До повномасштабного вторгнення — професійний боксер, чемпіон за версією WBC, а зараз — штурмовик Збройних сил України. Владислав Баранов із позивним “Куба” до 24 лютого завойовував нагороди на ринзі, тепер він нищить ворога на полі бою і відзначений “Золотим хрестом”.
Наша розмова з “Кубою” мала б бути хорошим відео на ютуб-каналі Online.UA, але через технічні причини ми публікуємо лише текстову версію матеріалу. Приносимо вибачення Герою за вимушену зміну формату.
Війна України за свободу — унікальна
Від початку повномасштабного вторгнення РФ я вступив до війська, бо відчув, що це мій обов’язок — захищати свою країну.
Мій боксерський досвід навчив мене не здаватися, “зібратися” і просто робити свою роботу. А саме ці речі є фундаментом і вони допомагають під час бойових завдань.
Ти розумієш, якщо ти цього не зробиш, то додому вже не повернешся. На ринзі такого немає. Не виконаєш завдання — просто програєш бій. А на війні бій програєш і все. Твоя війна закінчиться.
Владислав “Куба” Баранов
Штурмовик ЗСУ
У бійцівській залі я завжди згадую своє життя “до”. Якщо провести паралель між спарингами і бойовими завданнями, то у боксі постійно тренуєшся, радишся з тренером.
На війні такої бойової тренувальної практики фактично немає. Ти йдеш конкретно в бій. Скільки б ти разів не зачищав той окоп, не кидав ту гранату, не штурмував посадки на навчаннях — це все одно не те.
Воно тобі просто дає розуміння, що може бути, але на війні навчаєшся тільки в боях. При цьому скрізь має бути холодний розум, що на війні, що у великому спорті, адже гарячка дуже часто спрацьовує проти тебе.
Як отримав “Золотий хрест”
Найважчий штурм для мене був той, за який я отримав відзнаку “Золотий хрест”. Завдання ми виконували на точці, яка була повністю “лиса”, тож нашу групу можна було побачити відразу.
Хлопці з сусіднього штурмового підрозділу, з якими ми працювали, попередили, що на цій ділянці снайпер. І майже відразу командир мені кричить: “Не смій зупинятися!”
І я чую перший “ляск”. Розумію, що ворожий снайпер вже почав по нас працювати. Але думаю, якщо я біжу, значить, що він ще у мене не поцілив.
Ще й починає працювати артилерія і хлопці за мною теж рухаються. Деяка частина позалягала в засідки.
Один з хлопців кричить мені: “Куба, чекай!”. Я кажу: “Ти що, з глузду з’їхав?! Яке “чекай”?!”. Чую, ще один “ляск”.
Ми пробігли трохи, закріпилися на новій позиції. А там нас почав танк “розривати” просто в “хлам“, так що аж дерева лягали. Одного з побратимів придавило, ледь його витягнули звідти.
Я пам'ятаю, ми лежимо вдвох, якраз на ділянці, де все прострілювалось, а з прикриття та захисту — тільки трава.
І в цей момент біля нас проїжджала наша техніка. Ворог почав нас крити артилерією та авіацією. Потім між мною і побратимом влупило СПГ.
Йому відірвало дві ноги. Мене контузило. Я був у свідомості, але не міг нічого бачити та чути.
Сама ситуація була дуже важкою… пацани стікали кров’ю. І ось у всій цій темряві ти розумієш, що до безпечної позиції залишається багато. А в самого в очах просто вже все тухне, ти просто нічого не бачиш, сили пропадають…
Владислав “Куба” Баранов
Штурмовик ЗСУ
Але попри все, завдання ми виконали та евакуювали своїх побратимів, протягнувши їх фактично на собі.
Потрібно зібратися і захищати своє
У війську зараз дуже потрібні люди. Суспільству потрібно зрозуміти, що ми не вічні.
Якщо хтось думає, що умовний “Саша” чи “Владік” будуть воювати за всіх до останнього, то так не буде.
“Саші” та “Владіки” колись закінчаться, і потім ворог прийде до тебе додому. І ти вже будеш воювати або на стороні Росії, або опинишся в полоні. Вже вирішуйте самі, що для вас страшніше.
Тому всім раджу просто зібратися, взяти себе в руки та йти захищати свою державу, йти захищати насамперед свою сім'ю.
