Про полон, цивільних у заручниках РФ та мобілізацію. Інтерв'ю з Максимом Колесніковим

Зараз Максим бореться за тих, хто знаходиться у заручниках путінського режиму — серед них і адвокат з Макарова Роман Скибун, з яким він провів в одній камері 10 місяців.

Женевські конвенції забороняють затримання, примус до праці, чи депортацію цивільних осіб. Затриманим має бути дозволено спілкуватися з близькими, отримати юридичну допомогу та оскаржити звинувачення проти них.

Але Росія не визнає факту викрадення цивільних та не повідомляє місць їхнього перебування.

Роман — один з тисячі цивільних, яких Росія незаконно утримує на своїй території та видає за військовополонених.

Нагадаємо, що з літа 2023 року російська сторона ускладнює обмінний процес, щоб дестабілізувати ситуацію всередині українського суспільства.

В інтерв’ю online.ua Максим Колесніков розповів, навіщо РФ бере у полон цивільних українців, чому світові організації не можуть на це вплинути та на що всім українцям треба звернути увагу.

Цивільні українці в заручниках РФ

Один з ваших останніх дописів стосувався українського адвоката Романа Скибуна, якого незаконно утримують росіяни у полоні, сколихнув мережу. Розкажіть, у чому його звинувачують і чому досі утримують?

Ми з Романом познайомилися в полоні у СІЗО №2 Брянської області російської федерації в містечку Новозибків. Він був захоплений росіянами в Макарові приблизно 7 березня, якщо я правильно пам’ятаю.

Коли ми ділилися обставинами потрапляння в полон, він розповідав, що залишався в Макарові, де вже йшли бойові дії, вже стояв поруч за містом блокпост російської армії. І росіяни гатили по житлових будівлях, де ще лишалися люди.

Роман допомагав літнім людям, приносив їжу і воду. У якийсь момент він просто не витримав того, що йдуть постійні обстріли, сів на свій велосипед і поїхав на блокпост російської армії. Я так думаю, що і через обурення, і через спроби переконати їх, що не треба стріляти по цивільних людях. Там його одразу поклали на землю, захопили.

Він був прив’язаний до БТРа протягом 2 діб, ночував на вулиці. Тоді, в березні, було ще доволі прохолодно, і його не відпускали навіть до туалету. Кілька разів його били, поки не передали до іншого підрозділу, де його знов таки побили вже [співробітники] ФСБ, які намагалися йому пред’явити звинувачення в тому, що він начебто приїхав на той блокпост, щоб наводити туди українську артилерію.

Вони дуже сильно були залякані обстрілами своїх колон і своїх якихось позицій, тому хапали всіх, кого боялися. Я кілька таких випадків знаю. Після чого його відвезли в Гостомель. Він був там у “холодильнику” разом з іншими цивільними заручниками, яких захопили росіяни, і звідти його вже відправили в Новозибків.

У те саме СІЗО він прибув за день чи два до того, як привезли сюди вже українських військових і мене. І за тиждень, коли нас після перших допитів всіх розподілили по різних камерах, я потрапив в таку камеру, де вже був Роман.

Тобто ця людина абсолютно верифікована, її дуже легко знайти. Один із моїх підписників в твіттері дуже легко знайшов його дані і фотографії на сайті в реєстрі адвокатів. Тобто дуже легко впевнитися, що це за людина, хто вона і що вона.

Після звільнення є така процедура, коли звільнені полонені розповідають про тих, кого бачили, щоб наші органи влади могли підтвердити, що ці люди живі. І звісно, я і кілька звільнених товаришів теж про нього казали. Тобто по ньому є дані, я думаю що з його родиною зв'язалися. Я, на жаль, не маю контактів.

Позавчора я побачив фотографію, яку опублікував наш омбудсмен і яку перепостив у себе на телеграм-квартал Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, де був Роман. Цю фотографію я і публікував.

Справа в тому, що росіяни дозволили навідати тільки 119 людей, українських захисників. І один із цих людей, кого навідали, і хто потрапив на фотографії, це був Роман.

Йому там, здається, видавала якусь християнську літературу одна з представників офісу омбудсмена, може, це сама Москалькова, я не знаю, хто саме. Але він зараз знаходиться, скоріш за все, я точно не знаю, в колонії у місті Тула.

Саме Новозибківське СІЗО було навесні розформовано, людей розподілили по різних місцях утримання.

