До 2014 року Микита Завілінський був професійним фотографом. Від початку війни він вирішив добровільно їздити на фронт та продовжувати свою справу — фотографувати. З початком повномасштабки Микита взяв собі позивний “Маестро”, змінив фотоапарат на військову аптечку й автомат, щоб доєднатись до медичного добровольчого батальйону “Госпітальєри”.
В інтерв'ю online.ua “Маестро” поділився відвертими історіями евакуацій, розповів, що найважче для нього в роботі бойового медика та в яких умовах доводиться рятувати наших військовослужбовців.
Ніколи не бачив себе військовим
На початку повномасштабки, я чув від колег таку фразу: “Ми вибрали не вбивати інших, а рятувати своїх”. Мені здається, цей романтизований образ не відповідає реаліям, які є сьогодні. Багато медиків змінили своє рішення не брати до рук зброю.
“Маестро”
Бойовий медик батальйону “Госпітальєри”
Я ніколи не бачив себе у ролі військового. Також не любив зброю, на відміну від багатьох моїх друзів. Мені вона досі не подобається, але це не означає, що я її уникаю.
Медики — пріоритетна мішень для армії РФ
Медики наразі є пріоритетною мішенню для росіян. Адже це в геометричній прогресії — це збільшує кількість поранених, які не виживуть на тій ділянці фронту. Вбивши або поранивши одного медика, росіянин автоматично вбиває кількадесят солдатів.
Бойовий медик, або медик у складі евакуаційної групи, у першу чергу є бойовою одиницею, а медична складова — це додаткове навантаження на нього. Найчастіше ми є ланкою, яка з’єднує першу або другу лінію фронту зі стаб-пунктом. Також вивозимо поранених з першої на другу лінію.
Розбита холодна сільська хата посеред зими те, з чим бойові медики, зазвичай, стикаються. Іноді жартуємо, що ми будбат , який прикидається медеваком. Кожну хату, у котру заїжджаємо, потім залишаємо в кращому стані, ніж вона була. Латаємо дах, ізолюємо, лагодимо пічку та димохід…
Бойовим медиком однозначно може стати не кожен. І не кожен лікар може бути хорошим бойовим медиком. Я особисто стикався з чудовими цивільними лікарями, яким, на превеликий жаль, не знайшлося місця на фронті в бойових умовах.
Я бачив, як людина в роботі завмирає. Вона, можливо, не до кінця розуміла, куди попаде. Це одна з природних типів реакції — при небезпеці завмирати. І важливо враховувати, що в екстреній ситуації така людина ставить під загрозу як себе, так і навколишніх. Тому не всім бути штурмовиками, снайперами чи бойовими медиками. Не кожен може бігати з ношами по окопах.
Хлопця можна було б врятувати
Найважче у роботі бойового медика — розуміти, що міг би врятувати більше життів. У нас була ситуація, коли хлопця евакуйовували кілька годин. Привезли вже без пульсу, з криками: “Він три години без турнікетів!”. Ми починаємо проводити реанімаційні заходи, але, на жаль, було запізно. Хлопця можна було б врятувати, якби була налагоджена комунікація, вищий рівень підготовки та не допустити незначної помилки.
Важко сидіти на радійці кілька годин підряд і слухати, як попередня ланка не може здійснити евакуацію. Йде активна робота артилерії, FPV, чи стрілецького бою, а ти слухаєш, як вони шість годин несуть пораненого і не можеш допомогти.
“Маестро”
Бойовий медик батальйону “Госпітальєри”
Коли починається мій етап роботи, я в цей момент нічого не відчуваю. Не встигаю звертати увагу на власні почуття. Найчастіше від успішності виконання мого завдання залежить, як мінімум здоров'я, а як максимум — життя людини. Можна видихнути, і ретроспективно проаналізувати свої відчуття та емоції, коли все зробив. Будучи близьким до смерті, відчуваєш себе живим, як ніколи.
Медичні протоколи на війні
У мене було кілька випадків, коли хлопці казали: “Залиште мене, я безнадійний”. Звичайно, ми не перестаємо надавати допомогу. Завжди робимо те, що маємо. У медиків є конкретні протоколи та стандарти надання допомоги. Намагаємося за жодних обставин від них не відступати.
Ті люди, котрі зараз займаються розробкою медичних протоколів у США, починають дослухатися до нашого досвіду. Він йде всупереч їхнім затвердженим протоколам, і це допомагає рятувати життя.
Тієї “золотої години” (перша година після поранення, протягом якої повинно розпочатись надання кваліфікованої лікарської допомоги), яка прописана у західних протоколах, дуже рідко виходить дотримуватися у реаліях війни.
“Совкові” джгути та китайський ширпотреб
Росіяни набагато менше цінують свій особовий склад, ніж ми. Я бачу їхні індивідуальні аптечки, рюкзаки та сумки медиків. Там купа бинтів, “совкові” джгути Есмарха (спеціальний пристрій, який використовується для зупинки артеріальних кровотеч — ред.), буторфанол (синтетичний лікарський засіб, що знеболює — ред.).