Зараз службовців ТЦК бояться як вогню. Від них розбігаються всі, куди очі бачать.
Ті, хто хочуть, самі приходять і кажуть: “Давай, оформлюй мене, я готовий”. Для мене це круті хлопці, бо вони усвідомили і зробили цей крок.
А тих, кого ловлять, у більшості випадків, вони воювати не будуть, а будуть шукати шляхи, як просто втекти.
У війську ми вивозимо на характері
Люди бояться, що як тільки вони опиняться на фронті, їх одразу кинуть на штурм. Але коли людина приходить в армію, вона там в будь-якому разі проходить певну підготовку.
Вона служить, наприклад, три місяці, пів року, потім її везуть на якісь зведення. Її теж там готують. А потім вона приїжджає на фронт.
І як тільки вона заїхала в сектор, все, вона вже воює. Давно вже зрозуміло, що ніхто не витягає людини відразу з дому і не кидає в окоп. Такі просто не потрібні, вони не будуть корисні.
Часто у суспільстві говорять: “скільки чоловіків у тих спортзалах, їх би всіх та на війну”. Але навіщо він мені потрібен на тій війні, якщо він не хоче щиро захищати свою Батьківщину. У нього немає характеру просто.
Я не говорю за всіх. Але ось, до прикладу, умовний “Вася”, у якого немає фактично ніякої фізичної підготовки, але коли даєш йому в руки автомат, він там такі надзвичайні речі робить. І він чітко та злагоджено виконує всі накази. Тому фізичний показник не завжди є основним, багато чого у війську робиться на характері.
Не бояться тільки дурні
Боятися на війні — це абсолютно нормально. Саме страх тебе і рятує. Але теж над цим страхом потрібно мати контроль. І це все приходить з досвідом.
Не бояться тільки дурні. Тому що, якщо ти не боїшся, то інстинкт самозбереження просто “мінусується”. Якщо у тебе зникає інстинкт самозбереження, то довго ти не пробігаєш, — пояснює “Куба”.
На своєму першому завданні я пробув 5 днів. За цей час у мене стільки всього перевернулося в голові.
Я думав, що буду на собі просто волосся рвати. І в мене тоді такий був парадокс: ось наче я тільки був вдома, а вже в окопі під Авдіївкою. По тобі постійно прилітає, ворог випускає снаряд за снарядом.
І ти просто сидиш і думаєш: “Як я тут опинився?” Далі вже стало легше, і я просто втягнувся. Виходити на друге завдання було страшніше, бо я вже знав, що там буде. Це як стрибок з парашутом. На перше завдання я їхав такий заряджений з думкою “зараз повоюємо, хлопці”. А далі вже всі можливі небезпеки та варіанти продумував.
Владислав “Куба” Баранов
Штурмовик ЗСУ
У всіх охочих виконувати завдання у штурмових підрозділах має бути розуміння, куди вони йдуть. Я думаю, вони мають прям жити ідеєю штурму та бути штурмовиками до останнього, до мозку кісток. Людину має перти весь цей “двіж”. Вони прям мають жити цим.
Якою буде ціна нашої перемоги
Під час битв людина починає себе проявляти зовсім по-іншому. У цивільному житті багато “серйозних дядьків”, які вважають себе героями і можуть вирішити будь-яке питання, але коли вони потрапляють на війну і коли біля них падають снаряди, то ці герої кудись зникають.
Але на війні всі рівні. Все обнуляється. І потім вже кожний сам себе показує: чи він герой, чи ні.
Зараз наше життя — це і є битва, в якій кожного дня народжуються справжні герої.
Якщо в мене на секунду виникають сумніви та бажання здатися, я просто згадую Бучу, Ірпінь, Гостомель. І для мене всі “не хочу”, “не можу” зникають, їх не існує.
Багатьом цивільним соромно дивитись в очі військовим, особливо чоловікам. Вони здебільшого губляться.
Ми всі з вами знаємо, якою буде ціна перемоги. Ми отримуємо назад своє бажання і те, за що воюємо.
Кожен, хто там знаходиться. Кожен робить свою справу. Кожен вважає, що вона того варта. І тільки спробуйте комусь із військових сказати, що вона того не варта.
