Замкомбата Інтернаціонального легіону «Кенобі» про мобілізацію, ухилянтів та майбутнє після війни

Миру не буде, поки існує Росія

Усю історію існування України та Росії, Росія нападала на Україну.

Після перемоги навіть, хто б не став до влади в Росії, 10, 20, 30, 40, 50, 100 років, знову з ними почнеться війна. У нас не буде миру до того моменту, поки існує сама Росія.

Якщо від'їхати від Москви, я не знаю, кілометрів 20-30, таке враження, що ти заїхав в якийсь залупос*анськ. Ні газу, ні електрики, ні*ріна. Люди пишуть листи: “Путін, памагі, прішлі нам драва”. Я уже прикидаю, як Путін сидить, рубає дрова і думає: ”Там піз*ец, у Мухосранську люди замерзають, треба дрова їм відправити”.

Та сам прикол в тому, що вони зараз почали говорити, що індіанці в США — це ісконно рускі, які емігрували через Аляску.

Різниця між воїном і військовим

Люди без ротації можуть знаходитися на лінії фронту там деякий період часу. Залежить усе від напрямку і підрозділу. Припустимо, на моєму напрямку, де я зараз знаходжусь, там ситуація в плані ротацій простіша.

Тобто людина, яка задіюється на бойові задачі, виходить від доби до, скажімо, чотирьох діб. Тобто чотири доби вона знаходиться на лінії зіткнення. Само собою, це повний пиз*ець. По тобі постійно хе*ачить артилерія, по тобі летять ті FPV-ешки, працюють зброси, тяжко... Інколи дрібні групи противника або масові прориви — і вони все це стримують.

Якось я дивився трансляцію, працював з 92-ю бригадою і спостерігав за діями їхньої певної групи. Це хлопці 1-го батальйону були, якщо не помиляюсь. Просто пиз*ець красавчики. Відпрацювали штурм, зайшли на позицію противника, закріпилися. Але через те, що там був тяжкий підхід до тої позиції, тупо на пацанів три доби підряд пиз*ували, пиз*ували і пиз*ували орки.

І двоє тіпів стримували оборону. У них закінчився БК, вони бігали, збирали з жмуриків, сідали назад в траншею і далі відбивалися. Вистояли. Тупо красавці. Ото я розумію реальні герої.

Я воюю, дівчина моя зараз воює

Я просто розумію, що коли зараз звільнюся, поїду додому і закину ніжку на ніжку, буду плювати в стелю — війна від того швидше не закінчиться. А поки я тут — я можу робити якийсь свій вклад в армію, я можу робити якийсь свій вклад у перемогу.

Мені надзвичайно тяжко, на даний момент я вже заступник командира батальйону, мене не залучають до бойових дій безпосередньо. Тобто я не біжу на полі бою перед особовим складом з прапором. Бувають такі випадки, коли задіюються масові підрозділи, треба безпосередньо з ними перебувати.

Вона за мене надзвичайно сильно не переживає, бо розуміє, яку роль і яке місце я займаю в підрозділах. Вона переживає, але в мене за неї переживання більше через те, що вона безпосередньо в бою знаходиться.

Був у мене момент, це декілька місяців назад, по-моєму, в КСП прилетіла ракета. І, слава Богу, обійшлося без втрат.

Я один, нещасний, отримав легенький осколочок, просто розсікло голову. Я виходжу весь в крові, вона біжить, плаче, давай мене мотати, в машину мене грузить, відразу везе на “стабік”. Я кажу: “Зі мною усе нормально”. Вона: “Ні, ні х*ра, летимо в “стабік”. Я знаю, що вона за мене переживає, я за неї переживаю. Тяжко, але що зробиш.

Якщо українці не об’єднаються — програють

Просто нашим людям треба усвідомити: якщо ми не об'єднаємося так само, як об'єдналися на початку повномасштабного вторгнення, то ця війна буде мати зовсім інші результати.

От мене, чесно скажу, дуже сильно, вибачте за вираз, просто пиз*ець як бісить оця хе*ня. Я, припустимо, маю час залипнути в YouTube, захожу у шортси, і мені вибиває: як правильно відмазатися від армії, як послати ТЦК-шників на х*р, як не попасти під мобілізацію.

Наприклад, хтось заїхав на заправку, заправився [бензином] Pulse 95-м, умовно з цього 30 гривень пішли на донат, і він вже думає, що він великий волонтер.

