отже, з Донецька тобі довелося виїхати в середині травня...
- Я перебрався до Києва, але продовжував їздити на Донбас,побував у звільненому Слов'янську. Кілька разів був в одному з міст на півночіДонецької області, де, скажімо так, дізнався пару моментів, які згодомдопомогли звільненню деяких населених пунктів. Вибач, що так загадково, але часговорити про це ще не прийшов.
В середині літа 2014-го я зрозумів, що напруження незменшується, і що нєхрєн в Києві сидіти, треба йти на війну.
Друзі почали мене збирати. Артур Шевцов подарував бронежилет- за що йому величезне спасибі. Хлопці-ультрас скинулися, купили дорогінімецькі берци - вони мені дуже взимку в Дебальцеве допомогли. Активно бралиучасть знайомі з Тернополя. Допомагав Миша Макарук з "НародногоТилу". Взагалі величезне спасибі всім, хто мені допомагав, та й усім, хтопродовжує допомагати хлопцям на війні.
І ось я зібрався 8 серпня приїхав до Дніпропетровська - ітут почалося те, що ми іноді вважали саботажем з боку Міністерства внутрішніх справ.Ми, новобранці батальйонів «Дніпро-1», «Артемівськ», «Кривбас», майже місяцьчекали, коли нас відправлять на війну, а в цей час був розпал бойових дій.Чоловік двісті не могло поїхати на фронт.
Читайте також: Дзвонили навіть матері бойовиків - волонтер про порятунок полонених і відміну ДНР від ЛНР
Через день ми натовпом збиралися у дніпропетровського МВС іпитали: а коли ж нам поставлять штамп? Хлопці ходили і в облдержадміністрацію -до Корбана, Філатова (на той момент - заступників голови Дніпропетровської ОДА,- ONLINE.UA), і тільки 26 серпня, врозпал Іловайська, нас зібрали і сказали, що після швидкого навчання намнарешті оформлять всі папери, і ми зможемо виїхати на війну. Так, було чотиридні навчання. Як для міліціонерів патрульно-постової служби, якими ми офіційнобули.
- Вчили зачитувати цивільні права при затриманні?
- В тому числі. Я це навіть не конспектував, розумів, що цемаячня - я вже в тих місцях був, бачив техніку, бійців і розумів, що ми небудемо по вулицях ходити як ППС. Коротше, чотири дні нам читали якісьнезрозумілі лекції. А запам'яталося таке - одна з викладачів в останній деньрозплакалася прямо на лекції, побажала нам удачі. Не пам'ятаю навіть, як їїзвуть, блондинка, років тридцяти п'яти - дуже переживала за нас. В аудиторіїстояла абсолютна тиша, коли вона нам говорила побажання. Я думаю, деякі тількитоді усвідомили, куди вони їдуть. І 2 вересня ми виїхали в Артемівськ.
- Почекай, вам хоч постріляти дали?
- По п'ять патронів з «пеема» (пістолета Макарова - ONLINE.UA) дали стрельнути.
- А до цього ти мав справу з вогнепальною зброєю?
- Не довелося. Їхали ми на мікроавтобусах, і як тількиперетнули кордон з Донецькою областю, стало так ніяково. Порожні дороги, тількипролітають фури і БТР. Водій наш - переляканий, каже: «Мені потрібно викинутивас, і швидше назад!» Потім запитав у наших: «Хто вміє користуватисяавтоматами?» Тільки двоє вміло, зарядили два автомата провсяк випадок. Набазі вже заспокоїлися - все ж таки до своїх потрапили.
- Почекай трохи. З огляду на уроки історії, можна булоприпустити, що так все і буде: країна не готова до війни, в м'ясорубку кинутьнепідготовлений молодняк. Патріотам доведеться платити за некомпетентні рішенняабо зраду. А можна було вчинити по-іншому - наприклад, вписатися в партизанськувійну?
- Звичайно, можна було. Були неформальні загони, якіозброювалися і діяли на свій страх і ризик.