І він там був не один такий, бо в моїй камері, де я був від початку, з 14 людей було тільки четверо тих, хто якось стосувався до військових. Точніше, двоє чинних військових, ще двоє були якось пов’язані зі Збройними силами або якимись силовими українськими структурами.

Усі інші 10 людей були абсолютно цивільними особами. Серед них був Роман. Я нагадаю, що до 31 січня я був в тюрмі, а 4 лютого був обміняний вже після перебування в проміжному таборі.

Так от, на той момент, 31 січня, жодних обвинувачень як для Романа, так і для інших цивільних, які з нами були, не було висунуто. Їх там просто тримають. Романа тримають майже 20 місяців. Це фактичне заручництво. Бо людей просто хапали на тоді тимчасово окупованих, а зараз вже звільнених територіях.

У сусідній камері з нами були люди з Чернігівської області, з села. Їм просто сказали, що мають їх евакуювати. Відділили десь два десятки чоловіків і просто привезли в цю тюрму. І відтоді жодних звинувачень, жодного контакту з адвокатами, прокурорами. Нічого. Їх так само, як і військових, допитали і просто тримали.

Улітку частину цивільних відокремили, кудись відправили. Бо росіяни люблять взагалі таке робити. Вони постійно там перевозять людей і переміщають їх невідомо з яких причин їхньої власної логіки. Ну от Роман і ще четверо людей залишилось. Так от він досі там.

Чому я підняв цю історію саме зараз. Тому що ми от бачимо фактичний доказ того, що це була захоплена цивільна людина, в якої не було жодних можливостей зв’язатися з рідними, у якої немає жодних звинувачень навіть у їхніх системах. Це діч. Тому що вони намагаються комусь пред’явити звинувачення в якихось там злочинах проти цивільного населення.

А тут абсолютно цивільну особу вони просто тримають. І таких тисячі. Це фото показує нам конкретну людину в конкретних обставинах. Тому мені здається, що ця історія дуже яскраво показує, як це відбувається.

Бездіяльність ООН та Червоного Хреста

Ця історія - це чергове порушення Росією міжнародних законів та конвенцій. І знову виходить питання, а де у цій історії ООН та Червоний Хрест?

Справа в тому, що багато організацій мали б якось відреагувати на таку історію. Наприклад, я навесні був на конференції ОБСЄ у Відні, де свідчив про злочини росіян проти полонених, де казав про різні історії, в тому числі про те, як знущаються над військовими, як тримають і катують цивільних.

Я був не один, звісно, було кілька українських бранців і військових, і цивільних. Ми давали свідчення.

І після нашого виступу, багато хто з дипломатів, які мають витримку і багато чого чули, плакали, коли жінка з Бердянська, українка, розповідала, як росіяни катували її струмом.

І от після наших розповідей вони до нас, як то кажуть, в кулуарах підходили, хтось казав якісь слова підтримки.

Бо всі ці договори, у тому числі статут ООН і Женевська конвенція, які росія свого часу підписувала, базуються на добрій волі країн-учасниць, які підписалися під цим. Не враховано жодних покарань за порушення, неможливо хоча б фінансово або санкційно покарати тих, хто порушує Женевську конвенцію.

А росія розтоптала ці домовленості і робить усе, що хоче. І от такі речі, які вона зараз робить, призводять до того, що світова структура цього права, якихось зобов’язань — знищена. Вона фактично не існує.

Бо якщо ти можеш порушувати правила і не несеш за це ніякого покарання, то системи фактично нема. Усе може бути прописано на папері з чіткою метою й приписами, але якщо воно не працює, то це значить, що системи нема.

Росіяни видають цивільних українців за військових

За правилами війни цивільних не мають брати у полон, бо це порушує міжнародні конвенції. Для чого РФ бере цивільних у полон і чому не віддає їх Україні?

Я можу лише припустити. Дуже багато людей було захоплено з тимчасово окупованих територій на початку війни просто через те, що росіяни брали полонених для кількості. І вони цього тоді не ховали, навіть прямо казали про це кільком людям.

Роману також про це було, до речі, сказано. Вони вже знали, що в нас є полонені росіяни. У них на той момент було достатньо мало полонених українських військових, бо в бойових діях українці несли і менші втрати, і це було ще до Маріуполя, наприклад.

Тоді їм дуже важко було захопити нас для обмінного фонду, і вони отримали наказ привозити хоча б когось.

Наприклад привезли чоловіка, на якому поверх його цивільного одягу був натягнутий український піксельний дощовик. І, здаючи його, вони сказали, що це військовий. Тобто вони хапали кого завгодно і намагалися видати їх за українських військовослужбовців.

