Марія Томак — правозахисник, координатор громадського проекту “Медійна ініціатива за права людини".
У першій частині інтерв'ю ONLINE.UA Марія розповіла, як разом із колегами звернула увагу суспільства на такі факти: українців обманом заманюють до Росії та погрозами змушують торгувати наркотиками. За неофіційними даними, близько 2 000 наших громадян потрапили у пастку злочинців та до в'язниці в РФ.
У другій частині інтерв'ю Марія Томак розповіла журналісту ONLINE.UA про найбільш гучні справи українських політв'язнів, що опинилися за ґратами в Росії.
Якщо людина дає підписку про невиїзд у Криму, то зрозуміло, що нікуди виїхати вона не може!
- Окрема тема — це особи, які утримуються з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. Є люди ув'язнені, а є такі, що живуть, давши підписку про невиїзд. І треба розуміти: якщо людина дає підписку про невиїзд в Криму, то це не СІЗО, але від цього недалеко, зрозуміло, що нікуди виїхати вона не може.
Зараз драматична історія розгортається з Миколою Семеною. Кримський журналіст, має проукраїнську позицію, ніколи цього не приховував. Ще до анексії він писав про небезпечні тренди, які розгорталися в Криму. І зараз він живе з підпискою про невиїзд. Справа ця суто політична, не має якогось подвійного дна.
У квітні 2016 року ФСБ порушила кримінальну справу проти журналіста через статтю, у якій начебто містяться "заклики до порушення територіальної цілісності РФ". Його звинувачують у екстремізмі через те, що він стверджує: Крим — це Україна.
Федеральна служба з фінансового моніторингу Росії опублікувала на своєму сайті перелік терористів та екстремістів, куди внесла й ім'я кримського журналіста Семени.
Він - вже немолода людина, має проблеми зі здоров'ям, хоче виїхати лікуватися до Києва, та його не відпускають.
І тут потрібна солідарність, підтримка міжнародної спільноти. Ми бачимо, що на прикладі Ільмі Умерова, одного з лідерів Меджлісу, якого захопили в Криму, це спрацювало. Примусова психіатрична експертиза тривала не так довго, як могла би, і ця історія закінчилася відносним хеппі-ендом.
Особливо у порівнянні зі справою іншого нашого бранця - Станіслава Клиха, який отримав у Чечні двадцять років за те, що він нібито воював проти росіян на боці чеченців. Його психічний стан викликає дуже серйозне занепокоєння. Була заява “Міжнародної амністії” (а вони дуже серйозно підходять до перевірки інформації) про справу Миколи Карпюка і Станіслава Клиха; правозахисники стверджують, що суд був неправосудний, несправедливий, дуже сумнівний, а Клих потребує адекватної діагностики, психіатричної експертизи. 26 жовтня в Москві розглядатиметься апеляція у цій справі, звісно, немає ілюзій, яким буде результат розгляду. Ця справа — абсурдна, колеги з “Меморіалу”, які дуже добре знають і Першу, і Другу чеченські війни, висловили чіткі аргументи. Вони буквально знищили обвинувальний висновок, але це не допомогло.
Попри деякі позитивні зрушення, загальна картина така — кількість наших бранців у Росії зростає
Якщо у “наркотичних” справах є велика ймовірність, що Росія передасть засуджених осіб для відбування покарання в Україну, то у політичних справах майже немає сумнівів — навіть, якщо Україна клопотатиме, Росія не віддасть цих людей, це питання політичних перемовин.
Попри деякі позитивні зрушення, звільнення Наді Савченко, Гєни Афанасьєва, Юрія Солошенка, загальна картина така — кількість наших бранців зростає. Відбуваються захоплення людей в Криму.
Тут останній приклад - так звана "диверсійна група" Євгена Панова. До речі, російська сторона повідомляла про сімох осіб затриманих, потім - про десятьох. Але нам показали лише трьох, один — кримський татарин.
Але справа Панова в своєму роді унікальна, він звинувачується у підготовці диверсії, це перша з відомих нам справ саме з таким звинуваченням. За шпигунство (у якому звинувачують журналіста “Укрінформу” Романа Сущенка) за останні роки було кілька звинувачень, Юрія Солошенка навіть повернули в Україну. А ось за диверсійну діяльність — це вперше.
