За часів Януковича доводилося виступати в стриптиз-барі - Богдан Логвиненко
Категорія
Україна
Дата публікації

За часів Януковича доводилося виступати в стриптиз-барі - Богдан Логвиненко

За часів Януковича доводилося виступати в стриптиз-барі - Богдан Логвиненко
Джерело:  online.ua

Богдан Логвиненко - український блогер, журналіст, мандрівник, автор мистецьких та культурних проектів. Йому 28 років, проте в Україні він став відомим ще в середині 2000-х, в період розквіту Живого журналу.
У першій частині інтерв'ю ONLINE.UA Богдан розповів про свій новий проект Ukraїner.
У продовженні розмови Логвиненко розказує про те, як емігрував з України через Віктора Януковича, про роботу гідом в Азії, про те, як, подорожуючи автостопом, ледь не загинув у Росії, а також про цікавих людей, заради яких можна витримувати всі негаразди подорожей. 


- Я досить довго займався культурними проектами, була така агенція Natural East - ми з друзями її робили для того, щоб привозити іноземні гурти в Україну. Були цікаві команди з Польщі, Чехії, теж були трошки і з Західної Європи. Намагалися заїжджати у такі місця, де музична сцена знаходилася у атрофованому стані. Зробили концерти у Жовтих Водах, Нікополі, Слов'янську, Луганську, куди рідко хто з європейських гуртів доїжджав.
На той час я жив у Польщі. Виїхав відразу, як Янукович став президентом, мені здавалося, що тут вже нічого не буде, і цими заходами я намагався робити щось корисне для України. Однак інтерес до культурних проектів дедалі більше падав. Таке бувало: ми граємо у якомусь клубі, а за місяць цього клубу вже нема, його віджали люди Януковича.



Одного разу ми виступали у Білій Церкві, приїхав хіп-хоп-нойз проект з Польщі, група Napszyklat називається - і там теж перед самими концертом закрили клуб. Не обов'язково, що віджимали бізнес, могли просто прислати санстанцію, закрити заклад "для порядку". І ось, цей концерт перемістився в інший клуб - "КлубНічка". І, власне, чуваки, коли туди приїхали, зрозуміли, що "КлубНічка" - стриптиз-бар. Вони розклалися, стали грати свою експериментальну музику, а дівчата вийшли на сцену, почали танцювати і роздягатися під польський хіп-хоп. Там таке було - і "мамка", яка дівчатами завідує, і чуваки, які розкладали кокаїнові доріжки на столах. І поляки не вірили, що вони це бачать - не могли уявити собі, що можна від'їхати од Києва на вісімдесят кілометрів і потрапити в таке місце!
Ще й проводжали їх на потяг всім клубом. З Білої Церкви поляки їхали до Львова, де я їх зустрів. Це був єдиний концерт туру, який я пропустив, і дуже через це шкодую. Музиканти вийшли з вагону і кажуть: "Те, що з нами відбулося учора, нам здається, що це нам наснилося!"
І подібні штуки відбувалися доволі часто. Возити культурні проекти ставало все важче, постійно відбувалися форс-мажори через те, що в країні відбувався хаос.
Тоді я переїхав у Південно-Східну Азію і почав водити групи в проекті Жені Іхельзона I love Asia.
Читайте також: За тиждень в Києві мені не посміхнулася жодна людина - Євген Іхельзон