Вони мали плани на велику фільтрацію, щоб знайти українських патріотів, які будуть боротися з режимом, тому будь-яка незрозуміла для них дія викликала в них подив і страх.

Той самий вчинок цивільної людини, яка їде на блокпост сказати “Не стріляйте, бо там живуть літні люди, які не можуть вийти з будинку” — для росіян це якась дичина. Вони не звикли до того, що можна так берегти інших.

Саме через цю команду, що треба хапати хоч когось, схопили і його. І дуже багато людей саме так потрапили до росіян.

А це, знову ж таки, ускладнює обмін, адже згідно з усіма конвенціями, згідно з усіма правилами, які виконує Україна, ми міняємо військових на військових.

Я знаю, що це дуже важливі і важкі перемовини, бо росіяни постійно щось змінюють. І кожен раз, коли йде “торгівля” за людей, то є історія про те, що ось міняють капітана на капітана, рядового на рядового, солдата на солдата, матроса на матроса. На кого міняти адвоката? За яким принципом? По якому “курсу”? Його взагалі повинні віддати.

Україна виконує зі своєї боку конвенцію. я слідкую за цим питанням. Ми віддавали поранених важких, ми віддавали якихось людей, які з точки зору права просто мали повернутися на їхню батьківщину. І ми це робили.

Знаю також, що дуже багато вони лякались. Був у нас чоловік, якому було 65 років на момент захоплення, незабаром буде вже 67. Скоро два роки, як у заручниках, у тюрмі, в концтаборі.

Його взяли в Іванківському районі, який на той момент був окупований. Він ішов селом разом зі своїм товаришем, якому було 72, щоб провідати друга, якого давно не бачив. Там не працював мобільний зв’язок, тож вони хотіли дізнатися, чи той живий. Їх схопили на огородах, сказали їм, що, мабуть, прийшли наводити українську артилерію, і обох привезли в той самий Новозибків. Наскільки я знаю, обидва досі там, в РФ.

Чи є шанси на те, що на цю проблему звернуть увагу? Тому що за майже два роки повномасштабного вторгнення світ, здається, не усвідомлює цієї проблеми, не дуже активно долучається до цього процесу.

Світ не дуже хоче чути цю проблему, бо має надію все ж таки колись нормалізувати стосунки з Росією. Тут історія не про реакцію світу, а про нашу реакцію. Ми маємо бути активні.

Я знаю, що на державному рівні постійно діють представництва. Представники Координаційного штабу постійно їздять і вивозять колишніх полонених або цивільних заручників на міжнародні заходи. Наша поїздка теж була за підтримки Координаційного штабу.

Постійно приїжджають якісь слідчі з різних організацій, щоб фіксувати ці злочини і говорити про них попри спроби не те щоб приховати, а спустити ці факти на гальма, бо для прихильників Росії - Орбана, Фіцо, трампістів, - ця інформація справді не дуже зручна.

Тому ми мусимо про це кричати. Тому я зараз намагаюся якомога більше поширити цю інформацію, залучаю якихось знайомих, які можуть розповсюдити і тегати в соціальних мережах світових органів, для того, щоб тиснути, тиснути і тиснути.

Можливо, це не дасть максимального результату, і Романа не відпустять найближчим часом, але задання мінімум – не давати цій темі якось пропадати з поля зору на міжнародній арені. Постійний фон про те, що Росія вчиняє злочини, — він має бути.

Мета війни - знищити українську політичну націю

Росія не хоче проводити обмін військовополонених та цивільних, також Путін закрив можливість в’їзду українців в Росію через треті країни, що майже унеможливлює повернення викрадених дітей додому. Складається враження, що ледь не головна мета цієї війни — це не захопити землі, а саме перевиховати, вбити народ і повністю переписати історію.

Саме так. Це очевидно геноцидна війна, в якої є дуже просте завдання — знищити українську політичну націю, зробити українців черговими бурятами чи якутами, які не мають власної державності, забувають власну мову, які віддають ресурси своєї землі центральній російській владі і при цьому ще й гинуть на якихось імперських війнах.

Я тим, хто сумнівається, раджу подивитися статистику, яка є в інтернеті, як по різних національних окраїнах Російської Федерації гинуть люди, яка частка загиблих з центральної Росії і з усіляких національних республік.

