Сталінський радянський режим у 1930-х роках спробував приборкати українське селянство, силою позбавивши його хліба й землі для його вирощування. Ці трагічні події залишилися в історії як злочин проти людяності - Голодомор.
У 1929 році по всьому Радянському Союзу почали створювати колективні господарства, однак українські селяни не хотіли лишати свою землю й працювати на режим. Тоді колективізація стала примусовою, аби хоч якось залучити людей до процесу й приборкати супротив новому радянському устрою.
Відбирання худоби, запасів їжі, землі спровокувало великий голод 1932-1933 років. У ці страшні дні тисячі й мільйони українців померли, бо фактично не погодилися з новими рішеннями радянського Кремля. За весь період існування СРСР майже не було публічних згадок про голод, тільки за часів незалежної України стали відомі його масштаби й злочинність політики сталінського апарату.
У 1980-ті роки першими у викритті радянського минулого зацікавилися Сполучені Штати, там Конгрес створив спеціальну комісію з розслідування подій, які вже 2003 року в Україні на офіційному рівні оголосять Голодомором.
Саме у цей рік офіційний Київ на міжнародній арені виступив із твердженням про геноцид українського народу. Тезу підтримали уряди інших країн, за винятком Росії. Передбачувано Кремль робив заклики про невизнання Голодомору, намагався блокувати відповідні рішення в ООН.
Марфа Коваленко добре пам'ятає жахливі місяці 1932-33 років, хоча була тоді 6-річною дівчинкою. Основою репресивної політики більшовиків у колективізації стало так зване розкуркулення. Куркулями називали заможних селян, в яких було більше різноманітного майна у порівнянні з сусідами. Саме такі люди стали обличчям "ворога" в радянській пропаганді з цього напрямку.
"В нас города небагато було, так одрізали город у батька. Не колгоспник же — так оставляли п'ятнадцять сотих. Оце, шо під двором. А батько сказав: "Той город, що садиться, можете забирать, а там під горою сад оставте". От стежечкою я у сад могла ходить у свій, а тут колгосп садив на нашому городі, дідовому", - розповіла Марфа.
Найбільш повні спогади в неї про зиму під час голоду, тоді ще лишалася їжа, хоча вже ставало дедалі гірше. Її родина у погребі зберегла картоплю, буряк, капусту в діжці.
Водночас селом ходили більшовицькі бригади, які шукали сховане у землі зерно завдяки довгим металевим щупам. Вони забирали усе їстівне, якщо находили. У Коваленків такий підрозділ забрав корову з сараю.
Батько маленької Марфи був фельдшером, він спрямував до Недригайлова до головного лікаря й намагався повернути відібрану худобу. Він проявив принципи й відмовився від чужої корови.
"Якщо приведуть корову ту, яка була наша, — хай ставлять у сарай. Якщо приведуть корову, [яку забрали] в якої людини, в жінки, осталося четверо чи п'ятеро дітей — хай тії корови не заводять", - згадала жінка.
Батько почув обіцянку про повернення корови, однак родина її більше не побачила.
За часи Голодомору в рідному Костянтинові Марфа побачила багато смерті, однак вижило також багато людей. Люди врятувалися завдяки взаємодопомозі, вони ділилися та фактично рятували тих, хто дійшов до межі. Людяність залишилася посеред селян, навіть коли не стало вже їжі.