Місцеві, в тому числі мої друзі і знайомі, партизанили -допомагало знання краю, географії. Якщо їх сепари затримували, запитували: «Визвідки!» - «Та, з текстилю! Доїхати так-то і так-то». Їх відпускали. Сепари довго не могли повірити, що з ними борються не «правосекі-бендери зі Львова», амісцеві, донеччани.
Так багато такого було, що можна сміливо описувати в книгахі фільмах. Студенти, робітники розкрили себе у війні і стали героями. Мої друзіі зараз продовжують служити в різних силових структурах України.
Колишні військові теж активно партизанили. Виїжджали на«сафарі» вглиб території супротивника. Знаю випадок, хлопці на Майдані купилиякісь «козацькі» тужурки, заїхали в Донецьк, заарештували сепара і назадвибралися, а місцеві «козаки» їх навіть похвалили: «Правильно ви його!»
І такий у мене знайомий був: він допомагав під час одноготрагічного відступу нашим солдатам. Просто їхав, збирав їх по полях, придумувавлегенду і проїжджав через блокпости. Нагороджений за це.
Але я обрав інший шлях - воювати офіційно. Все одно у менене було навичок володіння зброєю, бойового досвіду. Та й десь у глибині душіхотілося: якщо мене вб'ють, щоб мама отримала пільги. Ну, може так егоїстично,але як є.
- Розкажи, коли в перший раз потрапив в екстремальнуситуацію.
- Перші дні. Куди їхали - не пам'ятаю, занадто багато булотоді в крові адреналіну. Мені пощастило, я опинився в четвірці, де старшим бувВова Гукаленко, він потім загинув під Горлівкою. Щось ми повинні булисупроводжувати. І ось ми їдемо десь в районі Костянтинівки, а в метрах чотирьохстах,може і більше, попереду почалася стрілянина. Як потім з'ясувалося, Сепаробстрілювали, але не нас. А наші для профілактики стали бити в"зеленку". Кіпіш, ми вистрибнули, лягли біля дороги. І тут Вовазрозумів, що я автомат раніше в руках не тримав. І ось він став намагатисявивозити нас на полігон, вчив стріляти. Я вже потім з ним в міськрадіАртемівська чергував, і тоді ж він мене на полігон і звозив. Ось і все - простаситуація, але для мене це якимось супербоєм здавалося.
Потім ми стали чергувати на блокпостах в районі Артемівська- це така рутинна невдячна робота. Мінус двадцять, ти днями тиняєшся на цьомублокпосту, перевіряєш ці непотрібні машини. Волонтерам велике спасибі - вони ібуржуйки нам знаходили, і речі привозили, і стільки їх проїздило через нашблокпост - тоді я зрозумів, що в Україні є громадянське суспільство.
Часто це нудно було, але як тільки ми починали розслаблятися- щось відбувалося: то стрілянина, то снаряди до нас прилітали. А потім сталибрати участь в операціях. Приїжджали фахівці: «Хлопці, не хочете взяти участь векшені?» - «Звичайно!»
Операції були такі. Нам кажуть, наприклад: є інформація, вцих трьох будинках є сепаратисти, озброєні. І колона заїжджає на вулицю, апотім різко захоплює підозрілий будинок. Вибиваємо двері, всіх кладемо напідлогу, а потім вже розбираємося: хто і що? Шукаємо зброю, прочісуємо горища,льохи.
Читайте також: Хвалилися валізами грошей від Путіна: хто і як почав війну на Донбасі
Ось один такий випадок. Погодили операцію, приїжджаємо назаправку, там вже сидять наші хлопці - видно, що досвідчені, спецура.Розповідають: «Наші два будинки в самому кінці такої-то вулиці. Озброєні можутьбути чим завгодно - від пістолета до гранатомета, так що будьте обережні помаксимуму. Якщо доведеться стріляти - дивіться, щоб не шмальнути у своїх!» Спецура повинна була захопити крайню хату, була інформація, що саме тамховаються сепари, але можуть бути і в будинку, який поручався моїй групі.
Потім ми уважно дивимося один на одного, запам'ятовуємо - іпоїхали.
