Сергій Притула переконаний, що людям потрібно постійно нагадувати, що рух у Євросоюз і НАТО не трапиться сам собою. Україна платить занадто високу ціну, щоб залишитися такою, як до 24 лютого 2022 року.
Про зміни в українцях та чому українське суспільство за останні 30 років виросло зраненим, Сергій Притула розповів online.ua.
Чи ви поділяєте тезу, що війна змінює людей?
Війна змінює обставини – це вочевидь. Хто як до них адаптується – це вже інше питання.
Я не готовий розписуватися за всіх, хоча певні зміни в суспільстві є очевидними. Зокрема потяг до єдності, якого ніколи не було видно в нашому суспільстві у такому масштабі. І така монолітність суспільства кидається в очі останні 10 місяців. Це чудово, насправді.
Чи відчуваю я якісь зміни всередині себе? Мабуть, радше так, ніж ні. Я не скажу, що це мені подобається, тому що я досі не можу собі пояснити, як гуманітарій, який живе всередині мене, так прагне чиєїсь смерті.
Але, знову ж таки, мабуть, це моя реакція на ті обставини, які створював для нашої країни не я. І, мабуть, добре, якщо у наших людей є подібна відповідь, така рефлексія. Мабуть, це дає нам сили в той чи інший спосіб.
Чи змінилися українці через війну
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми всі говорили: все, ми всі змінимося, ми вже ніколи не будемо такими, як були. А потім пройшло ще кілька місяців і ми побачили, що якщо людина була хороша до війни, так вона і залишається хорошою, а хтось як був не дуже хорошою, то такою і залишається зараз.
Я бачу різні казкові перетворення. Я бачив, як люди, яким я раніше не був готовий подати руку, абсолютно щиро покаялися і стали працювати на українську перемогу. Це стосується радше креативної індустрії, аніж якихось інших сфер.
Я бачив, як люди, які мені здавалися цікавими, добрими, хорошими, насправді, в такій критичній ситуації не могли знайти собі місце у новій системі координат і втратили безліч можливостей. Дехто став нерукопожатний в результаті.
Тому, коли ми говоримо, що якась людина була хорошою, так нею і залишилася, а якась погана – то ще війна стала таким тригером і каталізатором – що ще гірша стала. Мабуть, радше коли ми це говоримо, то уявляємо собі якихось людей публічних з царини політики, можливо, державного управління і тому подібне.
Сергій Притула з депутаткою Київради та військовослужбовицею Аліною Михайловою та героєм України, командиром 1 ОШР ДУК ПС Дмитром “Да Вінчі” Коцюбайлом
Навряд чи ми зараз з вами говоримо про фельдшера з амбулаторії якоїсь чи про електрика, який крутить нам ті дроти-гайки і робить все, щоб світло було після прильотів.
Якщо подивитися на якусь умовну карту публічних людей, яка була актуальна станом на жовтень-листопад 2021 року, то у грудні 2022 року ми там не знайдемо великої кількості людей, які були актуальні в році минулому.
Тому що, наприклад, вся ця грядка “ригівських” недобитків зараз випарувалася. Хтось намагається, все-таки, адаптуватися — з батальйону “Відень” чи батальйону “Монако” — нап’ялити на себе маску українського волонтера.
Вдається їм це з жахливим скрипом, настільки неприродно, що просто на голову не налазить. Але навіть якщо вони своєю спробою мімікрувати під нормальних людей заженуть у військо якусь допомогу – і на тому дякую.
Україні не завжди вистачало провідників
Як ви вважаєте, як суспільство, ми зможемо скористатися моментом, щоб еволюціонувати?
Я б дуже цього хотів. Це буде залежати від великої кількості складників.
По-перше, я не зовсім розумію зараз, в який спосіб можна примусити українське суспільство позбуватися того рівня патерналізму, який був йому притаманний. По-друге, інфантильність – не та річ, яка лікується за одну секунду, чи навіть за місяць.
Це тривалий процес, який мають підпирати плечима розвиток освіти в цілому в державі, поява критичного мислення у більшої кількості людей, аніж вузький пасіонарний прошарок і так далі, і так далі, і так далі.
Тобто це мають бути зміни в суспільстві, які будуть йти з двох сторін. Тому що риба гниє з голови і її так само треба час від часу лікувати.
Команда фонду Сергія Притули на зустрічі з представниками Європейської Комісії у Брюсселі
А в країні не завжди вистачало тих провідників, які, як Данко, готові були вирвати своє серце і вести суспільство попереду. Зазвичай виривали серце у суспільства. І воно таким зраненим виросло за останні 30 років. Тому в суспільстві є дуже багато недовіри.
Ми це помічаємо регулярно, тому що, попри те, що у волонтерського руху один з найвищих рейтингів довіри в українському суспільстві, все одно є категорія людей, яка думає, що це все якийсь фейк, що такого не буває, що не можна створити волонтерський рух в Україні, який буде на альтруїстичних засадах робити все від себе залежне, щоб підтримати свою армію і не тільки армію. Тому що волонтерство брунькувалося у багато різних сторін.
Тому я вважаю, що, якщо регулярно бити в одну точку з нагадуванням людям, що рух у Євросоюз і НАТО, який закладено в Конституції, про який так багато говорять, за що зараз люди гинуть – не трапиться сам собою.
Нам не скажуть: заходьте, бо у вас була війна і ми вам дамо членство в Євросоюзі з жалю. До цього треба дозріти, прийняти певні правила гри і тоді заходити на рівних правах, а не як бідний родич.
Для цього треба буде дійсно трошечки напружитися і постійно нагадувати людям, що за право стати новою країною десятки тисяч людей заплатили життями.
І це занадто висока ціна, щоб дозволити суспільству залишитися таким, яким це суспільство було до 24.02.
І от якщо всі люди, які є якимись лідерами думок для малих чи великих громад, будуть мати цей спільний знаменник і не будуть витрачати час на срачі, а будуть допомагати суспільству змінюватися, тоді все вдасться.
Інше питання: чи є в Україні достатня кількість таких дороговказів.
Вас також може зацікавити: Сергій Притула: Донатити, але давати хабарі — це як клясти Путіна і наспівувати російську попсу