У мене особисто є можливість звільнитися. У мене є бажання звільнитися. Я тягну лямку до останнього, чесно. Народ розслабив булочки, а булочки не х*р розслабляти, тому що війна триває, і вона ще не скоро закінчиться. На превеликий жаль. Ще дуже багато крові проллється. Надзвичайно багато. І до того треба бути готовим.

Потрібно мобілізовуватися вже зараз

У нас є потужні бригади, такі як Третя штурмова. Взагалі красавчики! Вони дуже успішно виконують свої задачі. 92-га бригада теж. Ми з ними безпосередньо працюємо, хлопці — фахівці.

Поки є зараз можливість, поки є шанс, краще піти зараз, обрати спеціальність, відучитися по фаху і працювати за певним фахом.

Бо люди кажуть, що бояться, раптом зараз приїде течик з воєнкомом, на який я сам скидався, мене в той течик загрузять, привезуть до військкомату насильно, там підпишуть якісь папери, одягнуть на мене бронекаску, форму, дадуть автомат, привезуть на позиції і скажуть: “Мікола, сіді здєсь, умірай”.

Люди того бояться, але вони просто не усвідомлюють.

До того як вступити у [Інтернаціональний] Легіон, я служив інструктором у міжнародному центрі. І в мене був вибір після поранення повернутися і далі служити на мирному, спокійному, тихому полігоні.

Так, там може десь ракета пролетіти по полігону, вибачте, це найбільший полігон в Європі. Але це морський бій, щоб по нам щось попало. Я міг би собі далі там сидіти спокійно.

А зараз я борюся за наше майбутнє. Бо знаю, що я не один такий. Я знаю велику кількість людей, які можуть зараз собі звільнитися, спокійно розвернутися і поїхати додому. Але від того у нас виникнуть певні проблеми на фронті.

Це кваліфіковані бойові офіцери, солдати та сержанти, які пройшли вже пекло боїв, які знають, як правильно себе поводити в бою, як керувати підрозділом, як визначати певні загрози, як правильно задіювати деяку тактику.

Зараз відправляють на курси навчання за кордон. Зараз купа фахових курсів всередині самої країни. У навчальних центрах готують снайперів, ПТУРистів, водіїв, танкістів — кого завгодно.

Людина була в цивільному житті трактористом — будь ласка, садимо тебе за танчик, проходиш курс навчання, якщо це якийсь совдеповський танчик, там, скажімо, 64-ка, 72-ка — сидиш вчишся на ньому.

Знову ж таки, хлопці, які на «Бредлі» розмотали ворожий Т-90: пацанів відправили на підготовку, вони відучилися. Ще плюс командир машини каже, що у War Thunder грав.

Я дивився відео, якщо не помиляюся, танчик здійснив декілька пострілів і, слава Богу, не влучив. Прикиньте, які це сталеві яйця в того командира і в того механіка, які там сиділи.

Хто працює в ТЦК

Люди собі уявляють це таким чином, що от приїхали, тебе скрутили, забрали, ти в той же самий вечір вже десь на позиціях сидиш під Бахмутом.

Я особисто не знаю жодної людини, яку так привезли. Жодної! У мене є друзі, які потрапили під мобілізацію, і що осталося?

Чувака забрали, його привезли у військкомат, потім у частину, потім звідти він поїхав на навчання. Він пройшов базове навчання, мінімум місяць або півтора просидів десь на полігоні в якомусь навчальному центрі, і тільки після того потрапив у підрозділ.

І от, як я знаю з власного досвіду, по своїх друзях, от не було такого випадку, що чувака схопили на вулиці, а завтра він вже на фронті.

Підходять для уточнення даних або там ще для якоїсь хе*ні, а там уже починається: знімають відео, плюються, кидаються, балончиками пшикають… “ТЦК-шники — піда*аси” кричать. У нього така робота. Кажуть: “Чого ти такий здоровий тут? А чого ти не воюєш?”.

Частина ТЦК-шників, щоб ви розуміли, — це учасники бойових дій, які вже з пораненнями або не можуть виконувати бойові завдання. І їх переводять в ТЦК для виконання тих задач.

А тепер уявіть, як тому ветерану, який прохе*ачив на фронті, постраждав за державу, можливо навіть втратив кінцівку або щось таке, його перевели в ТЦК, щоб людина могла продовжити службу в армії, а якийсь цивільний йому каже: “Іди ти на*уй, бл*дь! Я нікуди не піду! Ти чмо, іди сам воюй!”.

