Андрій "Людоїд" Лімонтов, військовослужбовець спецпідрозділу “Шаман” Головного управління розвідки Міноборони України, розповів в ексклюзивному інтерв'ю online.ua – про події з “нуля”, секрети розвідників на фронті, як потрапити у Шаманбат, що робити з двома кулеметами одночасно і чиї життя цінує понад своє.
Росіян брали у полон без жодного пострілу
Я просто не можу деякі речі казати, але буває, що деякі люди серед військових думають, що, скажімо, наша робота — це із розряду дуже важкого або “в один кінець”. Але, як показує практика, я ж тут, наче живий поки що.
Чим більш зухвалий маневр, тим менше ворог на нього очікує. Бували такі ситуації, що полонених брали без жодного пострілу.
Він не знав і не чекав, що отам хтось може бути, крім них. Він собі йде на позицію без зброї, а пацани підходять і кажуть: “Чуєш, дружок, ти в плєну!”. А він: “Та ви мене розводите”. І таке навіть з ворогом бувало.
Кулеметник — це покликання
Кулеметник — це не вибір, це покликання. Мені реально навіть потім, коли вже в мене була можливість не бути кулеметником, мені все одно подобався кулемет. Бо його однаково треба комусь нести.
А я розумію, що в мене є навичка, і я настільки до нього звик. І все одно комусь це потрібно робити і хай я краще збережу десь хлопцям спини, і хай вони мені, там, шоколадок або мармеладок куплять, ніж така історія.
Просто коли працює кулемет, всі отак — “тиша в залі”, і працює кулемет. Це круто.
Андрій "Людоїд" Лімонтов
військовослужбовець спецпідрозділу “Шаман” ГУР
Що головне на передовій
Головне — не боятись і не тупити. Якщо ти відточуєш навички, то розумієш як і що. Ці тренування дуже багато чого дають.
Тобто головне — не панікувати, робити щось, дивитися, думати і не кричати в істериці, бо цю істерику одразу всі підхватять.
Із кожною бойовою задачею, з кожним якимось стресом оця точка, де тобі важко, зміщується й зміщується. Не завжди бувають легкі операції. Буває дуже важко як фізично, так і психологічно. І коли ти можеш це витримати і переступити через себе, то з’являється якесь нове досягнення, і ти можеш йти далі.
Бійці спецпідрозділів відрізняються за фізіологією. Часто це не такі, як я, за зростом і так далі.
Це більш витривалі, сухі хлопці, такої комплекції, що можуть всюди пролізти.
Знаєш, а я — це такий виняток із правил, який буде задихатися через 10 хвилин активної роботи. Я жартую, звісно.
От коли ми на тренувальних базах і в нас постійні тренування, кожен ранок починається з марш-кидка три доби в горах з вагою, марш-кидок на 60 км по горах зі зброєю.
Тоді я зрозумів, що всі мої тренування за все життя, за весь мій спорт — це можна “цигарку покурити”. Оце було важко. І потім розумію, що коли зараз ми на 500 гривень закладемося з тобою, я до Житомира добіжу отак у джинсах.
Яким є розумний командир
Я дуже вдячний, що коли потрапив у спецпідрозділ “Шаман”. Мене і пацанів, дуже плавно “вкатували”. Я пам'ятаю період, коли я, наче такий “духар”, і мені хочеться, а командир тоді каже: “Ні, треба, щоб плавно”. Десь тебе взяли на якусь двіжуху, десь ти постояв, по тобі постріляли або над тобою політало.
І розумний командир завжди дивиться і робить оцінку по кожному своєму бійцю, хто як вивозить у першу чергу психологічно.
Бо, я вважаю, з будь-якої людини можна зробити машину за фізичною підготовкою і так далі. Якщо немає якихось проблем великих зі здоров’ям.
Але головне — наскільки людина психологічно вивозить. І от я вдячний за те, що, як би я не хотів, мені завжди казали: “Почекай, почекай, почекай”.
Потім зі мною працювали: “Ага, давай кулемет, давай таке тренування”. І потім з часом воно почало підтягуватися й вирівнюватися.
Більшість, буває, людей думає: “Зараз я піду, і все, одразу через день опинюся в якихось окопах”. Це залежить від того, як плавно людина “вкатується”.