Кожен з наших рюкзаків напакований на кілька тисяч доларів різноманітними засобами. Проте вже на деяких відео, я бачив у росіян турнікети формату САТ (високоефективний пристрій для зупинки кровотеч), але у більшості випадків у них особиста розробка або китайський ширпотреб.
“Маестро”
Бойовий медик батальйону “Госпітальєри”
Давайте будемо відверті: із нашої сторони не завжди є можливість забрати поранених. Проте я не чув випадків, щоб не забирали, коли була можливість. А ми бачили безліч відео та свідчень, як росіяни кидають своїх.
Все ріжу і ріжу, а крові немає
На крайній ротації відбулася ситуація, яка найбільше запам'яталася. У бліндаж хлопців був приліт. У цей момент один з бійців там спав. Під час прильоту він прокинувся, і відчув, що йому поранило в руку. Військовому наклали турнікет і відправили на евакуацію. За півтори години він нарешті прибув до нас.
Мені необхідно було оглянути поранення. В ідеалі замінити турнікет на тампонаду з перев'язкою або зробити перев'язку. На вулиці була зима. Боєць мав на собі 3-4 шари одягу, а турнікет на верхній третині плеча. Мені довелося прорізати одяг, щоб дістатися до рани. Я все ріжу і ріжу, а крові не має. Дорізаю до самого турнікета і бачу, що поранення немає. Зрізаю повністю куртку, щоб його оглянути, а він у порядку. Ми зупиняємося посеред дороги, військовий каже: “Везіть мене назад. У мене ж там хлопці”.
У результаті виявилося, що шматок дерева, чи коріння вдарив йому в руку. Це був забій м'яких тканин. З просоння бійцю здалося, що його поранило. Проте на цьому історія не закінчилася.
За кілька днів військовому прилетів уламок у цю ж саму руку. І цього разу по-справжньому. Він наклав той самий турнікет, чого робити не можна. Боєць ще минулого разу забрав собі турнікет на пам'ять про кумедний випадок. Наступного разу, коли ми його побачили під час евакуації, сміялися всією групою разом з військовим.
Серед моїх цивільних друзів чи знайомих, напевно, нікого немає, хто не вмів би накласти турнікет. Принаймні, вони не зізнаються, що не вміють цього. Я сподіваюся, що достатня кількість людей розуміють, чому важливо це вміти.
Ментальне здоров’я у війську
Смерть — це фактор, який треба свідомо прийняти та рухатись далі. Оскільки я зараз відносно багато часу проводжу в цивільних умовах, помітив, що з часом почав швидше перемикатися.
Важливо про себе турбуватися, уважно ставитися до ментального здоров'я. Тепер уже нормально сприймаються походи до психолога чи психотерапевта. Навіть, якщо ти тут і зараз не відчуваєш, що тебе плавить — краще сходити на консультацію. Також я рекомендую час від часу проводити перевірки стану здоров'я — це не завадить.
“Маестро”
Бойовий медик батальйону “Госпітальєри”
Треба дозволяти собі якісь маленькі радощі. Мабуть, купити Lamborghini Urus, трошки перегин, але закриватися вдома, відмовляти собі у спілкуванні з друзями — найгірше, що можна із собою зробити.
Мені допомагає зв'язок з мирним життям. Час від часу відкласти все та залипнути ввечері вдома на якусь кіношку. Чим більше на людині навантаження, тим більше вона має приділяти увагу відпочинку та збереженню себе. Наприклад, мої друзі-волонтери час від часу влаштовують невеликі виїзди, щоб видихнути.
Ми втратили багато неймовірних людей
Війна є такими реаліями, які довелось прийняти та з котрими треба жити. Напевно, за цей час я став більш прямолінійним. Рівень толерантності до якоїсь маячні знизився.
До широкомасштабного вторгнення я не був командним гравцем. Мені якісь завдання було комфортніше вирішувати самому. Ще зі шкільних років командні види спорту — це не моє. А на війні довелося взяти на себе роль командного гравця, а потім ще й — командира групи. Це не властиво мені і стало новим досвідом, у котрий довелося втягуватися.
Думаю, що реальні зміни війни відчуємо та зможемо осягнути тільки за якийсь час після перемоги.
Я бачу, що ми, як суспільство, потрошку прогресуємо. За ці 10 років українці пройшли колосальний шлях як нація. Ми втратили багато неймовірних людей. Проте рівень нашої трансформації є колосальним.
“Маестро”
Бойовий медик батальйону “Госпітальєри”
Ми маємо зробити ще більше, інакше всі жертви, які понесли впродовж навіть не десятьох років, а кількох століть, були ні про що.
З пошани до всіх, хто віддав своє життя, здоров'я, — ми маємо ще більше згуртуватися.