От взяти того юриста, посадити його в літак, десантувати десь над Луганськом або Донецьком, хай там ходить. Я собі уявляю: він до Ваньки підбігає і каже: “Стаття така-то, закон такий-то, кримінальний кодекс”, а Ванька такий: “Ай, бл*дь, всьо, на*уй, [здаюсь!]”. Юристи всі розумні. Вони всі розумні до того моменту, поки не доведеться призиватися у військо, захищати державу.

Розкажу один дотепний момент з мого життя про одного свого знайомого, імені не буду називати, якщо він подивиться інтерв'ю, він зрозуміє, що я говорю про нього.

Виник у мене з ним словесний конфлікт. Він цивільний, в армії, чесно, я його особисто не бачу. Це є така категорія людей, яким краще в армію не йти. Може, на якусь там посаду логістичну або щось такого типу, але точно не на бойову посаду.

І там, пам'ятаю, щось у мене з ним сталася словесна перепалка, і він мені каже: “Ти мені пред’являєш за те, що я не служу. Я йому кажу: “Мені байдуже, що ти не служиш, я тобі за це не пред’являєш”. Там була зовсім інша історія, за що ми почали з ним сваритися.

І він мені заявляє: “Якщо мені прийде повістка, я обов'язково піду служити”. Минає два тижні, чи там місяць, я не пам'ятаю точно, йому приходить повістка, і він дзвонить до всіх своїх кентів — як йому відмазатися від армії. Тоді скажи мені, скотина, на*уя ти мені пиз*иш тоді? Якщо не хочеш служити — завали ї*ало, сиди тихенько. Це я зараз про нього говорю, не про людей.

Найбільший страх — заморожений конфлікт

Війна ця затягнеться дуже надовго. Я от найбільше чого боюсь, що станеться заморожений конфлікт, як це воно сталося, скажімо, у період ООС, так?

Бо зараз цвіт нації потихеньку вимирає. У мене, якщо грубо сказати, список друзів зменшився вдвічі за час цієї війни.

Деякі мої друзі не могли потрапити в армію, через те, що не було куди. Чуваки стояли під військкоматом, і щоб потрапити туди, треба було навіть за 4 дні вперед записуватися.

Усі тоді ломанулись захищати державу. Напевно, усе через те, що зараз фронт перемістився знову ж таки на схід України. Багато хто вже звик за цей період, що з 14-го року йдуть бойові дії на Сході.

І вони це сприймають так: “А, то нормально, там постійна війна була”. Це ні*уя не нормально. От якщо підуть зараз знову на Київ, побачимо, яка буде реакція в людей.

Про тих, хто: “я не піду воювати, поки діти депутатів не воюють”

Є такі, що повиїжджали за кордон, і вони продовжують допомогу, так? Теж в мене є друг, він виїхав у Польщу. Він прямо каже, що боїться, йому страшно, але він допомагає.

Він постійно збирає гроші, купляє машини, спорядження, він це усе відправляє в Україну і робить свій вклад у перемогу.

Є ж інші, те чудовисько, яке там сидить і каже: “На*уя донатити, там всі крадуть, усе розбирають, у нас депутати такі-сякі. Якщо я буду дивитися, яке все навколо хе*ове, то що мені сказати? До побачення, ї*ав я все те робити?

Я розумію, що за нами стоїть певна кількість мільйонів мирного населення. Я бачу, яке життя зараз в Києві, я бачу яке життя зараз у Львові. Люди живуть нормально, вони живуть прекрасно. Живуть так, як до повномасштабного вторгнення. Тобто в більшості, так? Працюють заклади, працюють клуби, працюють ресторани.

Завдяки чому це все працює? Якби 24 лютого народ би не об'єднався, х*р би зараз таке було. Висів би у Львові на ратуші російський прапор і називались би в нас усі вулиці Лєніна чи ще якось, палили б наші підручники.

Коли була Харківська контроперація, ми дійшли Куп’янська. І коли вже з Куп’янська вибили противника, то ми зайшли в одну зі шкіл. Вибачте, я просто був оху*вший. Навіть є в інтернеті відео, як ми ходимо по класу й здираємо наклеєчки, де вони російськими словами заклеювали українські слова. Триколори там понаклеювали. По-перше, вони були настільки ліниві, щоб привезти свої якісь там таблички, абетки. Вони просто “виправляли” наші. На столах стояли оці портфелі «Єдіная Росія». Так звані, спонсори, до 1 вересня.

