Капелан Олег Заболотний на війні вже півтора роки. Каже, привело його туди бажання бути корисним. І впевненість в тому, що його присутність реально допоможе бійцям його рідної 28 бригади.
Бажання бути корисним в отця Олега настільки сильне, що він практично не залишав своїх духовних підопічних навіть тоді, коли дізнався, що хворіє на рак. Після чергової хіміотерапії капелан сідав за кермо свого старенького автомобіля – і їхав на Донбас, де на нього чекали бійці.
Хто знає, може, саме можливість робити те, що вважає за потрібне і правильне, і допомогла отцю Олегу справитися зі страшним діагнозом. Зараз лікарі обережно констатують, що лікування, схоже, дало непогані результати.
Про хворобу і шлях до одужання, про страх і зневіру, що чергуються з надією і справжніми чудесами там, на війні, а також про те, чому так важлива присутність капеланів в зоні АТО, отець Олег Заболотний розповів в інтерв’ю ONLINE.UA.
- Отче Олеже, навіть попри тяжку хворобу ви продовжували постійно їздити на фронт. Навіщо було так ризикувати? Навіщо взагалі потрібні капелани в АТО?
- Капелан на війні – це не тільки священик. Це ще й частково психолог. А психологічна підтримка хлопцям на війні не уявляєте навіть, наскільки потрібна.
З 2014 року війну пройшло багато чоловіків. Від самого початку на фронт йшли багато хлопців – надзвичайно різних. У кожного були свої мотиви. Хтось на патріотизмі йшов. Хтось, можливо, за фінансами. Різні ситуації були. Я не готовий когось судити. Але йшли хлопці. І багато чого зробили, багато пережили. І часом хтось десь не витримував. Хтось випивав. Хтось ламався морально, просто здавався. І бували випадки, коли люди брали зброю в руки, брали гранату… Всякого бувало. І якщо до такого бійця підійде, скажімо, замполіт – він може його послухати, а може і не послухати. А священик, капелан – це зовсім інше. Він прийде, допоможе, вислухає… І допоможе уникнути біди.
Якщо священик на своєму місці, якщо він насамперед любить свою роботу, їде на війну свідомо - не заради УБД, не заради грошей, а тому, що він любить свою роботу – він реально приносить користь. Дуже велику. Йому хлопці довіряють просто, розумієте?
Бо хлопці… Ну, ось є сто чоловік - і вони всі різні. Кожен – індивідуальність. І до кожного треба знайти свій, окремий підхід. Свій «ключик».
- А хіба в цивільному житті вам не доводиться робити те саме?
На парафії у священика все зовсім інакше. Вже є громада сформована. Священик знає, як говорити, люди слухають. Всі один одного знають. А люди всі різні. Є такі, що слухають, є такі, що взагалі до церкви ніколи не ходили. І там, в АТО, ми бачимо і тих, і інших.
Але є дуже велика користь, коли людина приходить, звертається зі своєю проблемою. Я завжди говорив: є проблема – вона вирішується. Якщо нема проблеми – людина собі створює ту проблему, розумієте? Свідомо. А потім що робить? Топить її в горілці. Здається. Опускає руки.
І коли людина хоче вирішити проблему, до неї і має підійти саме священик. Між собою хлопці стидаються звертатися за допомогою до капелана. Коли хтось, наприклад, підходить до священика – хлопці можуть почати говорити: от чого ти пішов до капелана? Значить, ти йому плачешся, жалієшся. А значить – ти слабкохарактерний. Це не всі так думають, але досить багато хто.
Читайте також: В начале войны на Донбассе бойцов приходилось заставлять стрелять - командующий сектора М
Але коли священики на місці і згуртовують той батальйон, бригаду, з якими разом перебувають довгий час – формується, фактично, одна сім’ я. Капелан вже знає хлопців. Хлопці знають його. Виникає довіра – і вже тоді можна про щось говорити, можна допомагати. Бо вже ніхто нікого не стидається – і раптом що, хлопці йдуть в першу чергу до капелана: а що священик порадить? Що священик скаже?
А от якщо священик приїхав на місяць, відбув – і поїхав додому, а замість нього приїздить інший на наступну ротацію – хлопці просто не встигають звикнути до капелана. Тому нема довіри. Тому їм важко прийти зі своєю проблемою до людини, яку вони майже не знають.
- З якими проблемами найчастіше приходять до вас?
