Слава Балбек — рушійна сила української архітектури. Він засновник майстерні balbek bureau і візіонер багатьох ініціатив. Під час повномасштабної війни його пріоритетом стала допомога війську на чолі добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”. Вони позиціонують себе як “українські добровольчі авіалінії” та виконують завдання на різних напрямках.
Нещодавно Слава Балбек прийняв рішення про мобілізацію, подав документи та очікує на укладення контракту із ЗСУ.
У чому полягає його мотивація вступити до війська, як на його рішення відреагувала дружина, про “курортні романи” групи аеророзвідки “Баракуда” та як не втратити свою першу “Валькірію” він розповів online.ua.
Не належати собі — найбільший страх
На перших виїздах ми просто пропонували свою допомогу підрозділам ЗСУ на лінії зіткнення.
Казали їм: “Ми — вільні художники, у нас є “Валькірія” , можемо літати, і вранці вам з кавою проносити флешку з розвідданими”.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
Хтось відповідав: “Спочатку мобілізація, потім поговоримо”, але інші казали: “О, а що так можна було? Ми вам не платимо, а ви ще й самі собі закриваєте всі потреби”. Так ми почали збирати розвіддані. У процесі знайшли багато друзів і отримали запрошення для всієї групи працювати офіційно.
Я подав документи на контракт. У будь-який момент скажуть: “Приїжджай, я приймаю присягу, і погнали”.
Я вирішив офіційно бути в армії, коли вперся у межу наших можливостей через те, що доброволець. Є засоби, які не можу купити, бо офіційно не військовий.
Добровольці знають, що зі снарядами проблем немає лише коли “перетинаєш лінію”, там ти свій. А коли у тилу намагаєшся купити необхідне, або пройти навчання — усі хочуть запит від військової частини. Немає запиту — до побачення.
Для мене найскладніше було зрозуміти, що я зараз підписую контракт, і працюватиму на інших людей. Останні 15 років я працював лише сам на себе.
Не належати собі — це мій найбільший страх. Я можу та хочу більше, але без офіційного оформлення буду стояти на місці.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
Сказав хлопцям: “Мобілізуюся, хто зі мною?”, декілька побратимів теж прийняли таке рішення. Йду на цей ризик заради доступу до певних ресурсів, фінансів і засобів.
Я мрію змінити систему зсередини, але для цього треба бути у ній.
Ще одна із причин, чому я вирішив мобілізуватись — загострене відчуття справедливості. Я маю змогу приїжджати на тиждень-два у тил, щоб працювати. Для мене — це не чесне ставлення до хлопців, які місяцями на передовій. Я хочу бути з ними. Бути людиною, тобто чесним, відповідальним, адекватним, десь героїчним і справедливим.
Перша бойова місія групи “Баракуда”
Весело те, що першу “Валькірію” ми взяли у борг. Я пройшов навчання і сказав друзям, що є бажання попрацювати на “пташці”, але немає грошей, щоб купити. Зараз рефлексуємо про це, і я бачу, як воно відбувалося. Ми не трекали погоду, не дивилися, куди дує вітер. Просто хотіли запустити “борт”, щоб зробити першу бойову місію.
Він долетів за 15 хвилин, повернувся і просто завис, як укопаний. Розуміли, що “Валькірія” не дійде назад, а вона коштує 300 тисяч. Спитали у служби підтримки, що робити. Вони кажуть: “Давайте повний газ, але сяде батарейка, і вона впаде”.
Ми півтори години повертали “борт” на нашу територію. Це було ще під Куп’янськом.
Пролітаючи над селами, контактували з військовими: “А це село наше, можемо падати?”. Нас віднесло у поле аж на 30 кілометрів.
Ми не знали, чи була та територія замінована. Підійшли туди та рухались вперед крок за кроком. Це було дуже страшно.
Все, що може відбутися поганого в аеророзвідці — відбулося у наш перший виліт. Ми знайшли “пташку” та розшифрували дані. Там було під 12 різних позицій.