Андрій "Людоїд" Лімонтов
військовослужбовець спецпідрозділу “Шаман” ГУР
Буває таке, що людина не вивозить цю всю штуку, але вона може бути корисною на якихось інших посадах. Зараз наскільки розвинений напрямок БПЛА, є міномети, артилерія…
Іноді ймовірність повернутися з завдання не дуже висока
Просто багато хто думає, наприклад, що розвідники — це такі тіпи, які зайшли, десь погуляли і вийшли.
Бувають такі операції, що розвідники заходять перші. Імовірність повернутися не дуже висока, тому що твоїх сил там немає.
Скажу, як є: я останній раз пов'язку зі скотчем одягав в минулому році. Ти її не вдягаєш, бо розумієш, що крім вас там нікого зі своїх не буде. Бувають такі ситуації, коли щось іде не за планом, і твої або суміжні підрозділи чи інша група потрапляє, скажімо так, у якусь передрягу. І щоб вони змогли вийти, треба брати вогонь на себе.
Наприклад, нас четверо або п'ятеро людей, імітуємо штурм ВОПа . Є відео, де мені прошиває куртку з кулемета. Це для того, щоб наші пацани змогли піти. Усе планувалося. Це злагоджені дії. Але бувають такі речі, що потрібно бути гнучким.
І в мене [були] емоції, коли всі хлопці повернулися живі. Бо це була така важка історія, коли воно літає, тобі в рацію кричать: “Обстановка?” — а я бігаю як придурок і думаю, як раму зібрати.
У цілому буває, коли ми дійшли назад, сідаємо в машину на точці евакуації, і водій каже: «Блін, Андрюха, я тебе так радий бачити”, а в мене скупа сльоза. Я думаю: добре, що всі повернулися. Було важко. Я думав, може бути що завгодно.
Смішні ситуації з фронту
Зі смішних ситуацій, я пам'ятаю, нам треба було трохи прогулятися. І щоб через деякі крайні позиції пройти, нам потрібен був провідник, який по рації скаже, що ми виходимо і так далі. А він настільки далеко в своїй службі ніколи не заходив.
І ми йдемо, форсуємо якесь болото, а він каже: “Блін, можна відео мені зняти? Я жінці покажу, де я взагалі стою”. Ми його знімаємо, він такий щасливий, по коліна в болото заліз... Класний пацан.
Такі історії бувають, коли, люди роблять більше, ніж зазвичай, коли працюють з нами. Вони найкрутіші і найщасливіші у цей момент.
Це якась звична ситуація, коли ти йдеш, наприклад, крайня позиція, а тобі треба далі зайти на кілометрів п’ять. А вони кажуть: «Та тут же затягнуто все, пацани!» А ми: «Добре», — і пішли. А вони дивляться і потім дуже здивовані тебе бачити, коли вертаєшся назад.
Якщо судилося померти — ти помреш
Буває, треба ухвалити рішення дуже швидко, особливо, коли ти десь під обстрілом. І від цього рішення залежить і життя пацанів поруч, і твоє. Тому це все і інтуїтивно, і за відчуттями. А чим більше людина в якійсь сфері обізнана, тим більше вона буде шукати, чого не робити, чого не так.
Так само і з боями. У нас був побратим, Руслан. Він підходить і каже: “Хочу приставку купити. Нас же вдома не буває. Чи варто на неї гроші витрачати чи ні”. Я кажу: “Та купляй, це ж приставка, пошпілиш”. І він оце ходив переживав, купити чи не купити.
Він, на жаль, загинув, але в мене ця історія “робить чи не робить, робить чи не робить”... Ти ж не знаєш, що буде завтра.
Я не кажу якусь херню робити, піти десь вмазатися, типу “в житті треба спробувати все”. Але якщо ти вагаєшся, чи зробити дівчині пропозицію, побути більше з сім'єю чи ще щось.... Потрібно цінувати те, що в тебе є.
Мені здається, оця чуйка — це якийсь життєвий досвід. У кожного він свій. І чим більше людина проходить через якісь важкі ситуації, реально важкі, тим більше вона здобуває досвід і мудрість. Коли такі відчуття є, треба до них прислухатися. Це в моєму випадку, я не знаю, як у інших людей.
Але коли, є якась операція — і хтось каже “Там те-те-те”. Я кажу: “Усе буде нормально, все буде чудово!”
Я пам'ятаю, там молоді пацани, у яких це ледь не перший бойовий вихід, сидять. Я підходжу, отак кажу: “Усе нормально, ти не вмреш, усе добре”. А нам летить… Це було весело. Треба ж підтримати. Тому що більше важких якихось ситуацій, то більше, мабуть, якоїсь людської мудрості.