- Знаєте, дуже часто хлопці приходять і кажуть: от, у мене є проблема… Кажу – ні, нема в тебе проблеми. Чому нема? Бо що ти, - кажу, - доброго робиш? Я не докоряю тобі. Хочу допомогти – але не можу тебе зрозуміти. У нас, наприклад, зарплата 4 тисячі. У вас – скажімо, 12 тисяч. І от у тебе вдома лишилася родина. Ти тут випиваєш – а твої діти лишаються без коштів. Бо ти те, що мав би дітям віддати, віддаєш державі, коли на тебе складають протокол. І замість підтримати свою родину, ти фінансуєш місцевий бюджет там, де ти знаходишся, на передовій. То кому ти зробив гірше? Тільки собі. Бо ти не вирішив проблему – ти її лише більше загострив. І додому грошей не переслав, і сам не маєш.
Втім, навіть якщо у людини є реальна проблема, я розумію, наскільки важко довіритися. Але перший крок же можна зробити? Сказати, порадитися. Обсудити – найлегше. Зрозуміти – найважче.
Багато хлопців ніяк не могли спершу мене зрозуміти. Все казали: нащо ви так робите? Нащо ви ходите, дивитеся, п’ємо ми чи ні. І кожного разу я їм пояснював: я такий же, як і ви. Ви на своїй роботі, я – на своїй. Я приїхав сюди для того, аби ви повернулися додому живі-здорові. Повернулися до дітей, дружин, батьків. От у вас, - кажу, - у військових, у солдатів яка мета? Ви ж прийшли сюди для того, щоб ваші друзі і близькі залишалися в безпеці, щоб наш державний кордон був на замку. І ідеально, якщо при цьому ви будете живі, здорові і повернетеся додому щасливими. Якщо ви ту роботу не виконуєте – що ви собі робите? Гризете себе. Так само і я себе. Мене сумління гризе, коли я не виконую свою роботу. Або коли втрачаю якусь людину в батальйоні.
Тому, повертаючись до вашого першого питання про те, чи треба капелани – дуже треба. Навіть якщо нема обстрілів, підрозділ просто стоїть і священик просто в тилу поговорить з місцевими мешканцями – це вже 80% успіху. Біда лише в тому, що багато священиків їдуть ненадовго, бо оскільки капелани не введені в штат ЗСУ, вони не мають навіть за що ремонтувати машини, на яких їдуть в АТО. А частина священиків і зовсім не хоче їхати. І я їх в чомусь розумію. Здорова людина повинна мати страх. Бо вона має що втрачати. Тому кількість священиків, які досі їздять в зону проведення АТО, зменшилась разів в десять.
- Ви згадали про докори сумління у капеланів, коли вони не змогли допомогти, не змогли врятувати людину. У вас щось подібне було?
- Було… Був в нашій бригаді один хлопчина. Сергієм його звали. Непоганий хлопець був. Сім’я в нього була проста-проста. Тато рано помер. Брат молодим загинув. І він у мами один лишився.
Читайте також: За два года на Донбассе было шесть "иловайских котлов" - волонтер Диана Макарова
Мав цей Сергій золоті руки. Міг зробити, певно, все – і добре зробити. Коли його призвали – він зразу пішов служити. І вже тут у нього виникла проблема: його трохи принижували. Навіть не можу сказати, чому. Просто знаю, що було. він про те нікому нічого не розповідав. Але почав випивати. Я намагався до нього достукатися. Раз просив, другий – марно. Тоді я якось підійшов до комбата. Кажу: так і так, я би хотів його забрати в штаб, щоб він був біля мене. Комбат дозволив. І Сергій дійсно був зі мною. Важко було… Хлопці питалися за нього – де він там, що він там… Я їм відповідав, що він поки тут побуде, поки не «акліматизується».
Я навіть з мамою його телефоном говорив. Він номер не хотів давати, але я на його спальнику побачив. Подзвонив. Мама плаче – каже, грошей нема навіть дров на зиму купити. Ми тоді зібрали гроші, переслали їх Сергієвій мамі. Дякувала вона нам дуже…
Минув якийсь час. Сергій відійшов вже зовсім. Все в нього добре було. А тоді я захворів. Операції, хіміотерапія… Словом, якийсь час мене не було. А він отримав УБД і… Щось з ним сталося. Не могло то трапитися просто так. Він вже не пив. А тут, певно, трошки випив – і помер. У нього зупинилося серце.
Мені довго ніхто нічого не казав. Не хотіли хвилювати. Я не знав, що Сергій помер, поки мені не подзвонила його мама. Вона тоді сказала: ви дуже добра людина. Знаю, що ви не могли зарадити цій біді. Живіть, будь ласка, за мого Сергійка. Ті роки, що він не прожив.