Росіяни здавались в полон і відкрили вогонь

Кажуть, що я там зараз ще в розшуку знаходжусь. Після Петропавлівки навіть на якісь русняві пабліки вони мене закинули, зараз навіть зачитаю. Так багато цікавого дізнався. Виявляється, що я нібито наркоман, що я там і ще якийсь х*р в стакані. Так, як вони про мене написали? “Цей чоловік зробив важкий злочин і розшукується владою Російської Федерації. Якщо у вас є інформація по ньому, будь ласка, зв’яжіться з нами”.

Вони почали роздувати про бій за Петропавлівку. Нібито ми там “поубівалі невінних мальчиків в трусіках”, які хотіли здаватися. Хєр там ті “мальчикі в трусіках” здавались! Ні*єра собі! Ми тоді після Куп’янська розпочали зачистку Петропавлівки.

У Петропавлівці [російська] спецура засіла в одній із будівель. Це кафешка, вона відразу після перехрестя. Перед тим вони викатились двома БМП-2М. І ці два БМП-2М були успішно “розмотані” легіонерами за підтримки 92-ї бригади.

Найперше попадання в цю одну БМПшку — це якраз наш легіонер з NLAW поцілив. Тоді машини після того зупинилися, оскільки було уражено моторно-трансмісійне відділення.

Там ті “руські мальчікі” заховалися всередині будівлі. Коли легіонери здійснювали зачистку сусідніх споруд навколо тієї будівлі, вони почали відкривати по нам вогонь.

У мене тоді було, по-моєму, троє поранених на той момент. Один тяжкий, отримав поранення в обличчя. Йому операцію навіть робили, потім збирали заново лице, щелепу.

І бій з ними зав'язався там всередині. Наче постаралися з ними вийти на контакт.

Впав спочатку наш легіонер, і після того вже падають “руські мальчікі”. А вони там розписали, що ми вбили нібито “нєвінних плєнних”, вбили нібито “нєвінних бєдних рускіх салдатікав, каториє хатєлі здатса, вишлі на пєрєгавори”.

Почнемо з того, якого х*ра вони там робили? Вони з Якутії! Шеврони їхні дивились — Якутія. Де Петропавлівка, Харківська область, Україна, а де Якутія? Скажіть, якого х*я ваш “руській мальчік” там робив? Так, нібито на “учєніях” заблудились. Ні хе*а собі! З Якутії сюди припи*дувати і заблудилися.

Після Харківського контрнаступу, здається вже тоді пройшло 4 чи 5 місяців, я поїхав у свою першу відпустку в квітні 23-го року. Це була моя перша відпустка з початку повномасштабного вторгнення.

Хоч воно було висвітлено, ніби все так просто було, але ні х*ра воно так просто не було, повірте. Там втрати в нас були досить такі суттєві. Якщо ми зараз видихнемося, то ми вже видихнемося до кінця.

Воїнам потрібна морально-психологічна допомога

Теж таке питання: морально-психологічна допомога нашим бійцям. Надзвичайно сильно вона буде потрібна. Вона і зараз потрібна, вона буде потрібна і після війни. На цьому треба надзвичайно сильно акцентувати увагу.

Перебуваючи у Львові, коли я бачу, яке там життя, як все там працює, майорить, люди ходять, гуляють, радіють життю, магазини... У мене просто був панічний страх. Мені треба було тиждень чисто адаптації, щоб звикнути до того всього.

Світло вночі. Мама мене питає, навіщо я по всій хаті вимикаю світло. А я вже за звичкою світло повимикав, штори позасував, слава Богу, каску з нічним баченням із собою не взяв. Так би ще по хаті у цій хе*ні гуляв би.

Коли закінчиться війна

Скільки буде тривати війна? Само собою надзвичайно тяжко відповісти на це питання, бо це ще невідомо.

Тому, якщо люди хочуть просто сидіти вдома і надіятися на ці сили, засоби, які в нас уже є, що ми зараз от-от ломанемося, прорвемо противника, дійдемо до державного кордону, і все, перемога, веселка засяє над Україною, усі щасливі, всі радуються — х*р так буде.

У противника переважаючі сили, але ми якимось чином ще його час від часу штурмуємо і просуваємось далі. Ми його сунемо на деяких напрямках, але на деяких напрямках, на жаль, противник суне нас. Це видно по Deep State Map, це може будь-яка людина відстежити.

А час після війни… Це буде надзвичайно тяжкий час. Люди хай не надіються на мирні і спокійні часи. Це, рахуйте, відбудовувати державу треба буде.

У нас зруйновані великі міста, у нас засіяні мінами поля з нерозірваними снарядами… Це роки розмінування, це роки відбудови, це економіку ставити на ноги, знову ж таки, боротьба з тою ж самою корупцією. Бо якщо її після війни не викоренити, то вона нас зажене в ще більшу сраку, ніж є.