Якщо ми проаналізуємо навіть російській репортажі, які просочуються в їхню пропаганду, то побачимо, що немає чоловіків в Донецьку, які могли б поміняти трубу на теплотрасі. Фізично немає таких чоловіків, які здатні викопати цю трубу і полагодити. Люк ніхто не може підняти, бо де всі ці працівники? Вони загинули на фронті. Їх просто як на м’ясо кинули, і вони були знищені, бо атакували нашу поліцію.

У мене є знайомий, який в грудні минулого року був мобілізований, узяв зброю проти України й загинув. Він фактично мій ровесник, але все, його більше немає. У нього була сім’я. І таких чоловіків, яких більше не існує, десятки тисяч.

Бо якщо теж уважно подивитися, як жили Москва і Санкт-Петербург, то вони і зараз живуть так само, з мінімальними втратами людей. А всі національні меншини — дагестанці, татари, кабардини — вони загинуть в Україні.

Умови утримання у російському полоні

Ми знаємо, що коли Росія демонстративно робить свої сюжети стосовно утримання полонених, вони показують ідеальну картинку. У яких умовах росіяни утримують військовополонених? І чи відрізняються ці умови від утримування цивільних?

Зразу скажу, що не відрізняються умови. І цивільних, і військових утримують однаково. Зараз я знаю, що, мабуть через якийсь якийсь тиск, до деяких з моїх товаришів почали пускати Міжнародний Червоний Хрест і дали зв’язок. Перший рік, коли вони там були, і якийсь час, коли я там був, жодного зв’язку з рідними не давали.

Не хочу казати про себе, бо знаєте, може здаватися, що я бачу все лише через власний досвід, але нещодавно вийшли просто жахливі спогади хлопців з Маріуполя про те, як над ними знущалися. І азовці, і морські піхотинці.

Можливо, ви знаєте історію одного з командирів Азову, якого обміняли. Він помер вже в Україні через три місяці після обміну, бо не витримало серце. Молодий, сильний, дуже потужний чоловік. Людина була просто знищена фізично, він був худий, втратив 30 кілограмів ваги, і його серце не витримало, він помер від серцевої недостатності. Серцевий м'яз — це також м’яз.

Жахливі умови харчування. Абсолютна відсутність нормальної гігієни постійно. Минулої зими, коли в Києві стало прохолодно, я згадував, як ми в мороз при -10, -15 виходили в самій літній робі в капцях і шкарпетках на вулицю.

Нас ганяли, бо в них був стандарт, що на день треба 5 хвилин прогулянки. Насправді, стандарт був на годину, тому ми були щасливі. 5-7 хвилин на день треба було походити по морозу. І ви ходите, і вам не можна ні швидко рухатись, ні бігати тим більше.

Я не буду розповідати про багато інших речей. Є, звісно, сім'ї, які чекають. І не треба їм багато про це думати. Але просто будь-які фотографії з обміну наших хлопців показують, у якому вони виходять стані. І тут це неможливо приховати. Ці люди виходять після мук.

Трапляються поодинокі ситуації, коли люди просто не встигають отримати дуже сильне навантаження, голод і муки. Це якісь польові обміни, коли людину просто міняли за тижні або місяць-півтора-два після того, як вона потрапила, одразу на передовій. А їхні тюрми — це фактична система концтаборів.

Наша команда мала змогу поспілкуватися з російськими військовополоненими. Ми побачили, у яких умовах їх утримує Україна. Виникає питання, наскільки моральним є те, що українці отримують російських військовополонених в хороших умовах, у той час коли росіяни знущаються і навіть розстрілюють наших військових на камеру?

Ми хочемо залишитися нормальними людьми. Я дуже не хочу жити в країні, де нормою є дати наказ забігти до втомлених неозброєних людей в камеру і просто побити їх кийками. Те, що є абсолютною нормою в Росії.

Я не хочу жити в країні, де людей, безневинних людей, тримають, і вони стоять цілими днями, і їм заборонено рухатись і розмовляти. Бо це різновид катування.

Я хочу жити в нормальній країні, де виконуються правила, закони, міжнародні конвенції. ще й через те, що це певне падіння моралі в людей, які все це роблять. Уявіть собі, що відбувається в голові дорослого сильного хлопця, якому дають наказ бити людину 65-70 років і він готовий виконувати цей наказ. Те, що було біля мене. Тут просто стоїть літня цивільна людина, видно, що їй важко, і її просто б’ють.

Чи хочемо ми жити в суспільстві, де такі речі є нормою? Чи хочемо ми жити в суспільстві, де можуть віддаватися такі накази і де вони будуть виконуватися? Ні, ми не хочемо жити так.