І знаєте, у мене дуже тяжка була хвороба. Але наче я від тієї хвороби відійшов, дякувати Богові – ніби так мені говорять. Буває, замислюся над маминими словами: живи роки замість Сергія… Я не знаю, чи міг би я його врятувати, якби був на місці. Може, коли б не довелось поїхати – нічого того б не було. Але сталося так.
Якщо священик вже їде в АТО – значить, він повинен жити життям батальйону. Він повинен цікавитися всім. Так, спершу його будуть відкидати. Казатимуть: та не треба, та нащо це потрібно? Будуть виникати відразу ж питання: капелане, а де ти був, коли ми тут під обстрілами сиділи? Що ти бачив? Що ти можеш зрозуміти?.. Хоча священики також під обстрілами були. Просто священик про те ніколи не говорить. Він має інший підхід знайти. І знайде неодмінно. Все одно мине якийсь час – і та людина прийде до священика – щоб розрадити свою душу, отримати пораду. Дуже багато таких випадків було. Дуже…
- У вас позаду – півтора роки капеланства. Коли і за яких обставин ви вирішили, що взагалі поїдете туди, в АТО?
- Взагалі в АТО я їздив ще з 2014 року – як священик і як волонтер. Їздив в Красну Таловку, в Станично-Луганський район, до прикордонників. Довго їздив – майже рік. А потім, коли у нас утворилось Синодальне управління військового духовенства – ми в першій же ротації вже поїхали на Донбас як капелани. Було це 3 серпня 2015 року.
Потрапив я в Красногорівку. Наша бригада тоді стояла в Красногорівці і Мар’їнці. От з того часу я зі своєю 28 бригадою постійно.
Мені пощастило, що там дуже хороший комбат. Він реально на своєму місці. Дуже відповідальний офіцер. За хлопців страшенно переживає. Та й замполіт хороший. От ми з ними, нога в ногу… Бо це дуже важливо, коли офіцери підтримують капелана. Від того, чи на своєму місці знаходяться комбат з замполітом, залежить 80, а то й 90% успіху капелана. В іншому випадку священикові доводиться скрутно. Багато капеланів не слухаються. Бо є навіть таке, що деколи доводиться через себе переступити і стати не те що черствим, а… Як би вам пояснити?.. Не жорстоким, а швидше строгим. Мусимо переступати через себе, хоча ми й не маємо права того робити. Але доводиться ставати жорсткішим. Аби людина зрозуміла. І потім вона таки розуміє – і все стає на свої місця. У деяких випадках жалість породжує ще більшу біду.
- Наприклад?
- Наприклад, випив чоловік. А тоді прийшов і каже: от, капелане, випив я – каюся… Ти намагаєшся людину зрозуміти, вислухати. Віриш обіцянкам, що подібне не повториться. Словом, жалієш людину. А тоді минає якийсь час – а він знову п’яний і накоїв ще більших проблем, ніж перший раз. Або сів в машину, виїхав, нікого не спитавши – і потрапив в аварію. Розумієте? І все – через те, що йому колись зробили поблажку, спустили ситуацію, сказали, що розуміють…
І він вже підставляє священика. Чому? Тому що священик пожалів його. Хоча мав за тією людиною ходити і дивитися – як за дитиною малою. Бо всі хлопці – то мої духовні діти. А я – як батько. Мушу ходити. Мушу дивитися. Священик не тільки має відслужити службу, чи вечірні, чи молитви – а тоді сісти і сидіти. Він повинен жити життям батальйону, розумієте? Нарівні з солдатами. Тоді це є сім’я. Тоді ти здатен виконати свій обов’язок. Тоді ти маєш шанс вберегти життя людей…
- Де вам разом з бригадою довелося побувати за ці півтора роки?
- Бригада двічі виходила. Один раз на три місяці на Широкий Лан. А так – Красногорівка, Станиця Луганська і Щастя.
- Де було найстрашніше?
- В Красногорівці… Найстрашніше було в Красногорівці, коли кожен день були обстріли. Перед тим, як я приїхав, там ще більше стріляли, правда. Тоді в районі Мар’їнки дуже сильні бої йшли. Хлопці гинули. От тоді було реально страшно. Але й на мою долю дісталося.
- Пам’ятаєте перший обстріл? Як ви його пережили?
