Українці вже перемогли у війні, далі все буде зовсім по-іншому - капелан з АТО
Категорія
Культура
Дата публікації

Українці вже перемогли у війні, далі все буде зовсім по-іншому - капелан з АТО

Українці вже перемогли у війні, далі все буде зовсім по-іншому - капелан з АТО
Джерело:  online.ua

Про людей, яких він зустрів на фронтовому Донбасі, свою хворобу та одужання, війну й те, в чому українці вже перемогли, у другій частині інтерв'ю ONLINE.UA розповів капелан 28 бригади Збройних сил України Олег Заболотний.


Першу частину інтерв'ю читайте тут: Здорова людина має боятися, їй є що втрачати - український капелан про роботу в АТО і війну на Донбасі


- Скажіть, а ваша родина як сприйняла ваше рішення піти в капелани?


- Мама з татом не дуже підтримували. Дружина теж. Втім, я їм і не говорив спершу. Першу ротацію як поїхав - не сказав, що їду машиною. Просто сів і поїхав.


- Вони не знали?!


- Вони не знали, що я машиною поїхав. Я просто сказав, що їду. Куди їду? Сказав, що ми будемо десь в тилу. А вийшло зовсім інакше. Родина вже пізніше дізналася, що я машиною їздив. А так весь 2014 рік вони навіть не здогадувалися, що я їздив на фронт.


Знаєте, за той час, що я їздив, дуже багато історій було приємних. Людей дуже багато хороших зустрічалося. Настільки багато, що я вкотре переконався: таки є Божа сила. От правда, від душі вам кажу: настільки воно захоплююче, що хоч бери і книжку пиши.


Якось зламалася в мене машина. Ми на той час у Станиці Луганській стояли. А машина зламалася, коли я тільки з Кіровоградщини виїжджав. Довелося затриматися, ремонтувати двигун. Коли доїхав до Станиці – він знову поламався. Ремонтувати там не було де. І запчастин не було. Мені запчастини зі Львова в Старобільськ передавали. Поїхав я туди на "Нову пошту" отримувати ті запчастини – а повертатися мені вже ні на чому. Автобуси вже не ходили. То я пішов тоді на блокпост. Розговорилися з хлопцями. Кажу: я з Бродів родом. А вони – хто зі Львова, хто з Львівської області. Спинили вони мені машину, в якій чоловік з дружиною їхали. Їдемо, розмовляємо. Вони мене й питають, звідки я. Із Львівщини, але парафія моя – на Кіровоградщині. Межує з Миколаївською областю, з містом Первомайськ. Виявилося, що чоловік той – родом з Первомайська. Отак і розговорилися – і я й не помітив, як доїхали до Станиці.


А мені треба було машину тягнути 130 км – в Новотошківку. Слизько тоді було. Зима. А машина ж не заводилась, бо двигун несправний. Я знайшов в інтернеті майстра, домовився з ним. Він каже: привозьте машину. А щоб її відтягти, мені треба було 1,5 тисячі гривень. Грошей таких у мене не було, бо я ж перед тим вже раз за ремонт двигуна заплатив – і немало. "Що робити?" - думаю. Вирішив подзвонити до того чоловіка, що мене підвозив. Кажу: можете чимось допомогти? Він за десять хвилин передзвонює, каже, що о 5 ранку біля КСП штабу стоятиме машина. Вранці приїхала машина, і він приїхав. Каже мені: 500 гривень знайдеш? Знайду, - кажу, - а решта..? Не переживай, - відповідає. Дістав тисячу, дав водієві, я ще 500 додав – і ми поїхали.




Капелан Олег Заболотний із українськими бійцями. Фото: Facebook


В Новотошківці майстер відремонтував мені двигуна, частини продав, все як має бути. Завели, проїхалися. А тоді він каже: мийте руки. Завів мене до хати. А там – п’ятеро дітей. Ми помолилися, тоді мене запросили пообідати. А в мене – от чесно! – не було грошей, щоб розрахуватися. Ну, думаю, буду просити людину, щоб почекала. Я ж не втікаю. Ми на місці. Питаю його: що за роботу? А він відповідає: їдьте! Ви робите добру справу. Так само, як і я. Щасливо!


Ви собі уявити не можете, наскільки це було приємно. Не тому, що він безкоштовно зробив. Я переживав, бо це ж праця, розумієте..?


Так що є таки Божа сила. Не раз там в цьому переконувався. Тут би, може, й не було такого. А там такі випадки трапляються на кожному кроці.


- А те, що ви би могли назвати чудом, траплялося? Справжнє чудо?


- Чудо..? Найбільше чудо – певно, в тому, що все в Божих руках. Те, що я захворів – і кажуть, що одужав.


- Свою хворобу ви вважаєте чудом?


- Знаєте, я завжди насамперед жив сім’єю, дітьми. А коли почалася війна, найбільше натхнення мені давали мої хлопці, з якими я був. Мені насправді було заборонено взагалі їздити автомобілем, але я під час хімії продовжував їздити на схід. Лікар дуже з цього приводу сварився. Казав: я не знаю, чим ви думаєте взагалі, що себе анітрохи не бережете!