Ми хочемо жити в суспільстві, де до людей або принаймні до їхньої людської гідності ставляться з повагою. Де мають бути покарані злочинці.

Якщо ті люди, які у нас в полоні, вчиняли воєнні злочини, то звісно, треба їх судити по закону і по закону карати. Але катування і таке поводження, воно просто стає пухлиною в суспільстві. Росія вся хвора, бо вони це не тільки толерують — вони цим пишаються.

Бо це фашистське суспільство і фашистське поводження, як на мене. Я не хочу, щоб ми тут жили. Я хочу, щоб у нас було все по-людськи. По-людяному. Не так, як у Росії.

Чому РФ не відпускає цивільних українців

Як ви вважаєте, їм краще взагалі залишатися в нашому полоні чи повернутися до себе додому? І що взагалі буде з тими, кого не обміняють, наприклад, по закінченню?

Справа в тому, що дійсно ми зараз в такій ситуації, коли невідомо, чи захоче Росія отримати їх назад.

Знаєте, як у часи Сталіна була така недовіра до тих, хто потрапив в полон, тому що думають, що там якісь інфільтровані агенти. Можливо, вони там думають, що ці люди можуть бути інфільтровані.

І звісно, що я дивився кілька інтерв'ю, хтось з них все одно залишається тим самим упоротим таким рашистом, який каже, що тут у нас є нацисти, хоча його не мучать. Ну просто дуже розвинуті нацисти, які от нормально годують, лікують і все таке.

Але їхня доля мене взагалі якось не цікавить. Мені важливо, щоб були покарані ті, хто вчиняв воєнні злочини, а всіх інших треба обмінювати. Якщо Росія не хоче їх обмінювати, то ми іншими шляхами мусимо добиватися, щоб всіх наших повернули. Питання в тому, що не дуже зрозуміло навіщо вони потрібні Росії.

Бо кожний раз кожен обмін — це нові свідчення про злочини проти людяності, проти правил світового якогось права. І їм цього не дуже хочеться.

Сподіваюсь, що колись все ж таки вони вирішать, що вони не зможуть досягти своїх цілей, бо вони нас не розуміють. У тих, хто намагався спілкуватися чи транслювати нам якусь політику, абсолютне нерозуміння українців і наших цінностей.

Та ідея, що ми за своїх стоїмо, що ми будемо більше відчувати обурення і ворожнечі проти саме окупантів, а не один проти одного — вони цього не розуміють.

Вони чомусь думають про те, що ми можемо між собою дискутувати, і доволі жорстко, але в той момент, коли нам треба давати відсіч окупантам, ми об’єднуємося.

Не було ще в новітній історії України, щоб ми роз'єдналися на фоні такої загрози. Тому я не вірю, що їхні спроби хоч щось розпитати в полонених, вийдуть. Колись вони, можливо, це збагнуть, і обмін поновиться.

Відсутність швидкої перемоги викликала дискусію в Україні

От, до речі, щодо об’єднання. Нещодавно вийшла стаття The Economist, в якій журналісти пишуть про глухий кут на полі бою і на постійні суперечки між військово-політичним керівництвом. Ця стаття поділила думки українців. Як ви думаєте, яка основна мета таких матеріалів і хто її основний читач?

Ну, важко сказати, бо я не співробітник The Economist, як вони для себе це формулюють. Я хочу просто нагадати: ми зараз говоримо про те, що причиною нашої дискусії і навіть сварок є відсутність швидкої перемоги над Російською Федерацією.

Просто порівняйте рівень того, що писала іноземна преса раніше про Україну, про те, що казали іноземні політики, лідери різних країн…

На початку вторгнення вони казали, що ми швидко програємо, що там за тижні, лічені тижні не буде кому допомагати. І вони серйозно розраховували на те, що буде якийсь партизанський спротив на частині території України, але централізованої країни не буде. А зараз, через 20 місяців, ми дійшли до того, що ми не отримали швидку перемогу. І це тепер проблема.

І треба їх аналізувати. Але я наголошую на тому, що якщо подивитися на останню хвилю опитувань про довіру, Збройні сили України досі на першому місці як інституція в Україні.

Причому перше місце не 20 %, а десь 70. Я не пам’ятаю точної цифри, але абсолютно переважна більшість українців довіряють Збройним силам. Головнокомандувач Збройних Сил в рейтингу військово-політичного керівництва країни на першому місці. Там теж за 70 %. Верховний головнокомандувач має підтримку більше ніж 70 %.

