Україно-італійська стрічка «Коза Ностра. Мама їде» стала новим досвідом зйомок для української акторки театру та кіно Ірми Вітовської. Вона розповіла кореспонденту online.ua Івану Гриневичу про складнощі та виклики зйомок в Італії, а також поділилася думками про сучасні українські стрічки та шлях українського кінематографу з 2010-х років.
Спершу я хотів би вас привітати із прем’єрою україно-італійського фільму «Коза Ностра. Мама їде», зйомки якого відбувалися безпосередньо в Італії. Вам було важко пристосуватися до тих умов і як вам досвід італійських зйомок?
Досвід абсолютно ідентичний українським зйомкам, тільки мова інша. Одразу закликаю усіх змінити нарешті оце меншовартісне відношення. У нас чудові групи, серйозні команди.
У нас дуже потужний технічний склад всіх кіновиробництв, з якими я працюю. Особисто можу підтвердити. Тому для мене не змінилися якісь правила чи якісь інші вхідні.
Мова – так. Я не говорю італійською. Для мене це був певний виклик — відпрацювати картину мовою, яку я не знаю. Англійською було б простіше, тому що я її, принаймні, в голові будую, хоча акцент…
Але ми розуміємо, що моя героїня – українка, тому акцент – не страшна історія, навпаки, вітається у даному випадку. Але італійська простіша у вимові.
Італійська дуже милозвучна мова, дуже дотична до української. Я думаю, що і наші україномовні громадяни дуже швидко опановують цю мову. Але, звичайно, коли ти взагалі не маєш навіть базового рівня, то це виклик.
Я спершу відмовилася, тому що я дуже лінива до вивчення нових мов, особливо лінива до того, щоб з ними працювати. Адже це не просто вивчити тексти, вони мають народжуватися у вас тут і зараз, ставати своїми, ставати словами героїні. І тут органіка. Але мені вдалося. Це було складно.
У чому найбільша складність зйомок іноземною мовою
Звісно, вже пройшли роки, і я той момент згадую з позитивом, але на той момент це було досить страшно, складно, тому що героїня проживає три позиції у мові, три свої фази: коли вона щойно вивчила, коли вона володіє вільніше і коли вона дуже досконало володіє.
Знімається не підряд, тому більше для мене була територія монтажу всередині картини — наскільки я вільна мізансценічно в способі існування з партнером, наскільки я вільна відпускати чи не відпускати ще свою героїню від уваги, зосередження і паралельного translate — тобто операції героїні, коли вона з італійської перекладає для себе на українську.
У цьому полягала найбільша складність, і, звісно, слова, звісно, вимова, і звісно, що деколи слова – це ж не просто приблизно, це точні тексти, точні слова.
Мало того, це сицилійська мовна палітра, бо це Сицилія, і це дещо інша мова, ніж італійська. Як у нас, скажімо, є етнографічна група гуцульська. Якби я нею говорила, то велика частина України мало б зрозуміла її діалектику. Там така сама історія.
Але, я думаю, що після цього досвіду я готова і японською, мабуть, уже грати. Вони мене не дублювали, лишили в оригіналі. В Італії картина вийшла з моїм оригінальним голосом.
2022-ий і 2023-ий роки стануть найкращими для українського кіно
Досить символічно, що ми сьогодні на території кіностудії Довженка, і я хотів би окремо зупинитися на питанні українського кінематографа. Я переглядав інтерв’ю з вами, і ви дуже часто говорили про український кінематограф. Що зараз переживає українське кіно?
Цей рік – це квінтесенція успіху українського кіно. Я можу вам ствердно сказати, що 2022-ий і 2023-ий роки могли б стати просто короною українського кіно у підсумку оцього десятиліття.
Картини, які я подивилася на «Тижні критики» – це «Клондайк», «Памфір», «Я і Фелікс», «Відблиск», «Бачення метелика». Також ті, які будуть іти до глядача, ті, що ми зараз закінчили – «Малевич».
Я дивилась «Божевільні», які будуть йти на фестивалі, «Смак свободи» — частину. Картини, які очікувані – той самий «Люксембург» Антоніо Лукіча. Дуже багато робіт, які йдуть до нас, підкреслять якраз оту всю дорогу, яку пройшло українське кіно, починаючи з 2010-го року.
2010, 2011, 2012 – це були такі періоди, коли стрічок дуже мало виходило. А найбільше – це після Майдану, звичайно, коли кінематограф, кіноіндустрію очолив Пилип Іллєнко, тобто коли держава зрозуміла, що треба інвестувати в кінематограф, як в інформаційну безпеку.
І, починаючи з малих кроків – з двох картин на рік, ми вийшли на 2020-й рік – найкращий доковідний рік, коли в місяць чотири стрічки ділили сітку. І це ігрові, як кажуть, стрічки. Я вже мовчу про документальні, короткометражні.
І в якості ми теж зросли. Цей «Тиждень критики» якраз підкреслив риску в тому, що ти не знаєш тепер, як діяти. Я і у минулу «Дзигу» не знала, кому надавати перевагу серед номінації мого департаменту — акторського, а у цьому році я точно не знаю, що робити.
Це свідчить про те, що українці швидко вчаться. Не тільки кіно знімати, а, як бачимо, і воювати. Ми швидко опановуємо все. Якась здатність до навчання в нас є. Мабуть, це пов’язано з тим, що українська нація, починаючи з тисячолітньої давнини, завжди була біля витоків освіти.
Ми швидко вчимось, і, на жаль, швидко вчимося і поганих речей. Але й – добрих і хороших. Тому треба зосередитись на позитиві, на плюсах.
Вас також може зацікавити: Молоді, яка бачить себе в Україні, час об'єднуватися і брати майбутнє в свої руки — Ірма Вітовська
