Украинцы должны были создать собственные ДНР-ЛНР на Донбассе - Дмитрий Корчинский
Категория
Украина
Дата публикации

Украинцы должны были создать собственные ДНР-ЛНР на Донбассе - Дмитрий Корчинский

Украинцы должны были создать собственные ДНР-ЛНР на Донбассе - Дмитрий Корчинский
Источник:  online.ua

Дмитро Корчинський вже чверть століття залишається головним ідеологом модерного українського націоналізму.


Він створював УНА-УНСО, бійці якої воювали у «гарячих точках» колишнього СРСР. Потім став лідером політичної партії «Братство».


Неодноразово звинувачувався у провокаціях (зокрема, в організації штурму Адміністрації президента на Банковій 1 грудня 2013 року) та у зв'язках з Віктором Медведчуком.


Під час війни на Донбасі воював у складі добровольчого спецбатальйону МВС «Свята Марія», кістяк якого складали члени «Братства».


Дмитро Корчинський є автором поетичної збірки «Філософія смути», книги політичної публіцистики «Війна у натовпі» та прозово-поетичного кобзаря 2004 року «Революція от кутюр».


В інтерв'ю ONLINE.UA Дмитро Корчинський розповів, чому влада не змогла протидіяти окупації Донбасу, і як українці мали створювати Українську Донецьку Народну республіку.


- Пане Дмитре, років п'ятнадцять тому ви писали, що омріяну Україну, країну вільних людей, варто побудувати десь за межами держави «Україна»: приміром, у Придністров’ї. Як це зробили козаки у XVI сторіччі, збудувавши першу Січ за кордоном Речі Посполитої. І ось з’являється «Новоросія» - коли авантюристи, відчайдухи України та Росії збираються на Донбасі. Вам це не нагадало реалізацію вашої ідеї – хоча і з іншим знаком?


- Звісно, на Донбасі була задіяна деяка кількість людей, яка бажала житейскої альтернативи. Це було спробою цих людей, але не було ініціативою цих людей. Ініціатива і технологія належали Кремлю. І оскільки процес був повністю керований Кремлем, на Донбасі не вийшло жодної вільної держави.


Інша справа, що і українці цим моментом не скористалися. Безумовно, треба було паралельно з сепаратистами робити УЛНР та УДНР, тоді, можливо, вся війна пішла би іншим шляхом. Проблема була в тому, що це ніхто не хотів фінансувати.


- І як це можна було б зробити?


- Крім добровольчих батальйонів, треба було створювати добровольчі органи влади. Все одно, всі ці районні ради були малолояльні, отже, треба було їх розганяти і утворювати альтернативні органи влади на територіях, де відбувалися фронтові дії.


Щоб поміж синьо-жовтих прапорів з’явилися червоно-чорні – і пробувати творити життя, яким воно є в наших мріях.


Можливо, ситуація остаточно не вичерпана, і в разі генерального наступу Російської Федерації в напрямку Бердянськ-Херсон можна буде робити альтернативні органи влади у тилах – якщо знайдуться сили громадського активу. Можна буде утворити Повстанську республіку.


- Чимало написано про стихію, яка пробуджується в душі людини під час війни або революції. Я коли читав біографію та інтерв'ю Олексія Мозгового, згадував класичну книгу Олександра Фадєєва «Розгром». Там описується партизанський ватажок, який до революції був сільським учителем, жив звичайним життям, а потім став зразковим народним командиром. Ось і Мозговий казав, що до війни у нього було не життя, а животіння. Зрештою про цю «стихію пробудження» і ви також писали у книзі «Війна у натовпі».


Що скажете зараз із цього приводу?


- Можу сказати, що стихія дійсно пробуджувалася. Інша справа, що цієї стихії пробудилося навдивовижу мало – і з нашого боку, і з боку Москви. У москалів не виявилося достатньої кількості людей, які б кинулися у війну на Донбасі. І з нашого боку те саме: були добровольці й волонтери, але це невелика кількість на сорок п'ять мільйонів населення України. Подібні конфлікти в світі збирали значно більше людей.


Це означає, що українська нація ще не прокинулася. Але ще не вечір.


- На Донбасі йде війна, вбивають щодня людей, а в Києві та всіх інших містах триває мирне життя: люди розважаються, сидять в кафе, обговорюють гей-паради... Це дисонанс для вас, чи так відбувається в світі усюди?


- Безумовно, це ганебно, коли більша частина нації робить вигляд, що війни немає. Але так є і в цілому світі. Візьмемо Ліван: на одній вулиці воюють, на сусідній – торгують, постріли чутно – і це нормальна ситуація.