По наших розвідданих хлопці вночі ліквідували чотири ворожих танчика та два БТР. І ми такі: “Вау! А що, так можна було?”.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
Ми показали гарну статистику, тоді нам просто купили борт. І з цього почалась наша щомісячна робота. Ми назвали групу “Курортний роман”. І першого числа нового місяця у нас починався новий “курортний роман” — травень, червень, липень, серпень.
Рік тому ми за 10 днів робили один виліт, а тепер за 20 днів здійснюємо 52 вильоти.
Дружина та вибір воювати
Я не отримав від дружини негативу, коли сказав, що вирішив мобілізуватися, але і не отримав позитиву. У нас — мовчазна згода. Я сказав, що прийняв рішення, на яке вона, на жаль, впливати не може.
Є багато родин, де дружина заборонила воювати. Це теж треба поважати.
Зазвичай, ми приймаємо рішення спільно, але тут я сам зробив вибір. Ми разом 18 років — це вже, як один організм. І тут одна “половинка” каже, що прийняла рішення. Мабуть, вона мені допомагає мовчазною підтримкою. Не було скандалу. Така мовчазна згода.
Що таке лагідна мобілізація
Зараз величезна проблема з кадрами у всіх бригадах, адже люди отримують поранення, гинуть, а ті, хто залишився — їм потрібен перепочинок. І для того, щоб не став весь процес, має бути заміна на фронті. Ця потреба не зменшується, а лише збільшується.
З одного боку люди, які втомились чути про війну, а з іншого — люди, які втомились від щоденної роботи на війні.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
Прокидаєшся о третій ночі, поснідав, виїхав, розклався, відпрацював, повернувся, поспав. Це реальність, яку треба доносити до суспільства. Людям, які воюють останні два роки важко зрозуміти своїх цивільних друзів. У них різні цінності та сприйняття реальності.
Добровольчий “двіж” — це лагідна мобілізація, коли хочеться, і колеться.
У добровольчому формуванні тобі кажуть: “А спробуймо з тобою попрацювати. Поїдь на відкрите тренування, подивись, як це працює. Не страшно?”. Якщо не страшно, тоді ще з’їздимо у прифронтове містечко, потім на перший виїзд.
Ми дивимося за тим, як люди себе поводять. Приходить 30 людей, а залишається 10. Проте це хороший відсоток для добровольців.
Бо є Рембо, які у тилу кажуть: “Вперед, вперед”, а після першого обстрілу: “Ой, живіт схопило, горло, — я додому”.
Війна затягує, як і архітектура
Я відчув на війні, що всі рівні. У військових різний бекграунд, але відчувається єдність та спільна мета. На війні люди обнуляють всі свої скіли та починають їх накопичувати, спираючись на попередній досвід.
Влітку 2022 року прийняв рішення, що піду добровольцем. Відтоді ніби щось “клацнуло”. Я повністю переключився на війну.
Нещодавно провів 10 днів на ротації, а хлопці залишились на 20. Тому якусь частину просто був на комунікації з підрозділом. Ми працювали паралельно двома комплексами. Я сидів у кав'ярні і координував три-чотири ударні групи. Розумів, що пацанам потрібна допомога.
Мені військові мали відписати, коли вони виїхали на позиції, розклалися, працюють, вилетіли, залетіли, сіли та повернулись. Я все фіксував.
Воно витісняло мої цивільні інтереси та процеси. Така штабна роль — це таке залучення “на пів шишечки”. Ти наче не їдеш на завдання, але ніби там присутній.
Військова справа схожа до бізнесу. Єдине, що тут йдеться не про дохід чи банкрутство, а про життя або смерть. Війна так само затягує, як архітектура. Тепер військова справа — моє життя.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
Проте останнього разу мені защемило сідничний нерв, і я два місяці лежачи, потім сидячи, знаходився на позиціях. Мене привозили, ставили бронік, зброю, і я так керував процесом. Зрозумів, що це була підказка: “Слава, заспокойся! Видихни, подумай над своїм життям, може щось робиш занадто швидко”.