Ви можете не повірити, але коли я приїздив туди, до хлопців, я отримував такий потужний заряд натхнення, що, гадаю, дякуючи цьому і Божій допомозі я й одужав.


Там, на сході, йде війна. Але все залежить від того, хто в тій війні чого шукає. Хтось опускає голову, каже, що проблем багато. А хтось шукає якусь світлу іскру – щоб запам’ятати, допомогти, щось зробити.


- Ми вже кілька разів побіжно торкнулися теми вашої хвороби. Коли і як ви дізналися, що захворіли? Який вам діагноз ставили і як лікували?


- У мене були по урології проблеми. Але мені сказали, що запального процесу нема. "Пийте таблетки – і все буде добре". Ну, я й поїхав до хлопців. Пив ті таблетки. Але краще не ставало.


Коли мені стало геть погано – мені зробили операцію. Там, в Донецькій області. А ще я тоді застудився. І після операції почав дуже кашляти. То мене швиденько направили на рентген. А після рентгену зібрали цілий консиліум. Але мені нічого не сказали. Сказали лиш, що потрібна термінова евакуація або на Дніпро, або на Львів.


Коли привезли до Львова – все ще ніхто нічого мені не казав. Натомість лікарі подзвонили замполіту. А він – моїй дружині. А я нічого не знав. Коли тільки приїхали, наступного ж дня я опинився в госпіталі. Спершу – обстеження. Потім – повторна операція. А далі – довгий шлях лікування…


- Який діагноз ставили? Яка стадія?


4 стадія (раку, - ONLINE.UA). В мене метастази пішли на легені. Діагноз звучав так: множинні опуклі білі плями на обох частинах легень. Легені ж не чути. Там нема нервових закінчень – то я нічого і не відчував.


- А лікарі? Як вони могли не побачити?


- Отак, як бачите… Я коли додому їздив у відпустку на кілька днів, мені робили УЗІ. Сказали, що жодних проблем нема. Знаєте, думаю, якби я ото не застудився – так нічого б і не дізнався. Мене врятувало те, що я підхопив застуду, що мене послали на рентген – і побачили мої легені. Почали лікувати, дали посилений курс хіміотерапії – і, наче, як кажуть, спрацювало. Пішло на покращення. А там – надіємося на Бога і на те, що все буде добре.


- Скільки було курсів хіміотерапії?


- Шість. Дві операції і шість "хімій".


Зараз кажуть, що пішло на покращення. Надіємся. Рук нема чого опускати - є задля кого жити. Підтримка є. Двоє чудових дітей, дружина, батьки. То найголовніше.


- Ви згадали про те, що кількість священиків, які готові їздити на фронт, суттєво зменшилася. Чому це відбувається? Чи є серед капеланів якісь побажання щодо того, що могла би зробити держава, щоб виправити цю ситуацію?


- Хотілося б, направду, щоби нарешті владоможці припинили використовувати Церкву в політичних брудних іграх. Припинили ділити нас на православних і греко-католиків, на правильних і неправильних. Щоб ми всі робили одну спільну роботу. Якщо не хочуть нам допомагати – хай, принаймні, хоч не заважають.


Священики там, на війні, дуже потрібні. І щоб вони продовжували туди їздити, треба і про них не забувати. Бо ми – такі самі люди, з руками, з ногами. І ми так само ризикуємо життям.


Пора нашій владі задуматися над тим, що спасіння не досягається через гроші. Шлях до спасіння йде насамперед через віру в Бога. Ми всі прийшли на цей світ голими. І такими ж підемо з нього. З собою ніхто нічого не забере. Це найголовніше. І це мають зрозуміти наші державні мужі. Тоді і тільки тоді можливі будуть зміни на краще.


- Перерахуйте, що, на вашу думку, реально необхідно зробити нашим державним мужам, аби ті зміни відбулися? Принаймні у тому, до чого причетні особисто ви?


- Насамперед хай звернуть увагу на те, що хлопці потребують духовної підтримки. Крім того, дуже важливо, щоб капелани або входили в штат, або мали якісь пільги на кшталт тих, які мають військовослужбовці. Бо ніхто не застрахований від біди, від вибуху, від пострілу. Церква у нас від держави відокремлена. Тому капелани не на державному забезпеченні. Не доведи Боже, якась біда з кимось із нас трапиться – ми не маємо права в госпіталі лікуватися. Не маємо права на ВЛК піти, щоб нас списали. Не можемо отримати, наприклад, групу інвалідності як інваліди війни – якщо це там сталося.


І в цю відсутність офіційного статусу зараз багато що впирається. Мені он, приміром, районна рада виділила гроші на лікування. І перше, що мене питають – а де ваше УБД (статус учасника бойових дій, - ONLINE.UA)? Та нема, кажу. Ну, як нема УБД – то і грошей не буде, бо собез не пропустить.