- Тільки-тільки приїхав… І в той самий день, о пів на десяту, почалися обстріли. Я насправді відчув, як вибухають снаряди від танка, від САУ… Приїхав туди своєю машиною, а мені прапорщик каже: ставте машину під гараж, щоб в мотор не влучило. Тому я знав, що будуть стріляти. Не знав, як сильно… І було страшно. Дійсно. А десь через тиждень в Красногорівці повністю зруйнували базар. Ми тоді на заводі цегляному стояли. Той базар – новенький такий – зовсім поруч від нас був. Його повністю з мінометів розбили. Ті відчуття теж ніколи не забуду…
- Ви могли собі уявити, що буде аж так страшно?
- Чесно кажучи, ні. Я і до того їздив, але щоб аж так – такого не було зі мною… Знаєте, я не хочу сказати, що мені аж сильно дісталося. Хлопці куди більшу біду бачили. Велику біду… Але страшно було – жах.
- Чи доводилось вам проводжати в останню путь хлопців, яких ви знали особисто?
- Було. Не ховали – прощалися просто. Бо їх забирали додому, а можливості їхати на похорон не було. Треба було лишатися з бригадою. І ще раніше, коли був на мирній землі – ховав хлопців у себе на парафії. Не раз і не два…
- Але там це, певно, ще страшніше?
- Так. Хоча куди страшніше, кажуть, коли втрачаєш свого друга, з яким шматком хліба ділився. Це значно важче.
- Ви ж допомагаєте хлопцям, коли є втрати, якось це пережити?
- Це дуже важко – пережити таке. Я не можу їм нав’язуватися. Маю просто бути постійно поруч. І просто підтримати – словом. Але не нав’язуватися. Людина просто мусить те все пережити, розумієте? Сама. Бувало, підходиш до бійця, щось починаєш казати – а він тобі: не чіпайте мене зараз. Десять хвилин часу – і він відходить, заспокоюється. Тоді вже приходить – і можна говорити з ним. І все повертається в своє русло. Насправді, це надзвичайно складна робота. Порадити – найлегше. А зробити так, щоб людина відкрила тобі душу, впустила тебе в найсокровенніше – надзвичайно важка справа. Особливо після обстрілів. Особливо – після того, як гинуть хлопці.
- Ви берете на себе страшенний моральний тягар, коли говорите з бійцями. Як ви це все переживаєте?
- Намагаюся з кожною людиною говорити. Це дійсно морально дуже непросто. Тому - не тримаєш в собі, випускаєш. Недарма ж кажуть, що люди хворіють насамперед від нервів. А тут я не можу показувати свої хвилювання, свої нерви, свій жаль. Однак я теж жива людина. Мені теж шкода тих хлопців. І я наче й розумію ту людину, говорю, підказую, пояснюю. Але до кінця вона мене до себе не підпускає – як би там не було. Хлопці коли вип’ють трохи – тоді можуть почати розповідати. Тверезий - він вже того не розповість.
Тому – говоримо. А далі намагаюсь не те що забути, що почув – швидше, намагаюсь його відразу від себе відпустити. Бо хлопців дуже багато. І все це лягає великим тягарем. Коли дуже багато інформації сприймаєш, її дуже важко перетравити, розумієте?
Я відчуваю, що воно не так би мало бути. І реально хочу допомогти – я для цього приїхав. Я, так само, як і хлопці, як багато хто зі священиків, які пішли в капелани, лишив вдома дружину, двох дітей маленьких. Просто хочеться бути корисним, розумієте? Направду хочеться бути корисним. Бо коли людині важко, коли їй біль все затьмарив – вона може і не усвідомлювати того, що вдома на нього чекають. Та сама дружина. Ті самі батьки. І ти мусиш до людини донести: його люблять і чекають – і це найголовніше. Десь там на татка чекають діти… Дітей мені шкода найбільше. Бо це страшна біда, коли дитина може не дочекатися батька… Це дуже страшно.
- Скажіть, а ваша родина як сприйняла ваше рішення піти в капелани?
- Мама з татом не дуже підтримували. Дружина теж. Втім я їм і не говорив спершу. Першу ротацію як поїхав - не сказав, що їду машиною. Просто сів і поїхав...
Далі буде...
Попри те, що стан здоров’я отця Олега зараз суттєво покращився, лікарі поки не готові стверджувати, що недуга відступила назавжди. Для того, аби переконатися в одужанні і уникнути загрози рецидиву, медики радять капеланові пройти обстеження за кордоном. Однак тривале і дороге лікування забрало чимало грошей і коштів на поїздку до закордонних спеціалістів отець Олег просто не має. Просити допомоги у людей він соромиться. Тому за нього це робимо ми. Якщо ви маєте бажання і можливість хоч трохи допомогти цій мужній людині у боротьбі зі страшною хворобою – можете зробити це за реквізитами:
5168 7573 0697 8091 Заболотний Олег Михайлович