Українці, попри те, що в нас цього року не все вийшло, як всі сподівалися, і це важко, бо в нас дуже сильний ворог, сперечаються про те, чому ми не перемогли швидко в цьому році.

Що хтось поплив на цій темі, давайте, ми чуємо вже людей, наприклад, як Арестович, який формує якусь свою вже політичну підтримку, що давайте домовлятися [з росіянами]. Ні.

Домовлятися ми не хочемо, як нація. Ми хочемо перемагати. Ми можемо посваритися між собою про те, чому ми цього все не зробили. Але ніхто не каже про те, нащо ми опираємось. Нема в суспільстві сварок на тему, треба здаватися чи ні.

Є сварки на тему, чи достатньо ми зробили, щоб швидко або взагалі перемогти. Ось про що зараз йде суперечка. І це дуже важливий фактор.

Ми не перестали вірити і бути впевненими в перемозі, якби там не було важко з економікою, бо у людей є проблеми з роботою, і рівень доходів не зростає, але все одно волонтерські збори закриваються.

Я сьогодні зранку відкрив свій твіттер і прочитав допис від відомої волонтерки, яка збирала на Авдіївський напрямок, що вона за ніч зібрала 4,5 мільйони гривень. І вона не представниця великого фонду, просто вона має довіру і всі знають, що вона опікується саме цим напрямком.

Усі ми знаємо, що зараз відбувається [на Авдіївському напрямку], там дуже великі потреби, от вона приїхала звідти і терміново збирала. За ніч 4,5 мільйони. Це говорить про те, що активне суспільство, воно єдине, воно може між собою з якихось питань сперечатись, але все одно ми боролися і боремося, і будемо боротися, поки ми не переможемо.

Мобілізація — це ключ для того, щоб ми вистояли

Як ви вважаєте, на що зараз всім українцям треба звертати увагу?

На мобілізацію. Ми маємо звертати нашу увагу на мобілізацію. Будьмо відверті: хлопці й дівчата уже давно на фронті, багато хто з них уже має велику кількість поранень.

Я знаю людину, в якої 17 контузій. Якщо хтось думає, що після цього можна нормально воювати — ні. Ця людина потребує лікування.

Кожен день ми маємо втрати пораненими і вбитими. Нам треба більше людей. І коли зараз я бачу хвилювання і обурення робті ТЦК… Я розумію, що ТЦК має діяти за законами. Але з іншого боку нам потрібно відходити від думки про те, що люди, які прийшли в армію на початку 22-го, мають воювати до кінця без ротації.

Я не думаю, що їх звільнять з армії, це неможливо. Але має бути достатньо людей, щоб ті, хто прийшли з нуля мали кілька тижнів чи місяців регулярного відпочинку і поновлення сил.

А тих, хто за станом здоров'я вибуває, як я, наприклад, бо списаний за непридатністю, хтось має замінити. І так само, як є наголос на тому, що співробітники ТЦК не можуть порушувати закон, так само ми маємо говорити про те, що ухильництво — це злочин і зрада Україні.

Тому давайте підтримувати своє військо і по змозі ставати до його лав для того, щоб не допустити перемоги Росії. Бо оскільки війна досі триває, це все означає нульову вірогідність перемоги Росії.

Ми мусимо відстоювати себе, і тоді ми переможемо. Ми мусимо вірити і діяти. І ось мені здається, що зараз мобілізація — це ключова історія для того, щоб ми встояли.

Якщо ми будемо опиратися, то в нас буде міжнародна перемога. Я впевнений в тому, що буде знайдено такий механізм у Штатах, щоб ми й далі отримували гроші та зброю, але якщо в нас не буде людей, які цю зброю можуть взяти до рук, тоді нічого в нас не вийде.

Основне, щоб українці не забували, що в нас війна не закінчилась, вона продовжується. Бо навіть з нашого спілкування з військовими більшість все ж таки обурює і засмучує що багато хто забув, що вона триває.

Найбільше хвилює те, що недостатньо готових долучитися до цієї війни. Люди пам’ятають, донатять, переживають, турбуються… Дійсно, коли є всілякі шахеди і ракети, важко про це забути.

Війна дійшла до позиційної фази, нам потрібно більше людей, нам потрібно воювати ще краще, ніж ворог.

Ми не можемо собі з усіх міркувань дозволити такі втрати, бо нам ще треба жити і відроджуватися. Але якщо зараз люди не будуть брати зброю і не будуть вставати замість тих, хто вибуває, то нічого не вийде.