Південно-Східна Азія - це була моя дитяча мрія. Я у дитинстві кілька років не ходив до школи, сидів малював мапи, був таким картографом. Мені страшенно подобалося малювати Південно-Східну Азію - візуально найбільше подобалася Малайзія, її так красиво можна було вимальовувати. І коли я туди переїхав, зрозумів, що це була моя дитяча мрія, яку вдалося реалізувати.
Кілька років я водив групи, але всім, хто ходив зі мною, було дуже складно - іноді сварилися, іноді недолюблювали мене всю подорож. Бо ми вставали о п'ятій чи о четвертій - щоб побачити якийсь світанок, а поверталися о десятій-одинадцятій, часу на сон ні в кого не було. Мені казали: "Ми ж відпочивати приїхали!" А я казав, що слова "відпочинок" не було в описі подорожі, так що - працюємо далі!
Були такі люди, що звикли кожного вечора випивати - вино чи пиво. Там у них відбувалася справжня ломка: ніяк не вдавалося від мого графіку відійти. І коли ми повернулися в Україну, минуло кілька тижнів, мені писали: "Ось вже пройшло два тижні, нарешті я на роботі, відпочив від подорожі". У результаті, згодом, всі були задоволені і щасливі, що вдалося стільки місць відвідати.
- Знаєш, чимало народу мріє про таку роботу: їздити на шару по світу і водити групи. І сам я про таке думав. Але побувавши в подібній подорожі в Індії, зрозумів, наскільки це нервова, виснажлива робота. Навіть гіди, у яких все гаразд з комунікаціями, втомлюються, їх починають дратувати примхи клієнтів. 




Індонезія
- А мені якраз подобалося працювати зі складними людьми, яким важко щось нове відкрити, які не вміють взаємодіяти. Коли возив людей по Індонезії, я вже на якомусь рівні знав місцеву мову, а люди - ні. І я, коли мови не знав, все ж таки знаходив способи взаємодіяти, а ті, хто був зі мною в подорожі, намагалися вирішувати питання через мене, самі боялися.
А я завжди намагався показати, як взаємодіяти, і чим складніша людина, тим цікавіше це було. Бо абсолютно випадкові люди потрапляли у подорож, я ніколи не уявляв, що буду водити по Індонезії, наприклад, директора молокозаводу - і вчити його знаходити спільну мову з аборигенами.

- Пригадую такого персонажа. Він не знав і азів англійської. Коли у подорожі індуси діставали його своїми посмішками та питаннями, він довго тримався, а потім посилав їх подалі.
- ( Сміється). Такі теж були. Зустрічаєш людей з Америки, Європи, всі такі friendly, готові допомогти, і зустрічаєш земляків - відразу бачиш, що це з наших країв. У мене був такий епізод. Я їхав на катері між двома островами в Таїланді. І всі навколо мене такі friendly, усміхаються, сміються, розважаються. І сидить пара, чоловік з дружиною, і їхня дочка. Чоловік дуже насуплений і єдиний на човні з оголеним торсом, з надзвичайно волохатою груддю. На шиї - товста цепура. І я думаю: "А! Я знаю, звідки вони, все ОК - вони не з моєї країни! Все нормально!"
І у мене такі алегорії, метафори в голові щодо них. Ось вони пробиваються, щоб першими зійти з човна, всі ці биковські розклади, люди на них з подивом дивляться. І вже в кінці подорожі вони зістрибують із човна, і там був такий почастунок - тортики, сік. Родина ця увесь час мовчала, а тут дівчина каже: "Мамо, будете пляцок?” Виявилося - вони з Галичини! А ми ж годину пливли разом, і я подумки вважав, що ми з різних країн, ми - не разом :) І це про стереотипи - бо часом вони обертаються проти нас.
- Чому тебе навчила Азія?
- Багато чому навчила, й іноді я зараз про це думаю - який це був добрий урок. Стриманості навчила, я до того взагалі не міг всидіти на місці. Азія трошки заспокоїла, бо це важливо - не займатися відразу усім, концентрувати себе на чомусь. Оце головніше, що мені дала Азія.



- Читаючи твої історії про українців у Фейсбуці, я міркував, як ти береш так багато інформації від людей. Часто це виглядає так - ти сидиш ніч у кафе, слухаєш співрозмовника, щоб схопити головне. Що ти можеш сказати про спілкування з людьми? Що для тебе є комунікація?
- Я - інтроверт, тому для мене спілкування з людьми є викликом.

