Ще не осів пил на руїнах традиційної французької політики, до чого призвели результати першого туру президентських виборів у Франції 23 квітня, але ми вже можемо окреслити загальні риси зовнішньої політики Марін Ле Пен, чи, швидше за все, Еммануеля Макрона, особливо по відношенню до Сполучених Штатів і Трансатлантичного альянсу у випадку перемоги, пише Ерван Лагадек, позаштатний старший науковий співробітник Центру міжнародної безпеки ім. Брента Скаукрофта, у своїй статті для Atlantic Council, переклад якої зробив ONLINE.UA.
Однією зі священних корів, забитих на вівтарі першого раунду виборів, була "П'ята Республіка" Шарля де Голля, а саме "президентська" конституція, яка дає Єлисейському палацу особливо виключну компетенцію у зовнішній політиці і безпеці.
Серед п'яти основих кандидатів у президенти Марін Ле Пен, Жан-Люк Меланшон і Бенуа Хамон явно або неявно закликали до влади "Шостої Республіки", яка дала б більше влади людям і/або парламенту, в тому числі і в питаннях зовнішньої політики. Макрон дав зрозуміти, що його президентство буде не "королівським", а консультативним, що дуже відрізняється від голлістського "постійного державного перевороту", який колись відкрито засуджував колишній президент Франсуа Міттеран. В цілому, до 80% французьких виборців просто відкинули концепцію де Голля про роль президента.
Проте, як і раніше голлізм кидає тінь на французькі дискусії з питань зовнішньої політики. Хоча політична історія «Національного фронту» Ле Пен (включаючи сильний анти-голлістський погляд на витіснення "Генералом" франкоалжирців з Алжиру) не дозволяє їй явно приймати голлізм, її програма досі виглядає як спрощена версія позицій Де Голля, якою вона, безсумнівно, сподівалася привернути виборців, зневірених у партії «Республіканців».
Таким чином, Ле Пен каже про «відновлення національного суверенітету Франції» серед «Європи націй». Вона буде гарантувати повну "стратегічну автономію" Франції (в тому числі в оборонно-промислових питаннях), підкріплену ударною ядерною силою і оборонним бюджетом, який (відповідно до побажань президента США Дональда Трампа), вона буде піднімати до 2% від ВВП до 2018 року (і 3% відсотків до 2022 року). Проти передбачуваного дрейфу прихильників атлантизму колишнього президента Ніколя Саркозі і зовнішньої політики президента Франсуа Олланда, Франція «відновить свою здатність бути незалежним голосом» в «багатополярному світі», який країна може допомогти збалансувати на основі "виключно реалістичних парадигм", згідно виборчій програмі Ле Пен.
Вона також відновить рішення де Голля1966 про вихід Франції з об'єднаного військового командування НАТО, скасувавши рішення Саркозі 2009 року про нормалізування статусу країни в цьому питанні.
На відміну від Меланшона, Ле Пен не бере на себе зобов’язання стосовно виходу Франції з Атлантичного альянсу; крім того, не дивлячись на повідомлення у пресі, через які вона виглядає, як маріонетка президента Росії Володимира Путіна, її погляди на світ не керуються абсолютним антиамериканізмом (що переступило б відмітку голлізму), а у її програмі немає жодної згадки про Росію.
Одним словом, політика щодо трансатлантичної безпеки Ле Пен буде, можливо, менш критичною, ніж її плани щодо Європейського союзу, міграції та міжнародної торгівлі. У будь-якому випадку, сфера виключної компетентності французького президента вже не така сильна, щоб президент Ле Пен могла обійти політичний і бюрократичний тиск, який би негайно прийшов у дію для нормалізації більш екстремальних постулатів її програми, починаючи з вороже налаштованої дипломатичної служби, і французького парламенту, який, у зв’язку з майбутніми загальними виборами у червні, зобов'яже її до співіснування з основними політичними партіями.