Я не йшов за УБД. Я знав, на що йду – як і десятки інших капеланів. Нам сказали, що ми йдемо як волонтери – і всі на те згодилися. Але знаєте, що зробили? Частині священиків статус "учасник бойових дій" дали, а частині - ні. Тим, хто пішов після того, як у Верховній Раді вирішили, що не будуть давати УБД капеланам. От і виходить, що нас поділили. Я тільки не можу зрозуміти, як – на грішних і безгрішних? Не можна так. Треба якісь корективи внести…


Наведу приклад. Один з капеланів – отець Валентин Серовецький – не так давно загинув. Хай не від вибуху – розбився на машині. У нього лишилося п’ятеро діточок. Кому тепер потрібні чужі діти? Нікому. А священик віддавав. Віддавав свою наснагу, любов, духовність, щоб допомогти врятувати хлопців. У полоні був. І що зараз? Нічого нема. Тиша. Нікого не цікавить, як житимуть його діти, як житиме його дружина, яка лишилася без опори. Ніхто про те не думає.


І це дуже велика проблема. Ситуацію треба кардинально міняти. А вони все тягнуть, тягнуть, тягнуть… Не знаю, чому. Хтось їде в АТО на місяць, просидить в тилу – і отримує статус. А священик на це уваги не звертає. Він їде далі. Він не думає про УБД – поки здоровий. І лише коли трапиться біда, починає думати: а я ж нічого не маю, я ж нікому тепер не потрібен…


- Чи правильно я розумію: на вашу думку, треба ввести капеланів у штат ЗСУ, прирівняти їх до учасників бойових дій?


- Обов’язково! Обов’язково ввести в штат, щоб капелани не йшли за ЗСУ, а входили в штат. За кордоном це було зроблено вже давно – капелани в штаті збройних сил. А у нас нема такого. В Україні ми волонтери. Але ж священик там – нарівні з хлопцями…


Там, де нема війни, де є мирне життя, воно все інакше говориться, трактується. Тут свої правила. Там правила зовсім інші. Там зовсім інше життя. Там розумієш, що не можна весь час жити по книжці. Це неможливо. І щоб вийти з тієї чи іншої ситуації, доводиться інколи робити якісь незвичні речі – можливо, зовсім не так, як воно мало би бути. Але там головне – щоб усі були живі і здорові. Тож все, що ти робиш, ти робиш виключно для того, аби врятуватися і врятувати хлопців своїх.



Фото: Facebook


- Чи змінили вас ці півтора роки на війні? І чи відчуваєте ви, що вас туди тягне – як про те багато хто розповідає?


- Тягне! Чому? Там ти себе відчуваєш дійсно потрібним. Ти чуєш, що в тебе є там щира паства. Чуєш, дуже чуєш це. Що війна змінила в мені? Мабуть, те, що я ніде би в житті не взяв такої священичої практики, яку отримав там. А там дуже велика практика життєва. Дуже велика…


Може повторюся, але в житті воно інакше. Коли спілкуєшся з громадою, вони вже тебе знають, ти їх знаєш. А там - зовсім інше. До кожного хлопця має бути свій підхід. Його треба знайти. Не з книжки, а з життя. Він тобі щось розкаже, ти йому. А потім сидиш, обдумуєш, чи правильно виходиш з положення, чи все можливе робиш для того, щоб врятувати людину.


А ще там все простіше. Значно простіше, ніж тут. Там ти їдеш – і тебе люди розуміють. На тих же блокпостах підтримають, допоможуть. Там тебе не залишать в біді. Повертаєшся сюди – а тут все зовсім інакше. Тут нема війни у людей…


- Ми зможемо взагалі перемогти, якщо для більшості українців війни нема досі?


- А ми вже перемогли. Перемогли тим, що багато хлопців, які пішли, яких нема вже в живих, поріднили нас. Ми стали дійсно однією родиною. Правда! Такого раніше не було. Порахуйте, скільки ротацій було. Зараз всі ті хлопці порозходились – але вони не зникли. Вони зідзвонюються, зустрічаються. Як от я, наприклад, з хлопцями з тих двох ротацій, що при мені були.


Розумієте? Раніше нічого подібного не було. А тепер ми – родина. Народжується нація. Прямо зараз народжується. Воно буде не відразу – бо процес народження йде повільно і болісно. Але буде обов’язково. І коли ми станемо нацією – все буде зовсім інакше.


Попри те, що стан здоров’я отця Олега зараз суттєво покращився, лікарі поки не готові стверджувати, що недуга відступила назавжди. Для того, аби переконатися в одужанні і уникнути загрози рецидиву, медики радять капеланові пройти обстеження за кордоном. Однак тривале і дороге лікування забрало чимало грошей, і коштів на поїздку до закордонних спеціалістів отець Олег просто не має. Просити допомоги у людей він соромиться. Тому за нього це робимо ми. Якщо ви маєте бажання і можливість хоч трохи допомогти цій мужній людині у боротьбі зі страшною хворобою — можете зробити це за реквізитами: 5168 7573 0697 8091 Заболотний Олег Михайлович


Лілія Рагуцька

Залишаючись на онлайні ви даєте згоду на використання файлів cookies, які допомагають нам зробити ваше перебування тут ще зручнішим

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?