Мені здається, це залежить від людини. Просто хто наскільки в житті побачив якихось важких ситуацій і так далі. Ну, ти там розумієш. Ну, типу, да, да. Якщо судилося померти — ти помреш. Коли поруч в когось прилітає…
Як у нас було на катерах: побратиму поруч відриває ногу. Ну, все, він живий, слава Богу, здоровий. У нього зараз карбоновий протез. Значить, якось так воно: якісь, мабуть, вищі сили щось за тебе роблять.
Бігав з кулеметом, як у комп'ютерній грі
Я пам'ятаю, у колону вишикувалися за бронею. Мені товариш потім розповідає: “Усі йдуть якісь концентровані. Я повернуся на Андрюшу, а там усмішка така! Найщасливіша людина!”
Я так от думав: “Нарешті! Нарешті! Нарешті я зараз вистріляю пів БК за раз і не буду нести увесь свій боєкомплект”. Я там як у комп'ютерній грі бігав.
Беру півкороба — висипаю. Треба перебігти на іншу вулицю — перебігаю, а там патрони лежать ящиками. Я ті патрони — сюди. Але це було, звісно, прикольно.
Нормально я там вистріляв насправді. Просто думаю: всі оці місяці тренувань, ці полігони, це безкінечно…Усі ж ходять з аркою, наприклад, ну, або з якоюсь такою зброєю.
А Андрюша з кулеметом, з ПКМ ходить. От [на тренуваннях] на себе б усі ці короби.
Я думаю: нарешті настав мій час! А тут ще два кулемети! Уяви, два кулемети! Мрія! Якби можна було два поставити, я би і два поставив. Але це було, звісно, сильно.
У ТЦК пішов добровільно
Я бачив дописи у когось там в соцмережах, що цивільні люди вирішують, чи правильно когось призначили або не призначили. Потрібно задати собі питання: “Що я зробив?”.
Кожен хай собі задасть питання: “Що я зробив для того, щоб стало краще?” У військовому плані, у матеріальному, в духовному… Та в будь-якому. “Що я зробив для цього?” І багато дуже питань відпадають самі по собі.
А коли люди починають багато думати, балакати і розганяти якісь речі… Щось тобі подобається або не подобається — це в твоїх руках, ти можеш це міняти.
У нас демократія, свобода голосу. Але якщо кожен буде включатися і серцем, і головою, відчувати, що він робить, тоді все, мені здається, буде гаразд.
Про двіжухи з ТЦК? Не знаю, я туди добровольно пішов. Я теж можу сказати, що мене не хотіли брати. Реально не хотіли.
Андрій "Людоїд" Лімонтов
військовослужбовець спецпідрозділу “Шаман” ГУР
Я говорив: “Я звідси без «Автіка» не піду”. Ну, коротше, довелося мене взяти, такого вередливого.
Насправді, на своєму прикладі можу сказати, я як людина, в якої було все добре до війни, такий самий, як і більшість молодих пацанів. Мені 30 років, я стараюся щось зробити і для спорту, і з кулеметом побігати, і те, і те, і те.
Я не буду казати, скільки мільйонів гривень я задонатив. Я не вважаю себе не такою, як інші, людиною. Сидить та ж шкіра, та ж плоть, та ж кров.. Я на це пішов. Хоча міг, десять разів цього не робити.
Що ви скажете своїм дітям після війни
У кожного ж своє бачення і відчуття, що йому в житті потрібно. Коли ти хочеш щось сказати , подумай, що ти зробив з точки зору суспільства, з точки зору війни. Яка твоя позиція?
Мені завжди казали в дитинстві: “Критикуєш — пропонуй”. Якщо є конструктивне рішення — буде добре, якщо воно конструктивне.
Краще зайнятися собою, сім'єю, піти потренуватися. І також, коли все буде добре, у кожного є діти, у когось вони будуть, і колись ваша дитина поставить вам питання: “Ось були такі часи в країні, чим ви, тато або мама, займалися?”
І подумайте, чим ви займалися, що ви робили у цей час і що зможете з чистим серцем сказати дітям? Це ж ваші діти, вони будуть брати з вас приклад.
Те, як ви зараз вчиняєте, буде віддзеркалюватися на вашому, нашому, моєму майбутньому. Тому я хотів би сказати: менше слів і більше діла. Дякую.