Іншими словами, Ле Пен, безсумнівно, зіткнеться з тим самим бунтом так званої «влади кріптоеліт», який, можливо, був переможений її ідеологічними союзниками у Білому домі.
У будь-якому випадку, усе виглядає так, що шанси на президентство більші у Макрона (більшість опитувань свідчать про те, що він переможе у другому турі з відривом у 20 пунктів).
Хоча його описують, як космополіта (який особливо багато знає про Сполучені Штати), він звертається до французьких виборців у першу чергу з питаннями його програми щодо внутрішньої політики. Недавній сплеск його впізнаваності пов'язаний виключно з його недовгим, але критичним перебуванням на посаді міністра економіки з 2014 по 2016 рік. У зовнішній політиці ж Макрон щось на зразок чистого аркуша.
Але його кампанія не стосується його самого. Обмеженість політичного апарату його партії "En Marche!" робить неминучим необхідність покладатися на широку коаліцію друзів і союзників у парламенті. І це саме те об’єднання, до якого закликав Макрон. Крім того, хоча він і обіцяв появу в політичній еліті «нових облич» (втіленням яких являється він сам), він також обережно оточив себе відомими особистостями, такими як міністр оборони Жан-Ів Ле Дріан, який, досить вірогідно, може стати його наступним прем'єр-міністром.
У той час, коли чвари в Білому домі, здається, вирішуються на користь власних відомих величин в адміністрації Трампа, таких як міністр оборони Джим Маттіс і радник з національної безпеки Герберт Макмастер, президентство Макрона завершило б заспокійливо впізнавану картину.
Макрон закликав до більш сильної європейської оборони, включаючи створення автономної штаб-квартири ЄС, хоча ідея викликала суперечки протягом останніх вісімнадцяти років, як у Вашингтоні, так і у Брюсселі. Ця ідея заснована на припущенні, що гарантії безпеки в Європі з боку Сполучених Штатів стоять під питанням. Проте, він не виходить з нео-голлістських постулатів, які зловтішаються відступом адміністрації Трампа від світових питань; і він точно не противник НАТО. Замість цього, описані ним «чотири кола» стратегії Франції об'єднують національні сили Франції з Європейською політикою безпеки та оборони (CSDP), НАТО і Організацією Об'єднаних Націй.
Зрештою, програма Макрона наполягає, що «тісне партнерство з США та іншими нашими союзниками є вигідним». Він також бере на себе зобов'язання виділити 2% ВВП Франції на оборону до 2025 року, відповідно до домовленостей, прийнятих на саміті НАТО в Уельсі у 2014 році. Єдине застереження, яке він робить стосовно Альянсу, полягає в тому, що НАТО не має розширюватися на схід, за винятком, можливо, Фінляндії і Швеції.
І, нарешті, Макрон демонструє свій модернізаційний погляд, коли виступає за зовнішню політику, яка буде виходити за рамки держави, на користь того, що він називає "інклюзивною багатосторонністю" для створення "субнаціональних урядів, приватного сектору і громадянського суспільства". Це, без сумніву, буде стосуватися і його політики щодо зміни клімату, в питаннях де позиції Трампа настільки розходяться, що Європа прагне обійти Білий дім і вести переговори з американськими штатами і транснаціональними корпораціями. Франція могла б розширити підхід до всіх областей зовнішньої політики – це означає, що, наприклад, уряд Каліфорнії або Нью-Йорку, або ж Фонд Гейтса, в недалекому майбутньому будуть з розпростертими обіймами зустрічати в Єлисейському палаці та МЗС Франції. Іншими словами, зовнішня політика Макрона за своєю суттю менш незвична, ніж його механізми.
Незважаючи на голосування за Брекзіт і вибір Трампа у Сполучених Штатах, французькі вибори дають можливість припустити, що повідомлення про загибель західного ліберального устрою, можливо, були перебільшені.