- Себто, ти вважаєш себе інтровертом?
- Я не вважаю себе інтровертом :). Я у дитинстві майже ні з ким не спілкувався. Було кілька друзів, а решти людей я просто боявся. Мені досі важко підійти до людини і запитати: "Котра година?" Найгірше було, коли працював журналістом, і треба було чіплятися до людей на вулиці. Це був просто капець. Так само я почуваюся у великих компаніях, тому майже не ходжу на вечірки, тусовки, намагаюся спілкуватися з людьми один на один. Якщо при розмові більше трьох осіб, я вже почуваю себе некомфортно.
І для мене зустрічі, спілкування з людьми - це спосіб себе перевиховати. Приховати цю інтровертність. Бо страшенно люблю проводити час на самоті, в роздумах із собою, мені ідеально комфортно, але я розумію, що мені ввесь час хочеться випробовувати себе - тому я іду на нові й нові зустрічі.
На початку мені допоміг подолати себе автостоп. Бо коли ти стоїш на дорозі, стопиш, тебе підбирають, ти не можеш сісти у машину і відвернутися; ти в пастці - тобі доведеться розмовляти. Так, напевне, все й починалося.
- Я згадав твій старий пост в ЖЖ - як ти в холодну пору року поїхав стопом кудись до Росії, на Урал абощо?


- Я там взагалі трохи не здох :) Це була ситуація, коли вже згадував все, що зі мною відбулося в житті, думав: прощайте, рідні й близькі! Було десь мінус п'ятнадцять, я був у легкій курточці. Я одягнув все, що було: два светри, кілька футболок, намотав одну футболку на голову, і так ішов. Ніч, падав сніг, абсолютно порожня дорога, це за Єкатеринбургом, між Уралом і Сибіром. Розумію: якщо зупинюся - це кінець. Порожня траса, в жодну сторону ніхто не їде, все заметено, ніхто мене не побачить. Але мене підібрали, і це був найцікавіший персонаж за ту подорож. Лікар з Пермі, ми доїхали до Пермі, і він мені ще дві години показував місто - із п'ятої до сьомої ранку. Дужа цікава була екскурсія, але найцікавіше - він не усвідомлював, що врятував мені життя.
І кілька разів були такі ситуації, коли я потім розумів: мені треба було йти по холоду, потрапляти в якісь жорсткі історії, щоб зустріти таких цікавих людей.
Так само було в Норвегії. Я стояв по вісім годин на дорозі, і ніхто не зупинявся. Там майже нікого нема, країна порожня, дороги вільні, можна по них гуляти, а ось їздити швидко не варто - постійно виходять на дорогу олені. І я не бачив жодного норвежця, бо це не в їхній культурі - когось пускати в свій приватний простір, а машина для них теж є приватним простором. Я на той момент це не розумів. І весь час мене там підбирали емігранти - іранці, турки, поляки. І вже в кінці подорожі по Норвегії я зрозумів, для чого я так довго стояв - бо зупинився дуже гарний чоловік, я досі з ним час від часу листуюся. Він - директор дитячого садочку, і в той самий час - лідер панк-групи. Таке поєднання важко уявити в Україні, а в Норвегії - це нормально.
Він розказував, як після концерту не міг потрапити до дитячого садочку, бо був не в стані, розумів: якщо він з'явиться зараз у садочку, то позбудеться своєї посади. Але він дуже любив свою справу і багато розповідав про систему виховання дітей у Норвегії - діти, власне, стають самостійними вже у садочку. Їх вже тоді вчать не знанням, а тому, як здобувати знання, як знаходити інформацію - це вважається найголовнішим.
Розказував, як дитина стає особистістю у чотири роки, і вже має права значно більші, ніж дитина в Україні. І що часто це призводить до побічних ефектів, зворотніх - було таке, що шестирічна дитина накатала заяву на власних батьків. І таке було - батьки до нього приходили як до директора садка і впізнавали, що бачили його в іншій ролі - ролі панк-виконавця. Так, розуміли, що лідер панк-групи вчить їхню дитину.

Далі буде...
Розмовляв Ярослав ГРЕБЕНЮК

Залишаючись на онлайні ви даєте згоду на використання файлів cookies, які допомагають нам зробити ваше перебування тут ще зручнішим

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?