Наші колеги отримали підтвердження від Європейського суду з прав людини — до Панова застосовувалися фізичні методи впливу, тобто незаконні методи слідства. Отже, можна стверджувати, що ця справа може бути визнана політичною. Хоча ми не маємо доступу до цієї справи, тому і не можемо стверджувати остаточно, що він політичний в'язень. Але, якщо казати про практику Європейського суду з прав людини, то коли є свідчення, що до людини застосовували фізичну силу, то вже ставиться під сумнів уся справа. І те, що до Панова довгий час не допускали адвоката — це теж свідчення, що у справі щось не так, що вона могла фабрикуватися, з в'язня вибивали свідчення.
Та і загалом, затримання людей на території Криму - це, з точки зору українських законів, справа сумнівна, всі дії російських силових структур на півострові - вони апріорі викликають питання.
По справі Сущенка можна казати про якісь попередні висновки — не пускали консула до затриманого, адвокат Марк Фейгін мав серйозні проблеми з тим, щоб потрапити до свого клієнта. І проблема ще в тому, що документи шпигунських справ засекречені, їх нам не покаже захист, отже, важко казати — політична це справа або ні.
Але коли під час збройного конфлікту між Російською Федерацією і Україною Росія затримує українського журналіста і стверджує, що він — шпигун, які в нас підстави цьому вірити? Є порушення, і, на мій погляд, справа сумнівна.
Вирішили створити громадську організацію, яка працює на межі правозахисної діяльності і журналістики
- Ми з Ольгою Решетиловою, яка займалась допомогою українській армії в проекті “Повернись живим”, вирішили створити власну громадську організацію, яка працює на межі правозахисної діяльності і журналістики.
Марія Томак
Кейс із наркоторговцями — це така “проба пера”. Ми розуміємо, що в нашій країні суто правові дії не завжди є успішними. Коли вони підкріплені інформаційною кампанією - є більше шансів. І вітчизняна журналістика теж така: можна провести журналістське розслідування, але поки не написана заява в прокуратуру, правоохоронні органи мають формальний привід нічого не робити. Така ситуація в нашій країні — правові дії треба поєднувати з журналістикою. Такий наш пріоритет.
До цього ми з колегами в проекті “Let my people go!” займалися схожими діями, вони стосувалися українців, які перебувають у незаконному ув'язненні в Росії та Криму. Себто, ми не тільки збирали інформацію про ці вчинки, але й намагалися скоординувати роботу державних органів для допомоги нашим громадянам. Я скажу: на жаль, автоматично ці механізми не вмикаються. У державі немає рефлексу на порушення прав людини. Отже, доводилося добиватися у високих кабінетах, звертатися до Яценюка, який був тоді прем'єром, щоб він дав вказівку, і в МВС щось заворушилося.
І у цьому сенсі є позитивною діяльність Міністерства закордонних справ. Попри зауваження, на тлі решти МЗС заслуговує на похвалу. І зараз, до речі, створена платформа взаємодії Міністерства закордонних справ із громадськими організаціями, які опікуються питанням в'язнів. І це не для того, щоб поговорити та сфотографуватися з міністром і розійтися. Ми справді працюємо, обговорюємо, як краще в тій чи іншій ситуації допомогти.
І, до речі, я зрозуміла, що криза комунікацій існує і у відносинах між органами влади. Національна поліція не знає, що робить МЗС, МЗС не знає, що робить Генпрокуратура. Це, звісно, ненормально, тим більше, йдеться про процеси, які мають стати об'єднавчими для усієї країни. Але ми намагаємось ці речі подолати та скоординуватися. І, власне кажучи, з “наркосправами” зараз відбувається комунікація між поліцією, МЗС, Міністерством юстиції.
І це - ознака дорослішання нашого суспільства. Ми з колегами часто говоримо про це: неможливо порівняти доступ до чиновників, правоохоронців зараз і в часи Януковича. Різна температура. Хоча, слід зазначити, що комунікація ця відбувається, але вона буває неякісною. І наша відповідальність - у тому, щоб доводити справу до кінця, не давати нікому розслаблятися.
Записав Ярослав ГРЕБЕНЮК