Мене мотивує, як спортсмена те, що у нас щось виходить, а щось — ні. Я готуюся до довгої дистанції — це єдине, що рятує мою менталку.
Найпоширеніші міфи про війну
Люди думають, що в армії потрібні лише бойові посади. Ніби все виглядає так — “ТЦК, посадка, смерть”. Ми щотижня сідаємо з хлопцями та брейнштормимо, які ролі потрібні у нашому підрозділі, щоб бути самодостатніми.
Штабних ролей набирається більше, ніж бойових — логістика, медійка, завскладу, забезпечення, водій, кухар, людина, яка приймає після виїздів та буде на зв'язку. Ці ролі теж є у ЗСУ. Тільки людина має себе проявити та запропонувати.
Мій колишній працівник-архітектор прийшов у частину зі словами: “Я хочу вбивати руських”. Йому сказали: “А що ти вмієш?”. Він відповів, що може все — і вбивати, і трак водити.
Його відправили їздити за снарядами з Києва до Варшави. Він просив дати зброю, але став водієм. Це теж роль, без якої не буде все інше працювати. Ти — частина великого механізму, який наразі діє так, як вміє. Поки розслабтесь і отримуйте задоволення від процесу. Або беріть “білий квиток” (жартує, — ред.).
Ми зараз перебудовуємо армію на європейський формат, але це не відбудеться за рік. Треба мислити не місяцями, а роками, тоді щось буде мінятися.
Також я чув від людей: “Я недостатньо хороший для війни”, “Я не народжений для цього”. Люди, які зараз “двіжують” теж не народжені для війни. Вони були програмістами, дизайнерами, художниками, — ким завгодно, але не військовими.
Якщо тримаєш економічний фронт, то так само можеш тримати цей фронт, але вже для війська. Треба один раз для себе знайти цю мотивацію. Переключитись та прийняти рішення. Нехай на рік, два, три чи п'ять — це дрібниця у рамках того, що ми зараз вкарбовуємо себе в історію України.
От ми з другом пробігли марафон з села Нью-Йорк Донецької області до Костянтинівки. Таким чином, зібрали півтори мільйони для наших друзів — підрозділу “Асгард”.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
Ми бігли марафон і перехожі думали, що нас так наказує комбат, бо поряд супроводжувала машина з військовим. У Костянтинівці нас запитували: “За що вас так?”.
На наступний день народження треба проплисти якусь супер дистанцію. Ну це ж прикольно. Чому ні? Готуюсь переплисти Тису (жартує, — ред).
Ще є люди, які думають, що вже пізно навчатись, або категорія людей в яких “тренувальний синдром”.
Ми між собою називаємо тих, хто давно готується до війни, “тактикульний хлопчик з качалки”, який забув, навіщо тренується.
Не треба чекати, що тебе кудись покличуть. Будуй своє місце та напрямок. Тепер в Україні є 200 компаній, які навчають літати на FPV дронах. Зараз новий тренд — це FPV літаки. Вивчайте тему автонаведення, досліджуйте та навчайтеся.
Мій друг написав у 10 різних світових компаній, які займаються зв'язком. Йому відповіли тільки дві, одна з них розробила супер антену, яку прийняли на рівні Залужного, але попросила не розголошувати співпрацю.
Абсурдні рішення щодо відновлення України
Я раз на пів року виїжджаю як спікер чи учасник конференцій за кордон, адже поки що мій 15-річний досвід у сфері архітектури цінніший. На фронті я тільки вчусь, а там — вже чогось досяг.
У західних партнерів немає реальної картини ситуації в Україні. Я був на конференції щодо відбудови України, там виступав доктор архітектури, який навів приклади, як зробити міста стійкими до війни. Так, мовилось не про те, щоб війни зовсім не було, а про те, як зробити міста стійкими до війни.