Їдемо, зрозуміло - адреналін б'є хороший. Ось і ці будинки.Мужика, який відкрив хвіртку, кинули на землю, підбігли до будинку - двері булизамкнені. Забігаємо - там бабуся готувала їсти, а сепарів, слава Богу, невиявилося. А в сусідньому будинку взяли двох типІв - один з них наближений долідерів в Горлівці. Стали проводити обшук - спочатку нічого не могли знайти,але того сепара впізнали по фото, тому продовжували.
А потім так їх розкрили. Існує масло для змащення зброї - нажаргоні воно називається «ведеха». Воно спеціальне, не використовується вмирних цілях, так ось - знайшли його, а затриманий намагався розповісти, що вінїм велосипед змащує. Це було так наївно! Ось на цьому маслі вони попалися, іпотім розкололися.
Треба розуміти, що це були місяці перемир'я, хоча стрілянинаі не припинялася повністю.
А потім почалося Дебальцеве. 31 січня (2015 року, - ONLINE.UA) ми благополучно приїхали в місто.Дві години чекали наказу - що робити далі? Нас помітили сепари, і запрацювала артилерія - снаряди потрапляли поруч. І ми вирушили назад в Артемівськ, авранці вже знову повернулися в Дебальцеве і влаштувалися на одній з заправок.Наші стали базу обладнати, а я стояв на посту. Було страшенно холодно, йшов дощзі снігом. І ось я помітив яму, щось на зразок зливу. Кинув туди цеглину -перевірити глибину. І як передчував, що це знадобиться - через три хвилини наспочали обстрілювати. Снаряд настільки поруч розірвався, що я не зрозумів, як вцій ямі опинився. Це пройшло всього години дві, як ми приїхали, мабуть, Сепари таким методом з нами віталися.
В ямі вода була всередині. Я потім туди наклав цегли, мокро,але з цеглою можна перечекати. Коли йшов з поста звідти, іншим солдатам, що назміну прийшли, показав: «Он ямка - укриття!» Пізніше дізнався, що мої товаришів цій ямці пересиділи найсильніше бомбардування.
І ось ми ховалися від обстрілу, боролися з диверсантами,ходили на зачистки, їздили допомагати ВСУ на крайні позиції, допомагалимісцевим жителям, а потім 9 лютого сепари захопили Логвинове. Але ми думали, щоце ненадовго, не могли повірити, що після Іловайська наші дозволять знову себевзяти в оточення. Але день-два - і стало зрозуміло, що нас таки взяли воточення, і нічого хорошого нас не чекає.
А потім нас відправили охороняти залізничний міст. «Залізка»ділить Дебальцеве на дві частини. І ми вартували міст, щоб сепари його непідірвали - якщо міст зруйнувати, то об'їзд дуже далеко, порушаться нашікомунікації.
Влаштувалися в тунелі. Я потім це фото у себе в Фейсбуціпоставив, «Воїні світла». Світлов кінці тунелю охороняють воїні Збройних Сил України:
Бомбили тоді так, що нам не могли підвезти зміну, просиділив тунелі близько 32 годин. Щоб ти розумів, міст над тунелем розрахований на 6-7товарних складів. Але пару раз по ньому ТАК потрапляло, що він хрустів,сипалися шматки бетону. Думали, нас завалить. А ти лежиш вночі в тунелі, бачишв прохід: місто горить, видно, як удень - заграву одну видно, шифер тріщить,чутна перестрілка. Весело, загалом. Вранці, коли вийшли - все металомпосічене, і метрів за п'ятнадцять - в землі снаряд «градини» стирчав.
Вночі повз нас кілька разів якісь наші вояки проїжджали. Тежбомбардування перечекати - пару раз мало не стрілялися з ними. Знаєш, вже всюдивсім "ввижаються" ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи - ONLINE.UA) та інше. Але щастило, що біди не сталося.