Половина Збройних сил тримається на волонтерах

У першу чергу, я вважаю, що необхідно налагодити державне виробництво бронетехніки, авіації та тих самих FPV-дронів. Для початку щоб хоча б ті FPV-шки почати кліпати.

Бо коли волонтер або волонтерка сидить на кухні в себе цю херню сама паяє, там друга ночі, третя, і 20-30-й дрон доробляє — це одне.

Коли буде державне виробництво, воно буде на конвейері постійно постачатися в Збройній Сили. Повірте, воно відіграє надзвичайну роль!

От узяти умовно піхотний батальйон, створити в тому піхотному батальйоні ударну роту БПЛА. Скажімо, умовно ця ударна рота БПЛА на постійній основі отримує дрони, якусь енну велику кількість кожен тиждень або кожен місяць.

Якщо там хтось є — візьме в полон або доб'є, і все. Отака звичайна хе*ня за 500 доларів рятує десятки людських життів, знищуючи противника.

Наведу приклад: мій підрозділ отримав два хамери. Вони прийшли без башти. Тобто це була просто броньована машина, яка може доставляти особовий склад на поле бою. Коли почали запитувати про те, щоб встановити ці башти, куди звернутися, пішло-поїхало — тільки збирати власні кошти, тільки замовляти через певну компанію.

Завдяки волонтерам зібрали один мільйон гривень і встановили на обидві машини ці башти. Тепер вони не просто їдуть і доставляють піхоту на поле бою, вони ще й підтримують її вогнем.

Недавно українська співачка alyona alyona виступила, там не тільки вона, а ще була там певна кількість наших поп-зірок, якщо їх правильно так назвати, або реп-зірок.

Що їй важливіше буде? Вона зробила свій висновок. Чесно, відношення народу до неї сильно зміниться. Само собою, там буде якась публіка, яка її буде підтримувати, але їй буде надзвичайно тяжко повернути до себе ту довіру та любов, яка в неї була до того.

Скільки вона патріотичної музики вже записала? Але цією однією фразою вона собі все перекреслила.

Кого не потрібно відправляти в армію

Глобальніше в перспективі, у першу чергу, це стосується взагалі держави, не треба забивати на Збройні Сили. Самі бачили, що трапилось зі Збройними Силами з періоду 91-го року по 2014-тий.

Збройні Сили скорочували, фінансування зменшувалося, не було нормального постачання ні техніки, ні озброєння, ні х*ра. І коли настав 14-й рік, настав повний піз*ець.

Самі бачили, у якому стані були Збройні Сили. Вирулили тоді за рахунок добровольчих формувань, вирулили за рахунок волонтерів також, і отого, що тоді називалося Збройними Силами. Зараз, в порівнянні з 14-м роком, точніше до 14-го року, у нас надзвичайно потужна і велика армія.

Усю історію існування нашої держави, всю історію в нас війна з Росією. Як і було раніше сказано, це не тільки на одному Путіні зав'язано. До Путіна були теж певні історичні особи неприємні.

Це саме наш оплот оборони нашої держави. Від них залежить наше майбутнє. Якщо ви там візьмете, відправите, скажімо, вуйка Степана, який п'яний ввечері повертався з роботи, його зупинили на КПП на блокпості, і відправили до військкомату, мобілізували, і його потім відправляють на фронт — він не хоче воювати, він очкує вийти на позиції і готовий здатися в полон у будь-який момент… Таких людей сюди не треба відправляти.

Що не можна питати у військових

Людям необхідно мати все-таки повагу до своїх Збройних Сил, до своїх воїнів, які повертаються з фронту додому. І їм потрібна моральна підтримка, їм потрібна психологічна підтримка.

Людина бачила такі речі, які звичайній людині не можна бачити і не бажано бачити. І для неї це психологічна травма.

Є такі воїни, які вертаються і розказують: “Та все, мені нормально, я себе нормально чухаю” — повірте, це все пи*дьож. У голові в нього така каша відбувається…

Людина провела, скажімо, рік-два на фронті, безвиїзно або там з якимись короткими ротаціями, він постійно бачив смерть. Він на спостережний пункт як виходить — повсюди лежать трупи росіян. Він це бачить постійно. Для нього це вже норма.

Я не кажу, що всі військові хворі на голову. Просто це жива людина, яка пройшла надзвичайно тяжкий шлях заради того, щоб ви могли нормально жити.

І не треба його там нічим грузити, просто підтримайте його і все.