Він каже: “У мене величезний досвід збройних конфліктів. Зараз я вам дам три поради. Перша — не будуємо будинки біля військової інфраструктури”. Йому відповідають, що точність ураження плюс-мінус кілометр. А також цілями виступають не лише військові об’єкти, а ще й цивільна інфраструктура.
І тоді він продовжує: “Я прорахував, якщо будувати міста низькими, а не високими, то ракети будуть пролітати”. Я сиджу, і думаю, чи він серйозно.
Той далі пояснює: “Високі будинки — це велика зона ураження, маленькі — маленька”. Йому кажуть, якщо скупчення будинків ближче, то їх простіше накрити куполом захисту. Якщо розлогі міста, то їх важче убезпечити.
Третя порада від нього: “Я дослідив по фотографіях, що найбільша руйнація відбувається через скло, яке б'ється та стіни, які падають. У мене є пропозиція навколо будинку побудувати бетонний периметр на відступі, тоді скло не битиметься, але не буде вікон і дверей”.
І це реальна доповідь. Я зараз не жартую. Ми всі сиділи “холодні”. Але реальність та розуміння проблеми, на жаль, таке.
Коли закінчиться війна
До повномасштабного вторгнення я був просто спостерігачем.
Тепер думаю: “Що ми робили ці 8 років?”. І не можу знайти відповідь на запитання, що я робив весь цей час.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
Зазвичай, усвідомлення приходить лише після якоїсь події, а не до неї. У 2014 році я купив собі зброю, пройшов курс і навчився стріляти. Допомагав точково нашим хлопцям.
Я навіть не можу це назвати нормальною включеністю. Я кенселив всіх друзів з РФ і все. Виходить, що тоді не так сильно “півень клюнув”, а наразі війна стосується всіх.
Героєм може бути людина, яка пів року знаходиться на передній лінії, і про неї ніхто не знає. Вона нічого героїчно не зробила, але там позиція на якій ніхто не захоче знаходитися навіть пів дня. А є “герої”, які у штабі прийняли рішення, і отримали наградняк.
Є шалопаї, яким важливо показати фото в екіпіруванні, щоб набрати лайків. А хтось працює і не хоче, щоб про нього знали. Вони тихо роблять свою роботу. Є медійні люди, які привертають увагу до війни.
Я просто ділюся тим, що відбувається у моєму житті. У мене немає місії розповісти всім, як на фронті погано або добре, де зрада відбувається, а де — ні.
Після 2014 року був спалах проактивних людей. Наразі цей маятник вже не зупинити. Навіть, якщо не буде засобів, воно буде працювати. На жаль, наше суспільство діє, як єдиний організм лише коли відбувається якась дупа.
Я раніше емоційно реагував на трагічні події. Наразі почуття притупились. Я вже не думаю: “Сука, як візьму автомат”, а навпаки — планка емоційності впала. Розмірковую, як зробити краще, щоб було швидше та ефективніше, а не так, що рву сорочку і вперед.
Я буду воювати, поки у мене будуть сили
Я хочу, щоб українці повірили у себе і слухали себе. Якщо розраховувати кожного разу, що хтось щось зробить за нас чи передасть зброю, то так далеко не заїдеш. Забудьте про підтримку, допомогу і розраховуйте на себе.
Питання ж не просто дати здачі та покарати ворога, а знищити його. Якщо у тебе є бажання і як-то кажуть “стояк”, то можеш займатися військовою справою будь-де та будь-коли.
Раніше ми чекали на супер засоби, пса Патрона. І от результат останніх двох років показав, що чекати не треба.
Наразі треба все робити заради війська. Абсолютно все. Віддавати останні гривні на донати, потім будемо з цим розбиратися.
Слава Балбек
Командир добровольчого підрозділу аеророзвідки “Баракуда”
У мене відчуття, що активна фаза війни закінчиться у 2025 році, потім буде пасивна. Проте назад ми вже не поїдемо. Я буду воювати, поки у мене будуть сили, а їх вистачить ще на багато років.
