Початок квітня ознаменувався екстреним
озморожуванням замороженого більше 20 років тому запеклого конфлікту в Нагірному Карабасі. Правда, цього разу говоритимуть не тільки гармати, але і медіа - такі закони сучасного світу.
2 квітня практично по всій лінії зіткнення азербайджанських військ і армії невизнаної Нагірно-Карабахської республіки пройшли запеклі бої, повідомлення про їх підсумки носять суперечливий характер. Вже 3 квітня Баку оголосив про припинення вогню, але повної впевненості в здатності його дотримання немає. Азербайджан може бути задоволений демонстрацією свого успіху, оскільки захоплені два населених пункти і кілька стратегічних висот.
Мабуть, слід нагадати, що Нагірний Карабах - це спірна територія між Вірменією і Азербайджаном, приклад так званої «національної політики» Йосипа Сталіна, який передав до складу однієї з республік землі зі змішаним населенням. Після початку перебудови в СРСР проблема почала вилазити назовні і на початку 90-х вилилася в запеклу і кровопролитну війну. Її результатом стала втрата Азербайджаном 1/7 частини власної території, яку сьогодні і займає визнана де-факто лише Вірменією Нагірно-Карабахська республіка. Масовий вихід вірмен з Азербайджану і азербайджанців з Вірменії супроводжував цей конфлікт.
З одного боку, конфлікт в Карабаху був заморожений протягом майже двадцяти років, з іншого - розв'язання проблеми не вийшло, не дивлячись на дипломатичні зусилля і багатораундові переговори в Мінську. Резолюції Ради Безпеки ООН, які закликали відновити територіальну цілісність Азербайджану, в НКР не хотіли чути. Аналогічною була і реакція Єревана, в чому немає нічого дивного: президент Серж Саргсян, як і його попередник Роберт Кочарян - вихідці з Нагірного Карабаху, їх земляки сьогодні посідають ключові позиції в структурі влади у Вірменії.
Тільки за останні роки Азербайджан і Вірменія витратили мільярди доларів на закупівлю бойової техніки та озброєнь. Основним постачальником виступала Росія, яка намагається сьогодні отримати власні дивіденди від конфлікту на Південному Кавказі. Москву і Єреван пов'язує членство в ОДКБ, втім, і з Баку останнім часом Володимир Путін почав знаходити спільну мову.
Розглядати Нагірно-Карабахську республіку, в якій проживає близько 150 тисяч осіб, окремо від Вірменії навряд чи має сенс. Тут в повному обсязі працює принцип сполучених посудин. Ще один важливий фактор: потужна вірменська діаспора, не просто розкидана по світу, але така, що має серйозний вплив на формування політики і США, і низки європейських держав. Тому навіть після завершення бойових дій інформаційний шлейф конфлікту поширюватиметься по всьому світу, викликаючи різноманітні реакції світової спільноти.
Цікаво відзначити, що Вірменія і Азербайджан недавно пережили серйозні кризи, пов'язані з «електричним майданом» в Єревані і помітною девальвацією маната в Азербайджані. Вартість нафти серйозно впала, і негативна економічна кон'юнктура завдала потужного удару по азербайджанській економіці. У цих умовах прагнення реабілітуватися в Карабасі виглядає логічним для обох сторін здавався конфлікту, який здавався замороженим майже двадцять років.
Цілком ймовірно, що свою вагому лепту в справу «розморожування Карабаху» внесла Росія, від якої залежить багато в чому економіка Вірменії, і яка має досить агентів впливу в Азербайджані. Для Кремля напруженість на Південному Кавказі дає хороший шанс урочисто одягатися в тогу миротворця, заодно умивши наостанок Барака Обаму. Якщо ж цей сценарій здійснити не вдасться, то максимально загострити ситуацію біля кордонів Туреччини, яка вже заявила про беззастережну підтримку Азербайджану.
Як в цій ситуації варто діяти Україні? Мабуть, необхідно пам'ятати, що Азербайджан засудив анексію Криму, а Вірменія зайняла в Генеральній Асамблеї ООН два роки тому проросійську позицію. Для Києва сьогодні важливо привертати увагу світової громадськості до подій на Донбасі і використовувати загострення в Карабасі для викриття дестабілізуючої ролі Росії в сучасному світі.
Євген Магда, політичний експерт, спеціально для ONLINE.UA