Кожна людина має віддавати якісь сили війні, але в той же час продовжувати існування. Поїхали, постріляли, відпочили! Я брав участь у подіях на Донбасі і вертався до Києва – і я б не хотів, щоб тут припинялося нормальне життя. Треба розуміти – війна з нами тепер буде завжди. Будемо воювати, і потрібні місця, де відпочиватимемо.


Життя триває. Якби всі українці тільки й робили, що виборювали незалежність, то не було б таких, що, відсиджуючись у тилу, будували собори, писали книжки, вигадували пісень. Люди б не закохувалися, не народжували дітей – і не було б продовження. Не було б заради чого боротися за незалежність України.



Дмитро Корчинський


- Я багато спілкувався з активістами з Луганська та Донецька, політиками, бійцями АТО, учасниками подій весни-2014. Намагався з'ясувати, за якою технологією йшла здача Донбасу. Панувала думка, що здача відбулася на рівні місцевих еліт, яким Путін пообіцяв у вотчину землі Луганської та Донецької областей. Що ви думаєте з цього приводу? 


- Влада - слабка і м’яка. І коли з’явилася серйозна ініціатива з боку Москви, ніхто не зміг опиратися. Просто ніхто не був готовий приймати жодні рішення, давати накази.


У чому сутність будь-якої бюрократії? У тому, щоб уникати відповідальності та ініціативи. Щоб протидіяти наступу Москви, треба було брати відповідальність та ініціативу. На той час в Україні таких людей не було. Ніхто не наважувався на дію: наприклад, голова СБУ міг би об’явити антитерористичну операцію, а він не зробив цього.


А серед тих, хто мав віддавати накази, були й тверезомислячі люди, вони розуміли: для того, щоб різко вирішити питання, потрібно вбити одразу кілька людей. Або кілька десятків. Або кілька сотень. А це воєнні злочини, злочини проти людяності, які не мають терміну давності.


Постріляти мітинг проти будівлі СБУ в Луганську – це було б доцільно, корисно, зберегло б життя тисячам українців. Але керівники розуміли – це може закінчитися міжнародним судом. І саме тому мітинг не розстріляли, а будівлю СБУ віддали натовпу. Бо такі рішення мають ухвалюватися не посадовими особами, а громадськістю.


Громадськість має йти та стріляти, незалежно від позиції центральної влади. Ми зараз ображаємося на президента Порошенка та на Мінські домовленості, але, за великим рахунком, тих, хто ці домовленості порушить, поки що не існує. Будемо сподіватися, що вони невдовзі з’являться.


- Можна докладніше щодо Мінських домовленостей?


- Нас прогинають до виборів на окупованих територіях. Підписавши Мінські домовленості, Україна вже капітулювала. Вирішити це питання неможливо бюрократичним шляхом, бо добро в Україні можна робити тільки в протизаконний спосіб.


А позитивна сторона Мінських домовленостей у тому, що вони ні до чого не призвели. Мінський процес цінний сам по собі, якщо він не має результату – будь-який результат буде поганий. Себто, Україна не зацікавлена, щоб Мінський процес колись закінчився. Ми маємо демонструвати нашим західним союзникам, що ми прагнемо миру, бажаємо прогнутися і хочемо решту тих речей, про які вони нас просять. А саме реалізація цих домовленостей нам не потрібна.


- Про те, що відповідати сепаратистам почали саме добробати (за вашою термінологією - громадськість), а не армія – багато сказано. А яке ваше ставлення до українського регулярного війська? Чому воно навчилося під час війни?


- Так, добробати першими почали відповідати. Але цього було мало, добробати не могли вирішити проблеми. Всі проблеми вирішила армія. Виявилося, що у нас непогана армія і є здібні генерали, непогані полковники. І армія може креативно воювати – принаймні на одному напрямку.


- Назвіть випадки, де армія себе непогано показала, зробила щось творчо? Які військові епізоди були найбільш ганебними?


- Здача Дебальцева – це було найбільш ганебно, саме з причини паралічу волі вищого державного керівництва. За півроку з плацдарму можна було зробити справжню фортецю, але Дебальцеве зовсім не укріплювали.


Захист Донецького аеропорту – це справді була героїчна подія.


А за останній час – здібно була віджата територія в «сірій зоні» під Донецьком. Промзона Авдіївки була взята за день без жодних жертв з нашого боку – і ми досі її утримуємо за собою. Це було зроблено так, що супротивник не встиг отямитися і зробити навіть артилерійського удару. І цікава була операція, коли наші забрали висоти – терикони під Докучаєвськом.


Ми бачимо, що наша армія здатна вести позиційну війну, і зараз більше здатна, ніж рік тому. Існує багато проблем – але це такі проблеми, що можуть бути вирішені.


Далі буде...


Розмовляв Ярослав ГРЕБЕНЮК

Оставаясь на онлайне вы даете согласие на использование файлов cookies, которые помогают нам сделать ваше пребывание здесь более удобным.

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?