Читайте також: Не міг повірити, що луганчани будуть цілувати чужі прапори - блогер Сергій Іванов
Всі дев'ятнадцять днів, що ми пробули в місті, російськаартилерія дуже жорстко бомбила місто, тому, коли я чую, що це ми бомбили - цесмішно. Як Дід (наш шофер, позивний - Дід) нас вночі вивозив - взагалінезрозуміло. Там хата горить, там горить, дерева на дорозі повалені, там -ракета із землі стирчить. Перед нами вибухи, там перестрілка йде,літають-світяться трасера. Весь час в поїздках бачиш вибухи, заграви, їхалитуди - цілі були будинки, назад - вже горять. Дерева посічені осколками, гілочкилежать. Гул стоїть, Місяця, втім як і Сонця, не видно через дим. Ось як в«Апокаліпсисі сьогодні», коли після ракетних ударів з вертольотів все горить.
Бойовики увійшли в залишений українськими військовими тунельв Дебальцеве
Добралися ми з тунелю на базу, і теж, виходить, нампощастило - якраз в цей час наші хлопці поїхали на операцію кудись на околицю,потрапили в засідку, троє загинуло. У тій групі земляк мій був, з Лиману, -Сергій Карпо, ми його звали Мальок, йому 18 років тільки виповнилося. Всі вжеспали, а я ні - попрощався з ними. Сказав: «Давай, удачі!» А через дві годиниМальок загинув - навіть тіло його не знайшли. Щось по ДНК визначили, алепохорону так і не було. Діму Стрільця ще вбили, а він тільки дочку молодшу вшколу відправив, 1 вересня. І Вітя Лаговський загинув, у нього перед цим внучканародилася, він всім про цю внучку розповідав. Ось виходить, якби незатрималися в тунелі під бомбардуванням, потрапили б в цю жорстку переробку. Небуло б щастя, так нещастя допомогло. Таке на війні теж буває.
У тій операції ще загинуло два хлопця з батальйону «Львів»,вони перебралися до нас на базу і разом стали воювати: «Артемівськ» і «Львів» -схід і захід, символічно.
- Розкажи, як в таких умовах солдати отримують інформацію? Розуміють,що взагалі коїться?
- Буває - ніяк не отримують. Один раз ми поїхали на околицю,прочесали її, повертаємося, а місцеві говорять: «Що ви тут робите? Тут сепари!» - «Як?» - «З позавчора!» Ось, буває, так свіжу інфу і дізнаються - коли потобі стріляють в районі, який повинен бути, по ідеї, нашим. Нам тоді дужесильно пощастило, що нас не помітили. І не перестріляли.
А на базі у нас до останнього дня була супутникова антена,працював телевізор, і ми, виходить, спостерігали за подіями онлайн. Дивимосяновини: сепари заявили, що захопили міськраду в Дебальцеве. А я знаю - їх тамнемає. І розумію, що важливо довести - вони брешуть! Плюс я ж розумію, що ценаш шанс і козир для українських переговірників в Астані чи Мінську, непам'ятаю де йшли переговори по Дебальцевому (переговори по Донбасу відбулися вМінську в лютому 2015 року, - ONLINE.UA).
Міськрада була в трьох кілометрах від нас. І я попросив Дідаі свого справжнього бойового побратима Васю зважитися на відчайдушний крок:поїхати і сфотографувати український прапор над міськрадою. Місто вже по сутібуло нічийним, це була дуже ризикована справа. Зустріли по дорозі незрозумілочий «КамАЗ» з «зеушкою» (зенітно-ракетна установка - ONLINE.UA), ми зупинилися біля дерев, а"КамАЗ" пролетів на швидкості повз. Загалом, теж невесело.
Пощастило - сфотографували і благополучно повернулися.
У нас було місце, де добре ловив мобільний зв'язок - япішов туди з телефоном, щоб викласти ці фото в мережу. Пройшов метрів двадцять,тут по базі почала валити артилерія. Я на всіх парах повернувся в підвал, потімпісля обстрілу потемніло, і йти вже кудись було самогубством. Так ті фоточки іне виклав. Хлопці потім дорікали: «Ех, що ж ми - даремно ризикували?»
Далі буде...
Розмовляв Ярослав ГРЕБЕНЮК, фото надані Віталієм Овчаренко
