Андрій "Людоїд" Лімонтов, військовослужбовець спецпідрозділу “Шаман” Головного управління розвідки Міноборони України, розповів в ексклюзивному інтерв'ю online.ua – про зброю мрії та вражаючі моменти у війні.
Бігав з кулеметом, як у комп'ютерній грі
Я пам'ятаю, у колону вишикувалися за бронею. Мені товариш потім розповідає: “Усі йдуть якісь концентровані. Я повернуся на Андрюшу, а там усмішка така! Найщасливіша людина!”.
Я так от думав: “Нарешті! Нарешті! Нарешті я зараз вистріляю пів БК за раз і не буду нести увесь свій боєкомплект”. Я там як у комп'ютерній грі бігав.
Беру півкороба — висипаю. Треба перебігти на іншу вулицю — перебігаю, а там патрони лежать ящиками. Я ті патрони — сюди. Але це було, звісно, прикольно.
Нормально я там вистріляв насправді. Просто думаю: всі оці місяці тренувань, ці полігони, це безкінечно…Усі ж ходять з аркою, наприклад, ну, або з якоюсь такою зброєю.
А Андрюша з кулеметом, з ПКМ ходить. От [на тренуваннях] на себе б усі ці короби.
Я думаю: нарешті настав мій час! А тут ще два кулемети! Уяви, два кулемети! Мрія! Якби можна було два поставити, я би і два поставив. Але це було, звісно, сильно.
Якщо судилося померти — ти помреш
Буває, треба ухвалити рішення дуже швидко, особливо, коли ти десь під обстрілом. І від цього рішення залежить і життя пацанів поруч, і твоє. Тому це все і інтуїтивно, і за відчуттями. А чим більше людина в якійсь сфері обізнана, тим більше вона буде шукати, чого не робити, чого не так.
Так само і з боями. У нас був побратим, Руслан. Він підходить і каже: “Хочу приставку купити. Нас же вдома не буває. Чи варто на неї гроші витрачати чи ні”. Я кажу: “Та купляй, це ж приставка, пошпілиш”. І він оце ходив переживав, купити чи не купити.
Він, на жаль, загинув, але в мене ця історія “робить чи не робить, робить чи не робить”... Ти ж не знаєш, що буде завтра.
Я не кажу якусь херню робити, піти десь вмазатися, типу “в житті треба спробувати все”. Але якщо ти вагаєшся, чи зробити дівчині пропозицію, побути більше з сім'єю чи ще щось.... Потрібно цінувати те, що в тебе є.
Мені здається, оця чуйка — це якийсь життєвий досвід. У кожного він свій. І чим більше людина проходить через якісь важкі ситуації, реально важкі, тим більше вона здобуває досвід і мудрість. Коли такі відчуття є, треба до них прислухатися. Це в моєму випадку, я не знаю, як у інших людей.
Але коли, є якась операція — і хтось каже “Там те-те-те”. Я кажу: “Усе буде нормально, все буде чудово!”
Я пам'ятаю, там молоді пацани, у яких це ледь не перший бойовий вихід, сидять. Я підходжу, отак кажу: “Усе нормально, ти не вмреш, усе добре”. А нам летить… Це було весело. Треба ж підтримати. Тому що більше важких якихось ситуацій, то більше, мабуть, якоїсь людської мудрості.
Мені здається, це залежить від людини. Просто хто наскільки в житті побачив якихось важких ситуацій і так далі. Ну, ти там розумієш. Ну, типу, да, да. Якщо судилося померти — ти помреш. Коли поруч в когось прилітає…
Як у нас було на катерах: побратиму поруч відриває ногу. Ну, все, він живий, слава Богу, здоровий. У нього зараз карбоновий протез. Значить, якось так воно: якісь, мабуть, вищі сили щось за тебе роблять.
